«Демократія вчить жити так, щоб не лише тобі було добре»

На які посади не закидала його доля, і тоді, коли головним редактором газети «Річ Посполита» був, і згодом — коли новосформовану інституцію, Інститут польської книги, очолив, і потому, коли, позбувшись посад, з-під його пера почали виходити книги-розвідки, в яких чесно, як ніхто до нього, розставив крапки над «ї» у ганебних історіях, які дослідники у самій Польщі старанно замовчували, ніколи на політичну кон’юнктуру не зважав. Завжди правді служив. Це знають не лише в Польщі, а й в Україні, куди часто приїжджає та багатьох друзів має. Наша теперішня зустріч-розмова з Ґжеґожем Ґауденом відбулась після презентації його нової книги «Польська справа Дрейфуса. Хто намагався вбити президента» на присвяченій 82-им роковинам загибелі Бруно Шульца мистецькій акції «Друга осінь» в Дрогобичі.

На запрошення Віри Меньок

— Ви — один із постійних учасників фестивалів Бруно Шульца у Дрогобичі. Завжди бажаний гість. Із якою програмою відвідин, крім презентації власної книги, приїхали цього разу? Що нового почули від вас гості літературно-мистецької акції «Друга осінь»?

— Приїхав я на запрошення Віри Меньок, керівнички Полоністичного центру Дрогобицького педагогічного університету імені Івана Франка, головної організаторки та натхненниці Шульцівських фестивалів. Це вона запропонувала провести презентацію моєї нової книги «Польська справа Дрейфуса. Хто намагався вбити президента», яка два місяці тому вийшла в Польщі, але має стосунок до Галичини: йдеться у ній про Львів та події, які відбулись у Львові. Але нова книга — не єдина причина мого чергового приїзду до міста, де народився та все своє життя прожив Бруно Шульц. Люблю Дрогобич. Маю тут багато друзів та знайомих. Тут, зрештою, похований Альфред Шраєр, учень Бруно Шульца, з яким товаришував та дружив. Ніколи не забуду його розповідей та згадок про Дрогобич часів Шульца, свою родину, яка була винищена німецькими окупантами. Був чудовим музикантом. Неодноразово мав можливість пересвідчитись у цьому. Світлі спогади про нього, бажання повернутись туди, де не раз, прогулюючись із ним, обмінювались думками та провадили свої бесіди про все, що пов’язано з його вчителем, Бруно Шульцом, також відіграли свою роль у моєму приїзді. Із початком повномасштабної агресії росії проти України мої приїзди до Дрогобича набули ще й інший «відтінок». Вони — підтвердження моєї солідарності з українцями, моя особиста підтримка вашої країни, яка, на диво багатьох у Європі та світі, чинить спротив, нищить російського окупанта. Дуже ціную й те, що у цей важкий для України час, коли святкування та урочистості відійшли на другий план, у Дрогобичі знайшлися люди, які не впадають у відчай, а наперекір усім підлим спробам росії посіяти серед українців страх і зневіру, змусити вас здатися, живуть повнокровним життям. Фестивалі Бруно Шульца — один із таких доказів. У такий час я не можу не бути тут, з вами. Мій приїзд має символічне значення. Він демонструє ще й мою шану літературі, мистецтву, культурі у широкому сенсі цього слова.

Про погром у єврейській дільниці Львова

— Два роки тому, і це також було в Дрогобичі, ви вже анонсували книгу, презентація якої відбулась сьогодні. «Польська справа Дрейфуса. Хто намагався вбити президента». Але це не єдиний ваш твір, чий вихід у друкований світ уперше святкували саме в Дрогобичі…

— Так. Два роки тому я, перебуваючи на фестивалі Бруно Шульца, уперше публічно заявив, що пишу книгу, яка згодом отримала назву «Польська справа Дрейфуса. Хто намагався вбити президента». Такий собі маленький прецедент. А п’ять років тому, і уперше це також у Дрогобичі сталося, я презентував свою книгу «Львів. Кінець ілюзій». Вона, як відомо, листопадовому погрому 1918 року присвячена. Тоді у Львові було здійснено напад на дільницю, де компактно євреї проживали. Йдеться про вчинений польським військом та поляками — жителями Львова злочин проти єврейського населення. Вдалося документально підтвердити непричетність до цієї ганебної справи українців, розставити крапки над «ї» в історії, яка довший час у Польщі замовчувалась або ж не так подавалась та інтерпретувалась. Перша презентація книги відбулась польською мовою. Згодом її переклали на українську.

Нагорода від «Політики»

— Можу уявити собі, яку реакцію ваше дослідження викликало у самій Польщі. У чому співвітчизники звинуватили вас?

— Різні були відгуки. Найбільше дісталось у соцмережах від польських націоналістів. Вони не церемонились. Мав справу з правдивими атаками. Мене звинуватили в тому, що зіпсував як образ Львова, так і імідж його оборонців. Щось подібного я чекав: листопадові події 1918 року у Львові у польській історії правдивої оцінки не отримали. Моя книга стала першим дослідженням, в якому ретельно все проаналізовано та сказано, хто ініціював погром та несе відповідальність за злочинні дії. Через це мав неприємності з боку правих радикалів, різних націоналістичних середовищ та інших сповідників неправдивої патріотичної «теорії». Закидали мені, що написав книгу за українські гроші. Потім казали, що за єврейські. Насправді ж за свої кровні написав. Стільки було неправдивих вигадок, що легше згадати у чому мене не звинувачували. Це — з одного боку. З іншого ж — треба сказати, що книга отримала й багато відзнак. Такі, наприклад, як нагорода тижневика «Політика». Вона високо цінується у Польці, і, відверто кажучи, потішила мене. Багато було доброзичливих рецензій та вдячних відгуків, щирих позитивних коментарів від читачів. Різні люди писали. Найбільша винагорода за мою працю — це подяка від багатьох старших поляків, які народились та жили у Львові. Писали, що нічого про правдивих винуватців погрому не знали, уявити собі не могли, що таке могло статися. Висловивши власну позицію, підтримали мене: на їхнє переконання, завжди, попри будь-яку кон’юнктуру, слід докопуватись до правди, яка завжди очищає та рятує. Що тут потрібно ще знати? Що писали мені львівські поляки, які під час листопадових подій 1918 року були дітьми. Їхні батьки, звісно ж, знали, хто стояв за погромом на дільниці, де жили євреї. Але, як визнали їхні діти, нічого про це не говорили, хоча охоче згадували про решту тодішніх буремних подій — сутички між польськими та українськими військовими формуваннями, а також про відхід українських сил зі Львова після допомоги, яка для поляків з Кракова поспіла. Все це також було. Але ці події не замовчувались. Добре досліджені, належне історичне трактування отримали.

Світової слави письменника має Дрогобич

— У Польщі Бруно Шульц належить до числа письменників, чиї твори до шкільної програми внесені. Чи означає це, що у вашій країні і для масового читача він своїм став?

— До шкільної програми внесений. Але масовий читач його не читає. Твори Шульца — це вам не чтиво. Щоб зрозуміти його, треба відповідну підготовку мати. Його твори читають люди, які цікавляться літературою. Приклад наведу. У Польщі якось побувала чи то з концертом, чи взяла участь в одній з міжнародних поетичних зустрічей, достеменно не пам’ятаю з якої нагоди все відбулось, американська рок-зірка та поетеса Петті Сміт. Наприкінці зустрічі з нею один із молодих людей попросив її назвати п’ять найважливіших для неї літературних творів. Не пам’ятаю, на якому місці з п’яти, але одним із творів співачка назвала «Цинамонові крамниці» Бруно Шульца. Припускаю, що ніхто з присутніх на тій зустрічі молодих людей не знав, хто такий Бруно Шульц. Навряд чи у звичайній книгарні можна придбати бодай щось з написаного Шульцом. Але ваші шанси на придбання незмірно підвищаться, якщо ви, скажімо, спробуєте це зробити у відомих книжкових магазинах у тому ж Нью-Йорку, куди масовий читач не заходить. Незвиклого, світової слави письменника має Дрогобич.

Фундамент цивілізації

— Ви — людина з величезним досвідом. Свого часу очолювали газету «Річ Посполита», вісім років працювали директором Інституту польської книги. Дуже добре знаєте, як і що потрібно робити для того, щоб друковане слово приносило користь, було ефективним способом для просування своєї культури, робило нас пізнаваними там, де про нас мало що знають і, скажімо це так, не визнають. Що порадите нам, українцям, які, відчинивши свого часу всі «двері» та «вікна» для книг та творів нашого сусіда, який лютим ворогом виявився, стали бранцями його літературної пропаганди. У чому досвід просування польської книги полягає?

— Почнімо з того, що книга — це фундамент цивілізації і, як це розумію я, одна з головних складових людської культури. З одного боку, вона записує та зберігає світ, з другого ж — передає його далі. Українська книга — це творець сучасної української мови. Ваша сьогоднішня література перебуває на дуже високому рівні, і має багато чудових письменників, які створюють образ України, долучаються до зміцнення ії репутації.
Довший час українська література перебувала в тіні російської. Сама ж багатьма, як локальна, сприймалась. Щось другорядне, не така велика, як російська. Так було. Але сьогодні Україна, маючи таких письменників, як, скажімо, Юрій Андрухович та Сергій Жадан, чиї твори перекладаються багатьма мовами, отримує великі можливості для того, щоб змінити власний образ у світі. Зробити його більш цікавим та притягальним. Це — процес, і він відбувається. Польщі також довелось через це перейти. Держава за будь-яку ціну, попри витрати, має дбати про свою літературу, своїх письменників. Видавати їх, перекладати їхні твори. У Польщі українська література присутня. Це добре. Але в моєму розумінні найперше і найбільше, як на сьогодні, потрібно дбати про видавання українських книг на такі мови, як англійська, французька та іспанська. Важливо і про шведську не забувати, як свого часу про це не забули ми, поляки. Потрібно, щоб шведська нація, з якої походить засновник Нобелівської премії, найпрестижнішої нагороди світу, більше про Україну та українців знала.

Уроки еміграції

— Свого часу, коли стали одним із помітних у тоді ще комуністичній Польщі діячів «Солідарності», утисків зазнали. Вас було депортовано, близько 10 років провели у Швеції. Завжди з теплотою та вдячністю згадуєте про цей час. Що вам особисто дало життя у Швеції?

— Еміграція дуже багато мені дала. Я там завершив свої менеджерські студії. Навчився жити в умовах повної демократії. До речі, це не так легко дається, як може видатися. Я пізнав таку «науку», як мистецтво компромісу, що передбачає пошук рівноваги між різними суспільними групами. В умовах демократії, якщо, наприклад, ти виграв вибори, це не означає, що здобув, маєш повну владу. Це не так. Так само, і я це також знаю достеменно, неможливо у всьому, на всі сто відсотків дотримуватись власних переконань. Їх доведеться переглянути: інші люди також мають переконання, які не завжди співпадають з твоїми. А якщо так — потрібно шукати спільний знаменник, погодитись на компроміси, щоб вшанувати погляди інших. Так формується політика, яка тримається на правилах, джерелом вироблення яких є виборці. Із Швеції простий урок виніс. Його можна сформулювати як домашнє завдання для всіх тих, хто, звільнившись від авторитарних режимів, прагне свободи. Полягає воно в тому, щоб виробити для себе навички, навчитись жити так, щоб не тільки тобі, а й всім іншим твоїм співвітчизникам поруч з тобою було добре.

Особлива сфера людської діяльності

— Ви упродовж життя встигли спробувати себе у різних «ролях»? І юридичні знання здобули, і економічні, і книговидавничу справу пізнали. А що про журналістику можете сказати. Чим вам ця не дуже легка, небезпечна професія приглянулась?

— Журналістика — це особлива сфера людської діяльності. Ця професія мене навчила відповідально поводитись із словом. До речі, не тільки на роботі. Професійні вимоги посприяли в тому, щоб я глибше зрозумів призначення й функції слова у спілкуванні та творенні добрих справ. Коли щось пишеш, а потім публікуєш, завжди потрібно пам’ятати про наслідки «народженого» тобою тексту. Як представник старої газетярської справи, дуже критично ставлюсь до принципів та правил, яких сьогодні дотримуються багато молодих журналістів. Я — противник, не схвалюю написання матеріалів на замовлення та спрямованих на знищення опонентів публікацій. Про це свого часу багато говорив як із Віталієм Портниковим, так і з редакційним колективом «Газети 24», коли працював радником видавця та головного редактора цієї української газети. Ми не раз обговорювали правила, дотримання яких дозволяє зберегти власну незалежність на медійному ринку. Це був гарний час. Шкода, що все так швидко минулося. Але я отримав неоціненний досвід та задоволення від співпраці з українськими колегами. Обріс зв’язками, заприятелював з багатьма вашими журналістами, маю в Україні щирих друзів. Віталій Портников написав передмову до однієї з перекладених на українську мову моїх книжок.

І ще про журналістику. Ця професія дозволила мені пізнати смак пригод, отримати задоволення від зустрічей та розмов із різними людьми. Вона затягує та «інфікує» у гарному розумінні цього слова.