«В Одесі вважається непристойним у соцмережах писати російською…»

Чому молдовани освячують виноградники і що таке «весільний пояс нареченої»? Де «столиця бессарабських болгар» і що таке «баба Марта»? Що про Бессарабію писав Нечуй-Левицький? У чому секрет бессарабської кухні? Які давні чудернацькі традиції збереглися на Бессарабії і досі? Та, зрештою, чому розмаїття — це сила?".

— Бессарабія — моя мала Батьківщина, я там народилася. В Одесі мені часто кажуть: «Що ти знаєш про Одесу, ти ж не одеситка?!». А в Бессарабії мені кажуть: «Ну, ти ж уже в Одесі…». Загубилася, «на шпагаті», — з усмішкою розповіла під час зустрічі у Львові Зоя Казанжи.
Пані Зоя народилася у селі Лиман, яке було засноване 1812 року. Раніше населений пункт називався Золокари. Це село з давньою історією.

— У радянські часи села перейменовували, але ніхто їх новими іменами не називав, — розповіла журналістка. — А вишиті сорочки були притаманні всім етносам, які жили на території Бессарабії. Національні строї простого народу Бессарабії були подібні до українських: напівкаптани з поясом, черкеска з прорізними рукавами (інколи і без прорізів), широкі та вузькі штани, чоботи, ходаки, шапка з сивого каракулю.

Герб колишньої Бессарабської губернії — золота зірка з п’ятьма променями, срібна троянда, срібний півмісяць, імператорська корона та дубове листя.
Українське населення в Бессарабії: початок XIX століття — 17,5% населення. Середина XIX століття — 19,4%. Кінець XIX століття — 20%. Початок XX століття — 19,6%. Відповідно до перепису 1897 року в Бессарабській губернії: 47% - молдовани, 20,8% - українці, 12% - євреї, 8% - росіяни, 5% - болгари, 3% - німці, 3% - гагаузи.

До речі, борщ у Бессарабії часто готують з рибою з Дунаю. Мамалига — молдовська кукурудзяна каша, яку тут їдять з бринзою та часником. Популярною є приправа мірудія. Її можна додавати до салатів та гарячих страв. Але найбільш простий та популярний спосіб: посипати мірудією шматок хліба з бринзою. Ідеальний бессарабський перекус.
Про це та багато іншого Зоя Казанжи розповідала у місті Лева. Торкнулася журналістка і мовного питання.

— Пані Зоє, розкажіть, якою є ситуація з українською мовою в Одесі сьогодні?

— 2013-го і навіть раніше ми говорили: «В Одесі набагато складніше, ніж у Львові, розмовляти українською… Набагато складніше бути патріотом». Одеса — це регіон, який дуже активно зросійщувався. Мало хто знає — свого часу сюди активно приїжджали після відставки радянські офіцери. Досить рано виходили на пенсію і їхали туди, де тепло — у Крим та Одесу. Цей процес був безперервним. Яка їхня мова спілкування? Зрозуміло, що російська.

Можу навести такий приклад. Коли у Черкасах, наприклад, будували якийсь величезний виробничий комбінат, туди звозили на роботу чоловіків і жінок з усього радянського союзу. Їхня мова спілкування — російська, і Черкаси досить швидко стають російськомовним містом. Це гірка доля практично всіх українських міст. Можливо, за винятком заходу України.
Але якщо поїдете в Чернівці, то й там досі багато російської мови. Тому що там теж були військові частини… В Одесі розмовляти українською раніше було таким собі мініподвигом. Українці мали своєрідні ґетто — місця, де могли спокійно розмовляти українською. Було багато різного. Всякого неприємного…

Із 2014-го ситуація почала змінюватися. Можна говорити про те, що ми з 1991 року працювали над цим, було багато різних потуг, але не на рівні держави, а на рівні громадських організацій і людей, які намагалися з цим працювати. Решта казали: «Ну что вы со своим украинским, достали уже…». Або: «Хто вам заважає розмовляти українською?!».

2014 року події, які відбувалися в Україні, пришвидшили ці процеси. І в Одесі стало вільніше розмовляти українською мовою, це було ознакою «своїх». Але все одно залишалася тема: «російська мова ж не винна, що дісталася ідіотам»… Багато людей, справді нормальних, весь час казали: «Ми цю мову (російську) чули з дитинства. Нам колискові співали російською. Ми любимо Україну…».

Ми проводили дослідження і виявили таку групу людей в Одесі: «російськомовні бандерівці». Українські націоналісти, але російськомовні. О, цей останній бастіон «ми любимо Україну, але російською мовою», впав уже 2022 року. Зараз у Одесі вважається непристойним на 100% у соцмережах писати російською. Якщо ти це робиш, то ти не сповна розуму: як можеш у часі війни писати і говорити російською? Навіть ті, хто говорив, що «я ніколи в житті не перейду на українську мову, мені незручно», попереходили.

Я неодноразово чула, бо живу біля моря, де всі гуляють, коли молоді сім"ї — мама і тато, 32−35 років, розмовляють правильною українською мовою. Вони її вивчили, раніше нею не говорили. А от їхні діти, на превеликий жаль, часто розмовляють російською… Я думаю, через засилля російськомовного контенту. Куди не тицьнете, легше знайти російськомовних блогерів. Українських треба шукати. Це як правило. Але разом із тим, пригадую, коли народний депутат, історик Володимир В’ятрович був в Одесі і презентував свою книгу, ми обговорювали мовне питання на вулиці. І почули, як тато говорив до дитини, яка їхала на самокаті: «Обережно, сину, будь ласка». А дитина, якій було років чотири, відповідала українською: «Тату, я обережно!». І таких «картинок» в Одесі стає дедалі більше.

Але мені здається, що з 2024 року в Одесі почала відбуватися «розслабуха» з приводу української мови. Мовляв, «не все так однозначно», «все може бути…», «дістали зі своєю мовою». Я розумію, що працюють різні ботоферми, ніхто не відміняв пропагандистських штук на кшталт «Якщо всі мої російськомовні родичі перестануть воювати… Йдіть і захищайте зі своєю українською мовою Україну».
Питання української мови — світоглядне. І це завжди світоглядний вибір. Він в Одесі триває досі. Я приїхала зі Львова і зрозуміла, наскільки мені там класно, круто!

— У Львові, на жаль, стало більше російської мови за час великої війни…

— Я знаю, але якщо порівнювати з Одесою, у вас суперкомфортне середовище.
Мої російськомовні подружки — болгарки, молдованки, з півдня Одещини, у школі вчилися російською мовою. Але легко опанували українську. Тому що вони все одно жили в україномовному середовищі. Дивилися українське телебачення. Відповідно, перейшли на українську, і це питання навіть не обговорюється.

Найбільший спротив чинять російськомовні одесити, які давно поприїжджали до Одеси. До Другої світової війни, під час Голодомору, після війни, коли населення дуже перемішувалося, до Одеси їхали ешелонами… Російською продовжують говорити їхні діти, внуки. Тобто «подібне виростило подібне». До речі, мені багато хто зі знайомих одеситів розповідає: «Моя бабуся розмовляла українською та ідишем».
Отже, «мініподвиг» — говорити українською з усіма, був в Одесі трохи раніше. Зараз, коли я приходжу у великий заклад і говорю українською, мені відповідають українською. Хоча між собою працівники того закладу можуть розмовляти російською.

— А яка ситуація в одеських школах?

— Знаєте, кажуть про «роль особистості в історії»… Там, де нормальний директор школи, де нормальні вчителі, там відбуваються одні процеси. А в інших одеських школах розмовляють російською і на уроках, і на перервах…

Коли 2014 року в Одесу з Криму перемістили наш військово-морський флот, я працювала в Одеській державній адміністрації. Ідеологічний відділ адміністрації домовився з нашими моряками про таку колаборацію. Моряки їздили по школах, по різних районах, зустрічалися зі школярами та вели з дітьми розмови. Військові були красиві, у формі й розповідали, чому війна не через Майдан? І взагалі: хто ми такі й що відбувається?

Ми потім ділилися враженнями. Моряки казали: «Заходиш у школу, і тобі одразу зрозуміло, що тут відбувається. Які директор сповідує цінності». Були школи абсолютно патріотичні. І були школи, де педагогічний колектив був закритий. Але ж діти про все говорили… Пригадую, моряки тоді роздавали дітям наліпки «Болград — це Україна», «Рені — це Україна», і казали, щоб діти розклєювали ці наліпки там, де хочуть. Можливо, це трішки смішно і наївно. Але 2014-го це спрацьовувало.