Левко Ванькович: «Коли я прийшов, Палац мистецтв мав борг понад 1,5 мільйона. За рік часу ми вийшли у плюс»

Наразі пан Левко працює в Палаці як перший заступник керівника, на нього покладено виконання обов’язків керівника закладу до нового конкурсу на заміщення цієї посади. А Палац як інституція і Левко Ванькович подають касаційну скаргу на рішення апеляційного суду.

Якщо давно не були в Палаці, підіть подивіться, як за останній рік «перезавантажився» цей простір. Перед входом — пандус. Раніше недіючі ліфтові шахти стали ліфтами. Один із них везе на відкритий дах, який одночасно є експозиційним простором. У приміщенні — інклюзивні вбиральні. З’явився доступний парадний вхід — оригінальний скляний місток, який веде із вулиці просто у фоє. І головне — у Палаці тепло! Нарешті тут вдалося вирішити багаторічну проблему із опаленням.

Ремонти ще тривають, але вже видно, наскільки затишно стало тепер у Палаці мистецтв. Усі ці позитивні зміни відбулися тут за той час, коли Палацом керує Левко Ванькович.

— Пане Левку, керуєте Палацом мистецтв уже півтора року. В якому стані прийняли його, що найбільше вразило, коли сюди прийшли?

— Минуло практично два роки, як я прийшов сюди керувати. Бо до призначення директором був в. о. Потім, уже після конкурсу, став керівником. Найбільше у Палаці мене вразила відсутність доступності. Був такий прецедент: у Палаці відбувалась фотовиставка «Один день з життя», де фотомоделями були наші воїни, які на фронті втратили кінцівки. Відкрилася виставка, і ми побачили, що хлопці-фотомоделі на колісних кріслах можуть піднятися тільки на перший поверх. Тоді зрозуміли, що треба робити реконструкцію, щоб простір був доступним.

Тут були жахливі санвузли. Суцільний холод. Коли наші художники робили експозицію, працювали у верхньому одязі й рукавичках. Руки синіли. Було помітно, що відвідувачам тут некомфортно, хотіли швидше піти.

Тепер наш простір доступний для усіх груп — маломобільних, дітей, матерів із дітьми тощо. Тут є кімната матері й дитини. Ми досягли повної доступності у всіх просторах, включно із актовою залою. На всі поверхи можна піднятися ліфтом, і на візочку потрапити в будь-який зал.

Але доступність — лише частина оновлення. Головне — наповнюємо Палац хорошими виставками, подіями, заходами. У Палаці знову, після років перерви, відбувається Форум видавців. А вже цього року буде два такі Форуми — один дитячий, наприкінці червня, який буде заохочувати до читання дітей і молодь. А класичний, великий Форум видавців, буде у вересні. Форум займе повністю весь Палац — двір, усі три поверхи і, можливо, ще вдасться залучити і двір палацу Потоцьких, як це було раніше.

Коли я прийшов сюди, фінансовий бік справи також був проблемний — Палац мав борг понад 1,5 мільйона. Фактично за рік часу ми сплатили ці борги і вийшли фінансово у плюс. Як нам це вдалося? Дуже просто: шляхом переговорів з нашими контрагентами дійшли згоди щодо підвищення вартості наших послуг. Йдеться про комерційні виставки, на яких Палац заробляє кошти на комунальні послуги. І це при тому, що ми зменшили кількість немистецьких подій і виставок.

— Комерційні виставки у Палаці були завжди, але грошей все одно чомусь не вистачало… Куди вони «випаровувалися»?

— Це питання не до мене, а до попереднього керівництва… За мого керівництва гроші є. Не скажу, що їх достатньо. Хотілося б, щоб їх було більше. Але базові потреби можемо закрити. Ми перестали аж так сильно економити на опаленні. Не розкошуємо, але мінусової температури тут нема.

— Реконструкцію вдалося зробити за рахунок власних коштів, отриманих від комерційних виставок? Чи були й кошти з обласного бюджету?

— На капітальний ремонт були кошти з бюджету. Ця інвестиція довгострокова, бо реконструкція, доступність залишаться на довгі роки. Завдяки цьому вдалося зробити Палац доступним не тільки для відвідувачів, а й для молодих художників. Ми провели низку великих, значущих виставок, таких як «ОАЗА?» і «Арт-реконструкція». Досі молоді художники не брали участі у виставках у Львівському палаці мистецтв. Зараз мають таку можливість і хочуть брати участь у наших виставках. Невдовзі відбудеться ще одна виставка «ОАЗА?», її плануємо відкрити 3 квітня.

Ще одна новація — зараз у Палаці мають можливість виставитися не тільки члени Спілки художників, а й митці, які не входять до цієї спілки. Нещодавно була виставка Спілки непрофесійних митців. Це люди, які гарно малюють, мають цікаві твори, але свою професійну діяльність пов’язали з іншою галуззю. Це медики, журналісти, юристи, податківці… Також ми традиційно співпрацюємо зі Спілкою художників України, тут проводяться Весняний і Осінній салони. У квітні відкривається Весняний салон, де художники — члени Спілки — мають можливість зробити колективну виставку.

— Із останнім Осіннім салоном «Високий Замок» був скандал: ви не дозволили його провести у стінах Палацу… Художники розповідали нашій газеті, що просили провести його хоч у вестибюлі, але ви відмовили, і вони пішли в інше приміщення.

— Саме восени, коли традиційно проводиться Осінній салон, у Палаці йшли ремонтні роботи, і фізично не було можливості провести захід. Ця знакова подія завжди відбувалася на третьому поверсі, де великі площі. Робити у вестибюлі салон, відомий на всю Україну, було би неправильно. Ми запропонували організаторам варіант: зробити перерву і наступного року провести повноцінний Осінній салон. Але Спілка художників прийняла рішення робити салон в іншому просторі.

— То цієї осені у Палаці буде Осінній салон? Чи організатори вже не захочуть тут бути?

— Ми відкриті до співпраці. Якщо робимо Весняний салон, де організатором є та сама Спілка художників, то не бачу перешкод робити Осінній салон. Нещодавно ми з головою Львівської обласної Спілки художників України Ігорем Гавришкевичем мали розмову на тему проведення Весняного салону, погодили дати. Начебто наразі все добре. Ніякого конфлікту з Осіннім салоном насправді не було.

— Як ви прийшли на цю посаду, не маючи досвіду роботи у сфері мистецтва? Це було ваше особисте бажання чи вас хтось пролобіював?

— Я мав досвід у сфері мистецтва. Ще до того, як прийшов сюди, і навіть ще до посади керівника управління соціально-економічного розвитку Зимноводівської громади. Співпрацював із громадськими організаціями, допомагав отримувати ґранти, а потім на посаді керівника відділу розробляв цілі програми соціально-економічного та культурного розвитку.

— Чому на конкурсі вам закидали, що не маєте необхідних трьох років стажу в галузі культури?

— Коли я йшов на конкурс, то подав усі відповідні документи, в тому числі й підтвердження досвіду роботи в культурі, і там було три роки. Якщо комісія мене допустила до конкурсу, значить, побачила, що є необхідний досвід.

— А суд чомусь вирішив, що нема…

— Однозначно я маю досвіду більш ніж достатньо. Зрештою, зараз бачимо, що змінилося в Палаці після мого призначення. Напевно, краще за мене говорить моя робота. Просто треба порівняти «до» і «після» і побачити, чи ці зміни позитивні чи негативні. Суспільство каже, що Палац змінюється позитивно. Зараз уже починає навіть формуватися черга на виставки з відомих львівських художників.

— Як Палац заробляє на себе? Де знайшлися гроші на нинішню масштабну реконструкцію?

— Нічого особливо насправді не змінилося. Проводимо таку діяльність, як і проводили. Але навіть якщо говорити про художні виставки, то вони почали приносити більше прибутку. Стало більше відвідувачів. Тільки за один день виставки «ОАЗА?» на День Незалежності було три тисячі відвідувачів.

Плюс ми отримали прибуток від проведення виставок формату B2B. Тобто «Бізнес для бізнесу» — захід, орієнтований на взаємодію між компаніями, а не на продаж товарів споживачам. Це підтримка українського виробника в часі війни, якому зараз дуже складно виживати і працювати під час відключень світла. Значна частина експонентів — зі Східної України. На наших теренах зустрічаються підприємці, які вивчають попит на свою продукцію, підписують угоди, будують плани на майбутнє — як далі працювати і виживати.

Крім того, проводимо різні фестивалі, які, з одного боку, приносять нам прибуток, а з іншого — допомагають розвиватися екологічним та крафтовим виробникам Львівської області. Це, наприклад, «Фестиваль смаку», «Фестиваль сиру і вина», де представлено багато крафтових виробників…

— Скільки коштує місяць утримання Палацу?

— Фіксованої суми нема, все залежить від температури зовнішнього повітря, кількості виставок, від наповнення подіями тощо. Вартість утримання може коливатися від 200 до 400 тисяч гривень. Наприклад, за лютий нам виставили рахунок за комунальні послуги — 460 тисяч гривень. Не маємо боргів за комунальні. Якщо брати в річному еквіваленті, то даємо собі раду, але особливо не залишається грошей на розвиток. Зараз ми на частковому співфінансуванні з обласного бюджету, однак тих коштів є недостатньо. З облбюджету виділяється на зарплати і частково на опалення приблизно 10 мільйонів на рік.

— Скільки працівників у Палаці, які мають зарплати?

— У нас зарплата мізерна. Багато працівників отримують мінімальну зарплату (8 тис. 647 грн — Ред.). Це пов’язано з тим, що оклади у сфері культури малі. Якщо оклад 4600 грн, то мусимо ще «дотягувати» до мінімальної зарплати. Через такі зарплати у нас не хочуть працювати. Практично нереально знайти працівників. Значна частина працівників — пенсіонери або ті, хто допрацьовує до пенсії. Зараз пробуємо знайти молодих фахівців. Ніби хочуть працювати, подобається, але коли доходить до питання зарплати, то, на жаль, відмовляються. Зараз у нас працюють 54 особи включно із охоронцями, прибиральницями тощо. Ще маємо шість вакансій.
Моя зарплата — 12 тисяч 364 гривні. Якщо бувають премії, то 20 тисяч на руки.

— Кажуть, ви тут працюєте в режимі «24 на 7»…

— Доводиться багато працювати. Але насправді для мене робота у Палаці мистецтв стала захопленням. Це вже перейшло межу просто роботи. Коли хочеться їхати на роботу, коли туди приїжджаєш першим, а їдеш останнім, коли хочеш, щоб був результат. Коли тобі болить, якщо щось не так.
Приїжджаю на роботу, буває, навіть на восьму ранку. Якщо готуємо важливу виставку, то разом із прибиральницями заходжу о сьомій ранку в Палац і дивлюся, що треба зробити, щоб все було максимально ефективно. У такий спосіб я ще й мотивую працівників. Бо якщо керівництво приходить о сьомій ранку разом із працівниками, то вони бачать, що ти вболіваєш за результат. І тоді вони теж хочуть працювати на результат — попри ті маленькі зарплати, які мають.