«Мій вигляд — не забавка, а стиль життя»

Цей стильний «патлатий», що привертає увагу деяких перехожих, — освітлювач Театру опери та балету імені Соломії Крушельницької Алік Олісевич, один із перших представників культури хіпі у місті Лева. З горнятком кави його можна зустріти в одній зі старих львівських кав’ярень… На каві з Аліком (Олегом) Олісевичем, про якого недавно у соцмережах написав ще один хіпар — відомий іконописець Лев Скоп, зустрілася й журналістка «ВЗ». Як з’ясувалося, Олісевич виступив ініціатором книжки художника, яка незабаром з’явиться на полицях магазинів.

— У нас вийшло кілька альманахів «Хіпі у Львові», — розповів Алік Олісевич. — Це було 2011-го, потім через рік, а третій — 2015-го, що був присвячений бійцям АТО і загиблим на Майдані. Левко давав свої спогади для третього альманаху. А він — глиба! От я і запропонував йому напи­сати про своє життя-буття. Ми з ним не вважаємо себе письменниками, хоча і в нього, і у мене є книжка. Але писати про тамті часи ми зобов’язані.

— Ви — перший хіпі у Львові…

— Ні. Це не так. Я один з перших, який зберігся до наших днів (сміється. — Г. Я.). Не можу тягнути на себе ковдру, бо були старші люди, які у середині 60-х років минулого століття увійшли до фор­мації руху хіпі. Одним з лідерів хіпово­го руху був Ярослав Єресько. Він 1949 року народження, а потім до цього руху долучилися люди такого віку, як я. Це були представники вільної молоді. Сло­во «хіпі» на сьогодні вийшло поза рамки свого значення. Хіпі було альтернативою комсомолу.

— Власне, ви ніколи й не були в комсомолі?

— О, ні! Навіть за мій вигляд мене не могли прийняти в комсомол — моє «об­ліко моралє» не відповідало статусу ком­сомольця (сміється. — Г. Я.). Піонером я був, бо галстук ми носили всі. Якось нас приймали туди всіх. Але я той галстук намагався знімати, ховав десь по ки­шенях. І деякі мої друзі так робили, се­ред яких Ілько Лемко, Лев Скоп. Влас­не, Скоп у своїй книжці розповідає про ті часи, про те, як підлітком почув уперше «Бітлз», і йому мало дах не знесло, а та­кож про свою сім’ю, про брата Ореста… Знаєте, коли почалася ера «бітломанії», на Заході усе було по-іншому. У нас же це було, радше, маленьке мавпування. У нас закрите суспільство, тоталітарне, його не можна було порівнювати з їхнім життям… Ми були противниками того, що нам нав’язує суспільство. Якщо я, до прикладу, знав, що не хочу і не буду слу­жити в совєцькій армії, то не приховував цього. От прийшов на свою першу мед­комісію у свої 15 років. Волосся довге, на ногах в’єтнамки, обличчя розмальоване. «Ти что?! Ми тєбя направляєм в псіхдіс­пансер!». А мені того й треба було. Прий­шов у той диспансер, і мені не треба було нічого вигадувати — я їм правду казав, що мені не подобається. А чому маємо бути однакові? Просив показати, де у консти­туції написано, що не маємо права носи­ти довге волосся… Нема такого? «От ба­чите, — казав їм, — навіть ваші аксакали, такі, як Карл Маркс, і той мав довге во­лосся».

— З якого віку перестали стригти­ся?

— Моє довге волосся — це спочатку був несвідомий протест і бунт. Так склало­ся, що мої батьки пройшли пекло табо­рів. І батько, і мама — корінні кияни. Під час Другої світової опинилися на при­мусових роботах у Німеччині (там 1943 року народилася моя сестричка Галоч­ка). Коли уже радянські війська зайшли в Німеччину, батька з матір’ю спершу до себе забрали, а потім назвали бать­ка зрадником і кинули до штрафного ба­тальйону — як гарматне м’ясо. Він зали­шився живий, навіть до Берліна дійшов… Тато був дуже відвертим і справедливим. Була якась суперечка з вищим керівни­цтвом, йому дали 10 років таборів. Бать­ко відсидів повністю, навіть на Маґадані був. Він такі страшні речі розповідав — волосся дибки ставало…

Мама відбула близько чотирьох років ув’язнення, там сильно захворіла. Піс­ля звільнення перебралася до Львова, а батько пізніше до неї приїхав. Тож я наро­дився уже тут. Батько ставився до мене уважно. Переживав, аби я не жив у табо­рах. Знаєте, сусіди казали татові: о, твій син має таке довге волосся, що це таке? Радили, як я засну, щоб тато мене об­стриг. «Не втручайтеся у наше життя!» — відповідав їм тато. А віч-на-віч мені ка­зав: «Якби ти знав, що мені доводиться вислуховувати про тебе від сусідів і зна­йомих…».

— Розумів вас, але віддав у інтер­нат…

— Зі мною йому справді було важко. Коли мами не стало, тато віддав мене до Брюховицького інтернату. Там я жив і вчився у 1-му і 2-му класах. І саме там я відчув справжню муштру. Знаєте, в ін­тернаті раз на місяць приходив перукар. Хлопчики сідали рядочком, і він усіх стриг — «чубчик» з напівбоксом і «канадку». Я протестував, плакав. Мені дали спокій, але пообіцяли — завтра батько приїде і не­хай розбереться… Не став чекати, коли батько приїде, і втік. Але перед тим ще підпалив дерев’яні туалети в інтернаті. З Брюховичів поїхав у район Голоско, де ми жили, сусіди переховували мене на гори­щі. Мене шукала міліція. Виходить, тоді я ще не знав про жодні ідеології, але вже тоді протестував проти системи…

Потім батько одружився, і у третій клас я пішов у звичайну школу. Поступово я на­бирався світогляду вільнодумства, неза­лежності. Мені вже тоді страшенно подо­балися ікони. Я бачив, як круто з довгим волоссям виглядав на образах Ісус Хрис­тос. Бачив у цьому романтику, і хотів ви­глядати так само круто. А ще тоді у нас показували багато фільмів про сміливих індіанців, як вони боролися проти «блідо­лицих». Мені ті індіанці та-а-ак подобали­ся. Хотів у чомусь бути схожим на них. І тоді я ще не знав, що десь в Америці мої старші побратими створювали рух хіпі… У звичайній школі я також бунтував. Коли вчителька фізики вдарила мене указкою, я цю указку зламав навпіл, а вчительку — послав. Звісно, вибіг з класу, бо знав, що від батька мені дістанеться. Так, я тікав неодноразово з дому. На дачах рвав кві­ти, продавав їх… Одне слово, з 10-річного віку я був на обліку в дитячій кімнаті міліції.

— То міліція вас берегла і виховува­ла?

— У ті часи почали з’являтися так зва­ні трудові колонії для таких дітей — на ціле літо. Офіційно усе це називалося вій­ськово-трудовими таборами. Я був там двічі — у Дрогобичі, коли виповнилося 10, і у Раві-Руській наступного року. Нам ви­давали військову форму, і далі почина­лася муштра. Попри те, що завданням таких таборів було виховання у кращих традиціях побудови комунізму, саме там я познайомився зі старшими, 15−17-річ­ними хлопцями, які носили довге во­лосся і привозили зі собою платівки The Beatles, The Rolling Stones, Jimi Hendrix. І, як кажуть, «щуку кинули у річку»… Був вражений, мені сподобалося те, як кра­сиво ті музиканти виглядали. А ще там мені до рук потрапив журнал «Вокруг света», в якому Генріх Боровик розпові­дав про хіпі. Це на мене дуже вплинуло, бо це була перша об’єктивна інформація про хіпі — де цей рух зародився, як підліт­ки кинули виклик старшому поколінню. Це був вересень 1968-го. Хіпі подорожу­вали, а ми, оскільки не могли подорожу­вати, осередок хіпі створювали тут.

— Ви — член правозахисної групи «Львівська міжнародна амністія». Яка мета вашої групи?

— Наприкінці 80-х, коли почали з’являтися «Товариство Лева», різні еко­логічні й патріотичні групи, правозахист був дуже важливим. Це був період пе­ребудови гласності. Ми одні з перших в Україні зробили акцію непокори — демон­страцію за гласність, перебудову, права людини. Це було 20 вересня 1987 року. Коли я вперше потрапив у Латвію, по­бачив, які мітинги вони проводять. А це було 10 тисяч осіб. Тоді я сказав побра­тиму Олегу Салу, що варто і у нас щось подібне провести. Отже, ми намалюва­ли плакати: «Права людини — в дію». Нас намагалися зупинити — одного нашого побратима звільнили з училища, ще од­ного хотіли звільнити, але їм не вдало­ся. Ми відкрили філіал групи «Довіра», що об’єднувала схід і захід, із вимогами — звільнення політв’язнів, права людини, вільний виїзд за межі срср, альтернатив­на військова служба… Коли ми почали це створювати, на мене вийшов В’ячеслав Чорновіл, потім Іван Гель. Ці Політики з великої літери спрямовували нас у по­трібне русло, вказували нам на помилки і радили, що варто зробити насамперед. Ще один важливий пункт «Довіри» був про те, щоб совєти вийшли з Афганіста­ну. 1991 року Олесь Пограничний, який товаришував з Мирославом Маринови­чем, розповів, що перша група «Міжна­родної амністії» була створена у Дрого­бичі. Основний осередок через три роки було створено в Одесі, а у Львові — філію.

— Ви багато років працюєте освіт­лювачем у Львівській опері…

— Так, у жовтні буде 40 років, як я прий­шов на роботу у цей чудовий театр.

— Попередній директор Тадей Едер чи теперішній Василь Вовкун не про­сили вас змінити стиль?

— Ніколи! Мабуть, відчували, наскільки у мене мій вигляд — не забавка, а стиль життя. На мене тиснути безперспектив­но.

— Іноді проводять несправедливу паралель: якщо хіпі, то це обов’язково наркотики, алкоголь та інші шкідливі звички. А як у вас?

— Я — противник алкоголізму. Одна річ — випити 50 грамів доброго вина чи ко­ньяку, інша — нахлятися до чортиків. Я до 30 років не вживав алкоголю взагалі. Усі думали, що я — баптист. А «наркотик» у мене — від життя, від подорожей. Я жод­ного разу не брав до рук сигарету. І трав­ку також. Хоча вважаю, хто хоче трішечки випити чи закурити травку — це його осо­биста справа. Аби тільки це не впливало на розумову діяльність. Хто мене знає, цінує за мою принципову позицію. І це для мене також свого роду наркотик.