«Діти, коли бачать мене на вулиці, кричать: «Мамо, дивися, «робокоп», «термінатор!»

На фронті Микола втратив обидві руки та обидві ноги. Пережив дві клінічні смерті. Йому зробили чимало складних хірургічних операцій — у Дніпрі, Києві та Винниках (неподалік Львова). Але, як каже сам, йому 41 рік, і він живе повноцінним життям! А його почуття гумору — як рятівне коло. Я у цьому сама переконалася.

Талант Миколи до комунікації помітило керівництво лікарні Святого Пантелеймона. Йому вдавалося витягати поранених побратимів з психологічного дна. Відтак Миколі запропонували стати ментором у Реабілітаційному центрі Unbroken: мотивувати хлопців, які зазнали на війні важких поранень, показувати на своєму прикладі, що навіть після втрати усіх кінцівок життя не закінчується.

Жоден пасажир автобуса не поступився місцем військовому на протезах…

…Їдемо з Миколою 46-им автобусом до соціального гуртожитку. Це кілька зупинок від лікарні. Іспанський сором я пережила у тому автобусі, важко описати словами… Микола був одягнений у шорти, тож його протези ніг видно здалеку. На лівій руці — протез, який наврядчи можна не помітити. На праву руку він не вдягнув протез, вона ампутована до ліктя…

Заходимо в автобус, Микола правою рукою обхоплює поручень. Тримається як може. Усі сидячі місця в автобусі зайняті. Пасажири, зокрема — і молоді люди, вдають, що не бачать чоловіка… Ніхто не поступається йому місцем! Я від такої картини — у шоку!

Пошепки запитую Миколу, чи часто таке трапляється? Він ніяковіє, каже, що часто! До лікарні у Винниках якось їхав стоячи усю дорогу, а це майже година… Я не витримую і запитую у людей, чи не хоче хтось поступитись місцем військовому на протезах?

«Ось старша жіночка поступилась місцем», — лепече якась пасажирка. Я заглядаю на те місце, воно зайняте.

З нами їхав ще реабілітолог з лікарні, він каже: «Поки до людей не дійде, кажи — не кажи».

Я приголомшена такою дикою реальністю. Хотілося крізь землю провалитися, щоб цієї ганьби не бачити… Я знову намагаюся достукатися до пасажирів, але Микола благає мене, щоб я мовчала…

У той момент я відчула когнітивний дисонанс. Думала, коли ми зайдемо в автобус, усі встануть! І будуть дякувати військовому за захист. Лише одна старша жіночка, коли виходила, тихо сказала «дякую», при цьому не дивилася на Миколу…

Пілот гелікоптера безперестанку запитував його, чи живий

Йдемо з Миколою у соціальний гуртожиток, тут живуть пацієнти Реабілітаційного центру Unbroken. Більшість — після полону проходять ментальну реабілітацію.

Микола розповідає про себе. Він — уродженець Новояворівська. Перед повномасштабною війною у Києві робив ремонти у квартирах. Непогано заробляв. Почалася велика війна… Попросив маму, аби надіслала йому військовий квиток — і пішов на фронт добровольцем. Його рідний брат — Володимир — повернувся із заробіток з Німеччини, де дуже добре заробляв, і теж пішов добровольцем у прикордонний загін.

Микола служив у Першій бригаді спеціального призначення імені Івана Богуна. Оборо няв Чернігівщину, Харківщину… 3 серпня 2023 р. отримав перше поранення у Вовчанську (Харківська область). На м’ясокомбінат, де переховувалися військові, прилетіла 120 міна. Отримав важке поранення правої руки та правої ноги — роздробило стопу. Був 21 день у лікарні у Харкові. Потім 2,5 місяца — на реабілітації. Уже у листопаді повернувся у свій підрозділ, який змінив місце дислокації: з Харківщини його побратими поїхали на Донеччину.

«Бронік ледве одягав», — згадує, і показує шрам на пра вій руці. Руки у цьому місці досі не відчуває. Згодом служив у 93-й окремій механізованій бригаді «Холодний Яр». На Донбасі отримав друге поранення — лівої руки та лівої ноги. Потрапив під обстріл. Втратив свідомість… З Дніпра військового гелікоптером перевезли до Києва. Втратив багато крові. Згадує, як пілот безперестанку запитував його, як почувається, чи живий…

Заходимо у підземний паркінг (вхід прямо з гуртожитку). На парковці бачу… яхту. Її будують військові — пацієнти Unbroken. Серед них — Руслан, за освітою агроном. Хлопці все роблять самі. Знайшли креслення в Інтернеті. Замовили лише вітрила, їх мають пошити. Невдовзі яхта буде готова, її пустять на воду на водоймі, яку у народі називають «Сірка».

Руслан каже, така робота — своєрідна реабілітація для військових. Микола запитує у Руслана, чи можна тут курити? Мені муляє очі пачка цигарок, яка тримається у його лівому протезі руки…

«У мене двічі була клінічна смерть. Було відчуття, що мене як дзиґу заводять…»

Микола згадує свої перші думки, коли отямився у столичній лікарні.

«Я відкрив очі після коми, чую, біля мене говорять російською. Перша думка: „Тільки не у полоні…“. Почав згадувати назви російських міст, якщо раптом мене запитають: „Ты откуда“? Але підійшов лікар і сказав, що я у центральному військовому госпіталі у Києві. Я аж видихнув…»

Підіймаємося з Миколою ліфтом нагору. Заходимо у квартиру. — Знайомтеся, це моя друга половинка — Людмила, — каже Микола. Людмила пригощає мене кавою з цукерками. Микола каже, наразі вони з Людмилою житимуть у цьому гуртожитку, але невдовзі держава має виділити кошти на нове житло. — У київській лікарні мені зробили купу операцій, — продовжує розповідати про своє лікування у столиці. — Коли я вийшов з коми, був увесь у трубках — як «самогонний апарат».

— Не втрачаєш почуття гумору, — кажу.

— Ні (усміхається. — Авт.). У мене двічі була клінічна смерть. Я прийшов до тями, чую лікар каже: «Яке в Миколи серце здорове, таке (клінічну смерть) двічі перенести!». У мене двічі було відчуття, ніби мене як дзиґу заводять… Біля мене весь час сиділи психологи, психотерапевти. Якось запитали мене: «Що б ти робив, якби у тебе не було руки?». Думаю, не просто так ці питання ставлять. Я себе не бачив, бо був накритий ковдрою. Батькам і брату лікарі сказали, коли будуть заходити до мене в палату, щоб не проявляли до мене жалості і не пускали сльозу… Від контузії у мене досі у голові шумить. Ніби радіо шипить. Вже не звертаю уваги. На праве вухо не чую. На фронті біля мене «бахало» по 5−6 годин безпере станку. Коли лікарі сказали, що я втратив ще й ліву руку та ліву ногу, в голові була одна думка: «Треба протезуватися!».

У київську лікарню мене привезли в одних трусах — без телефону, без документів. Брат шукав мене по всіх лікарнях в Україні. Коли знайшов, кажу йому: «Потрібні протези!». Він почав заповнювати анкети у всі центри протезування, куди тільки можна, — в Україні, Європі, США. Брат каже: «Будеш мати такі протези, що дрова будеш рубати!».

Після Києва мене привезли у Винники. Лежав у лікарні пів року. Операції, реабілітація… Там мене готували до протезування. Брат знайшов через волонтерів електричне крісло. Спочатку дуже соромився на ньому їздити, але потім звик, сам їздив у магазин. У вересні 2024 р. я вилетів на протезування до США. Усі витрати взяла на себе українська діаспора разом з американським благодійним фондом. В Америці був чотири місяці. Пів року їздив на візку. Вчився ходити на протезах. Військові, які мають руки, використовують палиці. Тішився, що можу стояти. Інколи по 15−17 годин на день ходжу у протезах. Ввечері хіба що втомлююся. (У Миколи є також бігові стопи, він долучався двічі до благодійних забігів. — Авт.). Стараюся, щоб кожен мій крок був продуктивним!

— Як навчився їздити на машині?

— У мене 20 років водійського стажу. Зробили у машині ручне управління: я газую ногою, гальмую рукою (маю спеціальний «ричаг»). Кермую лівою рукою (протез налаштований для цього). Одна львівська фірма навіть запропонувала мені працювати на таксі, вони побачили, що я добре їжджу. Коли паркуюся і виходжу з машини, у людей щелепи відпадають (усміхається. — Авт.). Діти, коли бачать мене на вулиці, кричать: «Мамо, дивися, «робокоп!». Називають мене «кіборгом», або «термінатором».

 — Як знаходиш спільну мову з хлопцями, які мають важкі поранення?

— До кожної людини має бути індивідуальний підхід. Чорний гумор, лайка. Хлопці розуміють мене з пів слова… (усміхається. — Авт.). Я чув як цивільний психолог прийшла, сіла біля військового, у нього мінус одна нога. Відкриває зошит і запитує: «Як ваші справи? Як почуваєтесь?». Він їй відповідає: «Давай ми тобі за раз ногу об… уяримо і запитаємо, як почуваєшся?». Хто має малих дітей, переживають, як будуть їх ставити на ноги. Багато зациклюються на тому, що стануть непрацездатними. Втрата кінцівки, на їхню думку, це вже фінал! Насправді це не так. Їм треба це пояснити. Вони можуть започаткувати якийсь бізнес. Життя на цьому точно не закінчується.

— Де ви познайомилися з Миколою? — запитую Людмилу.

— У Польщі. Я була на заробітках. Це був 2018 рік. Йшла з подружкою по вулиці, вона каже: «Хлопці українською говорять!».

Микола йшов зі своїм другом. Вона привіталася з ними. Ми познайомилися, обмінялися телефонами. Почали спілкуватися.

— Спершу у мене був шок, але Колька є Колька, — каже Людмила з усмішкою.

— Знаєш, як вона каже: «У тебе хоч би одна голова залишилася, ти не змінишся!» — додає Микола.

— Що найбільше цінуєш у людях? — запитую наостанок.

— Ціную людей, які не лукавлять, не шукають вигоди у дружбі. У моєму житті є люди, які, що би не сталося, прийдуть мені на допомогу. Маю багато друзів з Новояворівська, які підтримують мене і допомагають.