«Підвівся, взяв за бари і поцілував»

На каналі ICTV2 незабаром прем’єра. І цього разу — шпигунський серіал «Митець», першу серію якого шанувальники детективного жанру побачать 3 листопада. Одну з головних ролей у серіалі грає Дмитро Рибалевський, персонажі якого вирізняються глибиною та принциповістю.

За сюжетом, слідчий Скорук, якого вважали мертвим, повертається з полону без пам’яті. Він починає малювати, і його малюнки стають жахливими пророцтвами — вночі він зображує вбивство, а вранці воно втілюється в життя. Що робити, коли ворог у твоїй голові? Та до чого тут ворожі спецслужби? Усе це глядачі побачать у новому фільмі.

А ще кіноманам Дмитро Рибалевський запам’ятався роллю Івана Діденка в серіалі «Табун», а також його сміливо можна назвати найвідомішим українським Коріоланом, образ якого він уже сім років майстерно втілює на сцені Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка. Про «Митця», театр, проблему вибору персонажів під час війни, а також про особисте життя Дмитро Рибалевський розповів журналістці «ВЗ».

— Дмитре, не раз чула, що ви неабияк прискіпливі до вибору ролей. Чи довго вагалися на участь у серіалі «Митець»?

— Я погодився на «Митця», бо, в першу чергу, мені сподобалося, як була написана ця історія. Просто закохався в неї, у цього персонажа, і мені було цікаво показати його глядачеві.

— Як вдавалося передавати в кадрі невизначеність Скорука, коли ви самі вже знали всю історію та розв’язку? Складно грати з цим відчуттям?

— Насправді, не важко. Дуже допомогла наша прекрасна Юлія Музика (скриптсупервайзер), яка відповідала за текст. Ключовою була і самостійна робота над персонажем. Я розбирав кожну серію, ми з командою аналізували його дії, логіку, думки, майбутні плани та спогади. Це якраз і допомагало зрозуміти стан мого героя, коли він забуває свою минулу історію, крім родини, і те, що з ним відбувалося під час полону.

— Він слідчий, доброволець, ветеран. І як під час війни грати таких персонажів? Чи накладає це певний тягар відповідальності?

— Це відповідальність у будь-якому разі, неважливо, під час війни чи ні. Якщо ми беремо історію Скорука — це відповідальність перед своєю країною, адже, по суті, ця історія про ймовірну державну зраду з його боку. До цього я навіть відмовлявся від ролей військових, але поговорив зі своїм другом, а він — відома особа у військових колах. Він якось мені подзвонив і попросив зіграти військового у кліпі його друзів з гурту «Мотанка». Я відповів: «Ні, дорогий друже, я не граю військових». А він каже: «А тоді хто? Я військовий, і я виконую свою роботу. Ти актор — і маєш виконувати свою».

— А чому тоді не грали?

— Чому я раніше не грав? Мені здавалося, що я не маю на це ніякого права. Хоча зараз я вже працюю у проєкті Сергія Сторожева, де якраз граю командира підрозділу. Але тоді, поговоривши з друзями-військовими, я також мав сеанси у психолога, бо треба було поправити свій ментальний стан. Психологиня мені теж сказала: «Це ваша професія, ви маєте її виконувати. І не варто накручувати собі, що ви чогось недостойні або не можете цього робити навіть у цей жахливий воєнний час». Тож грати таку роль чи то під час воєнного стану, чи до повномасштабного вторгнення, чи вже після перемоги — не має жодного значення. Треба грати і розповідати людям історії. Я не скажу, що ми «лікуємо душі», як доктори, але хочеться, щоб у людях відгукнулася якась історія, яку ми розповідаємо з екранів чи зі сцени. Щоб просто щось відгукнулося. Або щоб людина просто відпочила.

— Чи доводилось вам раніше в театрі грати персонажа, чимось схожого на Скорука?

— Я б назвав «Коріолана». Хоча, мабуть, у театрі це єдина така роль була, саме з таким роздвоєнням.

— Якщо вже заговорили про Шекспірового «Коріолана», то чим вам подобається ця роль? Вона ж, в принципі, така і трагічна, і психологічно непроста.

— Мені ця роль дуже перегукується з піснею Сашка Положинського з гурту «Тартак».

— Якою саме?

— «Я ніколи не буду героєм України — не цінує героїв моя країна». Це про те, що відбувається і зараз. Шекспір — геній, історія циклічна. Все, що він написав 470 років тому, повторюється — аж бігом. Ми бачимо наших захисників, які повертаються, і в деяких випадках вони просто нікому не потрібні. Державі. І суспільству, зокрема. Ми бачимо, як відвертаються на вулицях люди, бачимо, що їм не дякують. Не знаю, як таке може бути. У мене діти дякують військовим, коли їх бачать. Коли людина у візочку, на протезі ноги, руки… Мої діти знають, хто ворог. Вони знають, якою ціною здобувається ця перемога. Бо я їх так виховую. А щодо «Коріолана» — це дуже цікава психологічна перебудова людини. Був герой, якого поважала країна, а потім, коли він зазнав вигнання, він зламався і перейшов на бік ворога воювати проти рідної країни. У тому і стався його злам.

— Для вас театр — не просто сцена, а й частина особистого життя, бо ж дружина ваша теж акторка, та ще й донька вашого старшого колеги Анатолія Чумаченка. Ви познайомились з дружиною, коли вже працювали у театрі?

— Так, я тоді працював монтувальником у театрі. І Настя туди приходила. Ну, загалом, бачилися й бачилися — нічого такого. А далі театр репетирував святкування 70-річчя Богдана Сильвестровича (Ступки. — Г. Я.), а Настя — вона ж його студентка. От забігає до мене в гримерку й каже: «Рибалевський, пішли танцювати!». А я геть цього не люблю, на танці не підписувався, тож кажу їй: «Та ну тебе, Чумаченко!». Це була осінь. А перед Новим роком вона зайшла до мене у гримерку № 13. Настя ще тоді не працювала в театрі, була студенткою, мала тільки-но пройти конкурс. Зайшла до мене й питає: «Ти ж підеш на новорічний корпоратив?». А я так дивився на неї, дивився… аж раптомрізко підвівся, взяв за бари й поцілував. Ну і з того часу ми разом! (Сміється. — Г.Я.).

— А ви до того розуміли, що їй подобаєтеся?

— Та звісно ж розумів! Інакше б так не зробив, певно…