«У час великої війни вирішив: більше не буду писати книжки й знімати фільми за чиїмись щоденниками — сам піду воювати»

Про їхній знаменитий «Позивний «Бандерас», про те, як писали про Василя Стуса й досліджували архівні документи про Томос, Сергій Дзюба розповів журналістці «ВЗ» (Артемій у той час підписував на Форумі книжки і розповідав читачам, чому саме їхні романи треба придбати).

— Із 2014-го я працював з Артемієм Кірсановим на телебаченні, — розповів Сергій Дзюба. — Я — сценарист, пишу сценарії для програм телебачення, для серіалів, написав також сценарії двох фільмів — «Позивний «Бандерас» і «Заборонений» — про Василя Стуса. Власне тоді, 2014-го, ми не пішли на війну, але мріяли зробити фільм про те, що відбувається. Знайшли свідка подій — Сергія Башкова, який надав нам свої щоденники та відеоматеріали. На цій основі ми з Артемієм зробили сценарій художнього фільму. А згодом написали свій перший роман. Зараз пишемо книжку «Твікс, або Як ми пишемо удвох» — про 20-річний шлях нашої творчості.

— То коли ви стали «своїми» у колі письменників?

— От власне, коли написали «Позивний «Бандерас», стали вхожими у коло письменників-комбатантів. 2021-го ми зняли перший документальний фільм за книжкою Олександра Терещенка, кіборга Донецького аеропорту — «Життя після 16.30». А у час великої війни я твердо вирішив, що більше не буду писати книжки і знімати фільми за чиїмись щоденниками, а сам піду воювати. І якщо мені пощастить вижити у цій війні, напишу про те, через що пройшов і що бачив на власні очі.

— У вас була відповідна підготовка?

— Ні, не мав ані бойового досвіду, або військового вишколу. Пішов у Тероборону Голосіївського району і стояв разом з іншими хлопцями на захисті Києва. До речі, маю нагороду «За захист Києва». А через кілька місяців переді мною постав вибір — залишитися в Теробороні чи піти на фронт. І я обрав друге — пішов на фронт. Задля цього вступив у лави 5-ї штурмової Київської бригади і став штурмовиком. Спочатку поїхав у Велику Британію на навчання, а потім потрапив на Донецький напрямок, у Нью-Йорк, Торецьк, Бахмут…

— Там і отримали поранення?

— Так, у районі станції Майорське, де ми тримали спочатку оборону, а потім проводили контрнаступальні дії. Мене там нагородили Сталевим хрестом від Валерія Залужного. Поранило мене пострілом танка, коли ми були в укритті. У підвал, де ми були, влучив снаряд. Мені пощастило, бо я сидів у повному обладунку спиною до стіни. Це мене і врятувало. На мить зникло світло. Мені здалося, що хтось зачинив двері, тому світло не пробивається всередину. А далі розпечені кулі полум’я почали літати переді мною, наче якісь комети… Раптом перед очима з’явилося синє-синє небо. Дивлюся у те красиве небо і не відчуваю болю. Потім розумію, що сиджу під землею, а все, що було наді мною, знесено. У мене побиті ноги і немає пальців на одній руці. І ніякого болю не відчуваю.

— Ви вже не могли встати?

— Міг. І пішов шукати хлопців. А потім зрозумів, що «пливу», «евак» мене забрав у Торецьку лікарню. Машина, яка мене везла, зламалася перед самою лікарнею. Мені пощастило — я вижив. На жаль, хлопець, який був поруч зі мною в укритті, загинув. Після реабілітації я повернувся до Києва (маю 2-гу групу інвалідності). Ми з Артемієм написали п’єсу за романом «Заборонений», яку поставили у Кропивницькому театрі актори з Херсона.

— Знаю, ви ще й волонтерською діяльністю займаєтеся…

— Так. І ще ми заснували громадську спільноту «Бандерас», реалізовуємо ветеранську літературу і знімаємо фільми.

— Але ж ви не лише про війну пишете і знімаєте фільми?

— Маємо ще намір зняти фільм про Квітку Цісик і написати про неї книжку. Бо ми єдині, хто має дозвіл її родини на знімання фільму про неї. Дозвіл нам дали чоловік, син та родичі легендарної Квітки.

— Це буде художній фільм?

— Ні. Документальний. А потім маємо намір зняти і художній фільм.

— Ви з Артемієм пишете вдвох. Як це відбувається?

— Власне про це ми зараз пишемо книжку «Твікс, або Як ми пишемо удвох», де буде описано весь процес нашої 20-річної праці — як ми створювали свої книжки і фільми. А ще, як прийшли до самоусвідомлення себе українцями. Бо ми російськомовні. Точніше, були. Усе життя жили у Києві, про українську мову і українську культуру насправді мало що знали. Про те, як ми стали українцями, і пишемо… Був цілий комплекс чинників. Зокрема, коли ми писали сценарій для «Київтелефільму», що був пов’язаний з «Мостелефільмом», нас перестали ставити як авторів сценарію на першій позиції. Бо там обов’язково повинні мали бути московські автори. І режисер, і головний сценарист мали бути з росії. Це були 2007−2009 роки. А потім росіяни вкрали у нас проєкт серіалу, який ми написали, і поставили прізвища своїх сценаристів… Але головне усвідомлення сталося, коли 2014-го почалася агресія росії. Ми зрозуміли, що повинні на цю тему якось висловитися, і написали сценарій «Позивний «Бандерас». А потім — роман «Позивний «Бандерас». Для нас це було непросто, бо роман треба було писати українською
мовою.

— І ви почали ґрунтовно вчити українську?

— Так. Окрім того, у нас були прекрасні редактори, які ретельно редагували наш роман. А потім довелося писати сценарій до фільму про Стуса. А це вже не просто українська мова — це українська історія.

— Ви самі вибрали цю тему?

— Насправді нам запропонували написати сценарій, бо саме була річниця. Ми зрозуміли, що не лише нічого не знаємо про Стуса — майже ніхто нічого не знає про Стуса. Ми проводили власні дослідження. Вірите, стояли перед Могилянкою, перед університетом Шевченка і запитували: хто такий Стус? І майже ніхто не міг відповісти. Я вже не кажу, що лише один зі ста міг прочитати бодай якісь рядки з його віршів… Ми почали спілкуватися з шістдесятниками, щоб знайти ідею для фільму. Це були родина Довганів, Левко Лук’яненко, Василь Овсієнко, шукали інститутських друзів.

Саме Лук’яненко наштовхнув нас на ідею фільму. Він сказав, що ходили чутки у таборі, де вони разом сиділи, що туди до Стуса приїжджало начальство з київського КДБ. Чому з київського? Бо Стус не спілкувався з «кадебістами» російською, хоча він її добре знав. Але не говорив нею принципово. Навіть коли приїхали до нього син та дружина і заговорили російською, він відмовився з ними говорити цією мовою… Тоді до влади прийшов Горбачов, тож треба було показати якусь лояльність, щоб отримати премію миру. Треба було показати, що Горбачов випускає політв’язнів. Горбачов не міг їх просто так випустити, а хотів, щоб політв’язні визнали свої помилки і визнали, що радянська влада змінюється. Але Стус не захотів фальшивити… Після зустрічі з начальством КДБ Стуса знайшли мертвим. Ми зробили художній образ цього начальства — показали жінку, яка живе у Києві, але потім помирає від онкології. Ніби ця жінка приїжджала 1985 року до Стуса. Це єдиний вигаданий образ у нашому фільмі, а все решта — реальне.

— Ви задоволені результатом?

— Не зовсім. Фільм вийшов не таким, як ми планували, бо вони зняли лінію саме тієї жінки, яка помирає у Києві сьогодні. Вийшла плутанина, через яку виникли конфлікти, мовляв, такого не було… Зате у книжці — повна наша історія. І ніхто нам не дорікає, що щось там не так. Хоча ми фільм захищаємо, бо це перший фільм про Стуса. А взагалі, які ви можете назвати фільми про Лесю Українку, Тараса Шевченка, зняті у теперішній час? Не згадаєте, бо їх немає. Їх ніхто не знімає. А ми наважилися. Коли Медведчук сидів у Верховній Раді, на нас тоді всі накинулися, що ми його не згадали. Насправді ми його згадали, як адвоката Стуса — зробили перший документальний фільм, художній фільм і ще й написали виставу.

— І ви з Артемієм тепер ще почали писати на тему війни…

— У людей чомусь існує упередження проти військової літератури, бо всі втомилися від війни. А ми показуємо, що це — різноманітна література — від дитячої до фентезі, навіть нон-фікшену… Це не трагічна література, а література про те, що у нас український дух, що ми б’ємо москалів.

— Ви з Артемієм часто сперечаєтеся, коли пишете новий сценарій чи роман?

— Це складний процес, коли двоє різних людей пишуть один твір. Треба розуміти, що ми спочатку були сценаристами, а сценаристи пишуть командою. Розробляють сюжет, а коли щось треба змінити, ми це міняємо. Тому від самого початку ми командні гравці. Коли ж ми починали писати романи, це вже був період, коли у нас були фільми. Тоді треба було сценарій перетворити на роман. Треба було залізти у психологію героїв і розкрити те, що у нас було в голові. А коли ми писали наш третій роман, «Операція Томос», — про нашу перемогу на релігійному фронті, про відродження української Церкви, нам також треба було глибоко вивчити багато архівних документів. Спілкувалися з єпископами, іконописцями, сиділи в архівах. Цей роман ми писали два роки. І вперше не могли знайти спільної думки, а потім вирішили, що я, до прикладу, пишу, Артемій читає і редагує, вносить правки, а потім він пише щось своє, а я читаю і редагую. До речі, за таким принципом нам радили писати брати Капранови свого часу. Це ж нормально, коли письменники сперечаються, не погоджуються один з одним. А потім доходять до спільного знаменника.

От ми зараз з Артемієм пишемо роман про археолога, поета Бориса Мозолевського, який знайшов скіфську пектораль. Він був заборонений, як і Стус. А ще маємо намір робити третього «Бандераса». У нас є роман про гібридну, релігійну війни, а тепер буде ще й про повномасштабну війну.