«Нинішня світова криза — наслідок мовчазного толерування сили…»

Чи означає оголошене перемир’я, що здоровий глузд узяв гору?

Цікавимося цим у знаного експерта з безпекових і енергетичних питань, президента Центру глобалістики «Стратегія ХХІ» Михайла Гончара.

США не перемогли. Але й Іран не програв

— Пане Михайле, кожна зі сторін — і Вашингтон, і Тегеран — заявляють про «свою абсолютну перемогу». То хто ж у нинішній ситуації перебуває у виграшній позиції? А хто блефує?

— Морально-політична перевага явно на боці Ірану. У воєнному відношенні, звичайно, перевагу мають США, які завдали колосальних ударів по збройних силах Ірану, по «Корпусу вартових ісламської революції» (КВІРу) і оборонно-промисловому комплексу Ірану, його стратегічній інфраструктурі. Але, втім, американці не досягли поставлених цілей. Іранський режим не впав, народного протесту-повстання не відбулося. Навпаки, ми бачимо (нехай і на тоталітарній основі) консолідацію іранської нації. І ще одне: до війни Ормузька протока була вільною для судноплавства. А тепер обидві сторони намагаються цей коридор через Ормуз зробити платним…

Ситуація виглядає так, що за великим рахунком програли всі. Але жодна зі сторін не може визнати, що вона зазнала поразки. Тому з обох боків іде притаманна у таких випадках потужна пропаганда — «ми перемогли».

— Але програли і багато країн, які навіть не були залучені до цього військового конфлікту…

— Звичайно! Від глобального формату війни, навіть якщо вона зачіпає всього кілька країн, у даному випадку — безпосередніх учасників конфлікту — США, Іран, Ізраїль, а також арабські країни Перської затоки, які зазнавали ударів — програв і світ у цілому. Чому так сталося? Досі світ сприймав режим аятол як незручного, недемократичного партнера світової спільноти, який робить якісь ракети, нібито намагається створити ядерну бомбу. А в той час Іран створював мережі своїх проксі. Згадаймо, що робив ХАМАС у 2023 році, що робили єменські хусити у тому ж 2023 році і що роблять вони далі. За всім цим мовчки спостерігали. Так само спостерігали за тим, як в Ірані криваво придушували протести. Мається на увазі не тільки те, що відбулося взимку на стику минулого і цього років, а й у попередніх роках. Те ж саме в Ізраїлі.

По-моєму, уже шість разів Натаньягу там прем’єром. Він теж живе війною, щоб зберегти свою владу. Так само американці допустили до влади, по суті, божевільну людину — Трампа. Трамп — це глобальна проблема. Вона ніби локалізована Сполученими Штатами, але ми бачимо, до чого це призводить…

— Щось пороблено…

— Це наслідок десятиліття толерування сили. От кажуть: проблема далеко — десь в Ірані, десь у Північній Кореї, десь у росії — але воно, мовляв, якось там локально… Але тепер воно все діє глобально. І тому проблему має весь світ. І тепер ніхто не знає, як із цього вибратися. Особливо, коли протиборчі сторони хочуть показати, що кожна з них перемогла, в якщо ні — то точно переможе. Тож чути: якщо не домовимося, то поновимо удари. А з Білого Дому несеться: а ми тоді додатково ще завдамо ударів і доруйнуємо те, що недоруйнували… Це перемир’ям виглядає крихким. Невідомо, чи стане воно містком для врегулювання. Це покажуть хіба що переговори у Пакистані.

«Вчора Трамп готовий був знищити іранську цивілізацію, а сьогодні готовий вести з Тегераном спільний бізнес…»

— Чи не скористається Іран цією паузою для передиху і перегрупування своїх сил для того, щоб згодом продовжити опір американцям?

— Поза всяким сумнівом! Вони по-іншому, думаю, і не мислять. Іранці глибинно розуміють, якої шкоди їм завдано і що для відновлення підуть не тижні і місяці, а роки. Тому їм потрібна ця пауза, потрібні гроші. І вони знайшли дуже простий та ефективний спосіб для цього: будемо брати мито за дозвіл проходження Ормузом! Це будуть, звичайно, великі гроші. Крок Ірану не дивує. Дивує, як цю ідею відразу підхопив Трамп. Вчора він готовий був «знищити іранську цивілізацію», а сьогодні готовий вести з Тегераном спільний бізнес у форматі 50/50. Мовляв, ви берете долар за барель нафти і я візьму долар. І всім добре. Чхати на всю решту світу! Коли впала моральна система координат, коли стали толерувати зло, далі впала система міжнародних відносин, базована на міжнародному праві. І тепер, хто має силу, той і диктує свої правила — у міру того, яку силу він має. Америка сильна — але не всесильна, звичайно. А Іран показав, що він не всесильний, але достатньо сильний, щоб продиктувати свої умови Америці, на які вона змушена, принаймні, зараз погоджуватися. Все це не дає особливих підстав для оптимізму. Ціни впадуть хіба що у наступному році…

— Запитаємо вас про те, що цікавить усіх нас: чи вслід за цим перемир’ям «відмотаються» ціни на енергоносії?

— Ні! Не слід чекати цього упродовж найближчих місяців, у межах цього року. Навіть якщо уявити, що протягом двох тижнів США та Іран домовляться і що вогневі ураження припиняться, що знову піде транзит через Ормуз, сторони братимуть плату за проходження протоки і ця плата буде гарантією безпеки, автоматично з’являються додаткові накладні витрати. Ще один нюанс. Після бойових дій бізнес думатиме про те, як розробити запасні варіанти, обхідні маршрути транспортування палива, щоб убезпечити себе надалі. Бо де гарантія, що війна не трапиться знову? Тим більше, що Іран і сусіди напроти через Перську затоку, арабські монархії — одвічні вороги. Крім свого завдання знищити Ізраїль, Іран з часів революції Хомейні 1979 року має іншу мету. Виступає за експорт іранської революції з тим, щоб прибрати арабські монархії, хоче встановити там ісламські режими, які були б лояльними до Тегерану. Цей страх завжди був в арабських монархій. Згадайте ірано-іракську війну 1980−1988 років, коли також були проблеми з рухом танкерів через Перську затоку, через той же Ормуз.

Після цього саудити збудували нафтопровід через всю пустелю до Червоного моря, який зараз їх частково виручає. А Емірати збудували нафтопровід в Оманську затоку, на Фуджейру. Тому теперішня ситуація зайвий раз показує, що треба розширити оці обхідні потужності. А це коштуватиме немалих грошей. Той же Катар буде думати про те, щоб, крім видобутку газу, його скраплення і транспортування морем, потрібно реалізувати давню ідею: убезпечити морський експорт трубопровідним експортом. Через газопровід, або через Саудівську Аравію, Йорданію та Сирію на Середземноморське узбережжя. А звідти у скрапленому вигляді переправляти його до Європи, чи далі транспортувати суходолом до Туреччини, до її системи газопроводів і звідти — в Європу.

Це той проєкт, який визрів у кінці нульових. Він міг би бути реалізований, але громадянська війна у Сирії завадила цьому. Тепер з урахуванням інших реалій цей проєкт гіпотетично може бути реалізований. Так чи інакше, коли всі почнуть думати про додаткові запаси, все це коштуватиме грошей. А як їх заробити? Підвищивши ціни на нафту! Аж поки інші її видобувники і експортери поза зоною Близького Сходу не наростять свій видобуток — і тоді ціни підуть вниз. Але це вже не вимірюється тижнями чи місяцями. Поліпшення ситуації на енергетичному ринку побачимо у кращому разі у наступному році.

Так що попереду нас чекають місяці достатньо високих цін. Але якщо ми порівнюємо нинішню кризу, яку цілком ще не відчуваємо, яка ще насувається, з тим, що було 50 років тому, то ситуація зараз виглядає кращою. Тоді був майже чотириразовий стрибок нафтових цін — від 3 доларів за барель до 12 доларів. Зараз у піку за барель давали по 120 доларів за барель (дворазовий стрибок), тепер ціна становить 90 доларів, тобто у півтора рази вище. Тож можна сказати, що уроки 1973 року було вивчено. Якраз після тієї кризи власне з’явилося Міжнародне енергетичне агентство, головною рекомендацією якого було створення стратегічних нафтових резервів на випадок кризових явищ — воєн, соціальних потрясінь, природних катаклізмів, які можуть «вирубати» значну частину глобальних нафтових потоків. Ці резерви зараз виручають, когось більшою мірою, когось — меншою. Таїланд, Індія нервують більше, бо в них населення велике, потреби високі, а запаси енергоносіїв скромні. Китай же почуває себе більш-менш спокійно, бо в нього є великі запаси. Але це — зараз. А далі, якщо криза затягнеться, ситуація може бути більш проблемною. Відповідно неспокійно почувається вся Азія.

Європа теж хвилюється, але меншою мірою — вона, на відміну від Азії, не так залежна від Перської затоки. У нас реалії інші, ніж вони були, скажімо, на початку цього століття. Навіть якщо ситуація у зоні Перської затоки у військовому відношенні вляжеться, то виробничі проблеми наступного дня-тижня не вирішаться. Якщо і станеться деяке зниження цін, вони залишатимуться достатньо високими. Оскільки зберігатиметься невизначеність, невпевненість у тому, що сторони військового конфлікту дотримуватимуться перемир’я. Ніхто не гарантує того, що Трампу, наприклад, щось далі не сподобається і він не скаже: все те, що підписали — це не так, це не правильно, Іран щось там порушив, тому ми відновлюємо «показові заходи»…

Тиск на Трампа

— Але все ж таки, думаю, для Трампа є серйозний чинник стримування, напевно, він і спрацював значною мірою. Йдеться, по-перше, про високі ціни на пальне у самих Сполучених Штатах, які підскочили на 40 відсотків. А він же обіцяв зовсім інше! І це важливо у зв’язку із наближенням виборів у Конгрес, у Нижню палату, перебиратимуть третину Сенату. Республіканців може чекати розгром, і тоді наступні два роки до завершення терміну повноважень Трампа його чекатиме або імпічмент, або він стане кульгавою качкою. Конгрес блокуватиме будь-яку його ініціативу…

Тут йдеться не про «шкуру Трампа», а про «шкурки» багатьох претендентів на крісло в американському законодавчому органі. І тут уже починають тиснути на Трампа, бо ті, що навколо нього, всі ті, хто утворюють американську адміністрацію, уряд США — збіговисько блюдолизів, які ні в чому Трампові не заперечують, навіть коли бачать явну абсурдність його рішень. Тому головний чинник невизначеності зберігатиметься. І називається він Трамп.