«Монастирській» яблуні – поза півтораста літ, а вона і далі «дітям та онукам годить»…

Тернопільська область

Унікальна яблуня росте на хуторі Малинівці, на обійсті автокранівника Ігоря Білана та його дружини Стефанії, колишньої працівниці Бережанського маслозаводу. Двоє дорослих її масивного стовбура не охоплять. Плодоносила ще у позаминулому столітті. І нині, хоча нутро її через поважний вік геть чисто спорохніло, зародила рясно. Драматична історія у цього велета…

У давні-давні часи на цьому місці жили монахи-бернардини. Молилися Богу і вели велику господарку. Окрасою подвір’я був розкішний сад, де всякого добра було сила-силенна. З часом монахи переїхали до Бережан, цей «пляц» придбали лісники. А вже у них відкупив хазяйство Микола Білан з Надрічного, прадід нинішнього ґазди. Був він особливою людиною. Брав участь у кількох війнах — ніде його куля не брала. Казав онукові: «Той, хто йде на фронт і запланує собі когось вбивати, той не може довго на війні бути — бо хтось і за ним дивиться. Я стріляв, бо мусив, але людей не вбивав — стріляв мимо…». Прадід пройшов щасливо всі бої, повернувся додому, помер у глибокій старості. З його часів і залишилася оця одна-єдина яблуня.

— Тішить нас пізніми зимовими яблуками, — каже пан Ігор. — Мають винний смак. Коли хто хотів пити, з’їв яблуко — і спрага минала. Восени прадід Микола тряс яблуню, робив кагат у землі, складав яблука у бурт, накривав їх соломою і хвоєю сосни (щоб миші не добулися) і обкидав землею — як картоп­лю. Навесні, коли топився сніг, наш дідуньо відкривав «кіпець», віз запашні яблука на базар, худобу годував ними... Цього року маленькі вродили — бо допекла їм спека. Та й старенька вже, тратить свою силу…

Драма розгорнулася навесні 1951-го. Хтось із заздрісників доповів сільському начальству, що стара Біланиха до колгоспу не ходить — все за своїм садом глядить. Надійшла команда сад викорчувати. На Малинівку пригнали бригаду активістів — переписали до колгоспу засіяне поле, відібрали Біланові сінокоси. Комісари забрали великого коня, яким обробляли всі хуторянські городи і трелювали ліс (через два тижні кінь у колгоспі здох — бо не годували, та й банував за домом). Розібрали жилі будинки. Розтягнули величезну стодолу, в якій «за Польщі» українська молодь ставила вистави, 12 фір дерева вивезли. Зруйнували тік. А потім взялися за сад. Менші дерева поклали на землю як покоси. А оцієї зимової яблуні здолати не могли — пручалася. Зачепили ланцюги, впрягли великого трактора-дизеля — не піддавалася. Паранька Біланова лементувала на весь хутір. Пробувала ті ланци відчепити — до крові руки пообдирала. Їй дали прикладом по голові — щоби втихомирилася…

Не подужавши яблуню, залишили її у спокої. А господарі взяли з покалічених дерев щепки, розвели новий сад. Кільканадцять років тому, вже «за Украї­ни», на їхнє замаєне зеленню подвір’я ступив колишній голова Слободенюк, хотів перевести дух після збирання опеньків. А Ігорева мати — Настя Білан — каже йому: «Бачте, пане-товаришу Слободенюк, ви корчували — а сад таки виріс!». Присоромлений пенсіонер з орденськими планками, опустивши голову, подався геть. А через кілька днів його не стало — казали люди, що так мучила його після тієї розмови совість, що серце не витримало…

Нині хазяйського значення для Біланів ця престаріла яблуня не має — споживають вони плоди з молодого саду, в якому до півсотні дерев. Хіба що у великому дуплі знаходять собі затишок кури, несуть у ньому яйця. Зрізувати яблуню і пускати на дрова господарі не збираються. Обчистять акуратно — нехай доживає свого віку і вмирає природною смертю. Візьмуть з неї зрази на пам’ять і прищеплять на новому дереві. Щоби було продовження роду. Щоб мати біля себе цього свідка непростої україн­ської минувшини…