«Бузувіри» волана і ракетки

Ветерани спорту не старіють ні душею, ні тілом. У цьому переконуєшся, ознайомившись з історією львівського спортивно-оздоровчого клубу ветеранів бадмінтону «Бузувіри». 22 жовтня цей осередок справжніх фанатів-ентузіастів волана і ракетки святкує своє 30-річчя. Більшість членів клубу — професійні спортсмени у минулому, які не захотіли проводити вільний час на дивані перед телевізором. Відтак створили ветеранський спортклуб. Про історію унікального клубу «Бузувіри» «ВЗ» розповів професійний гімнаст у минулому, а нині — професор кафедри фізичного виховання, спеціальної фізичної підготовки і спорту Національної академії сухопутних військ імені Гетьмана Петра Сагайдачного В’ячеслав Афонін.

Пан В’ячеслав уже від­святкував 85-річчя, але йому на вигляд більше ніж 60 не даси: чоловік міцної спортивної статури з усмішкою на обличчі, одне слово, живчик. Він — один із засновників «Бу­зувірів», а до того професій­но займався гімнастикою — від 1958-го до 1964 р. входив до складу збірної УРСР зі спортив­ної гімнастики, неодноразово ставав призером та чемпіоном республіки. Від 1963 р. пра­цював у Львівському держав­ному інституті фізичної культу­ри, кандидат педагогічних наук, доцент, декан, має двісті науко­вих праць.

— Як виникла ідея створи­ти спортивно-оздоровчий клуб?

— У 1968 році я завершив за­няття професійною гімнасти­кою. Мій друг Борис Ясинов­ський працював викладачем у Львівській політехніці, а там був досить розвинений бадмінтон, багато викладачів грали у во­лан. Він почав мене вчити, як тримати ракетку, і я захопився цією грою. Я працював в «ін­фізі», намалював там у мало­му залі сітку і залучив до цього свого учня і ще кілька виклада­чів, тож почали там потихеньку грати. І втягнулися. Бадмінтон належить до тих видів спорту, який захоплює людину. Поча­ли приходити грати у Львівську політехніку. І там довкола сво­єї улюбленої гри нас згуртував першопроходець львівського бадмінтону Володимир Панін.

Я дружив зі шваґром колиш­нього мера Львова Василя Шпі­цера. Ми часто їздили в Кар­пати, де був спортивний табір університету. «Підтягнули» туди і Василя Шпіцера. У ті часи (80−90-ті роки) людям середньо­го віку не було де займатися спортом, секцій не було, отак збиралися купками і шукали, де можна тренуватися. Грали то в «Будівельнику», то у спортза­лі консерваторії. Згодом нас прихистила Політехніка.

Коли Шпіцер став мером (1990 рік), Панін, який був його партнером з бадмінтону, по­чав на нього «тиснути», щоб організувати клуб. І нас чет­веро — Шпіцер, Панін, я і Яси­новський — у 1993 році стали засновниками клубу. Написа­ли статут і офіційно створили спортивну організацію, відкри­ли рахунок у банку (сподівали­ся на допомогу спонсорів). Але зі спонсорами не склалося, так ніхто ні копійки й не дав. А що­місяця треба було здавати звіт у податкову. Коли ми це усвідо­мили, то вирішили закрити ра­хунок у банку, але і це зайняло пів року часу!

Зараз клуб на аматорських засадах, існуємо на член­ські внески. За них орендує­мо спортзал. За 12 занять на місяць платимо 400 гривень внесків. Займаємося тричі на тиждень. Ціна символічна. А, на­приклад, одна година в «Коман­черо» (на Хуторівці) коштує міні­мум 150−200 грн. На «Спартаку» (новий комплекс) — ще дорожче. А у нас година коштує 25 грн.

— Хто є членами вашого клубу?

— У нашому клубі викла­дачі багатьох університе­тів міста, банкіри, музиканти, інженери, громадські діячі, ко­лишні спортсмени. На початках ми записали у статуті, що чле­ном клубу може бути кожен, хто досягнув 40-річчя і є відданим бадмінтону. Першим президен­том клубу ми обрали Василя Шпіцера. Він керував з 1993-го по 1997 рік. Вдруге його мером не обрали, він перейшов пра­цювати на залізницю і був дуже зайнятий. Коли він був мером, його заступником з будівництва був Олексій Луців (пізніше — го­лова будівельної фірми «Гал­буд»). Він вніс значний вклад у розвиток клубу.

Коли ми починали, нам було по 40−50 років. Приходили наші знайомі, випускники усіх ву­зів, які вже «подорослішали», у перші роки це були пере­важно викладачі. Були колиш­ні спортсмени з різних видів спорту і новачки. З роками клуб розростався. Дехто і відсіював­ся, переставав займатися з різ­них причин. Тому ми вирішили не обмежувати вік для учасни­ків. Зараз у нас серед хлопців наймолодшим — 30−32 роки, ді­вчата були і 20+.

За 30 років членами клу­бу були близько 300 чоловіків і десь зі 100 дівчат. Зараз у клубі до тридцяти учасників. Займаємося на чотирьох майданчиках. Як правило, грають парами, тобто 16 людей одразу можуть грати. Розподіляємо гравців за силою. Ветеранів групуємо на трьох майданчиках. Новачків тренуємо на одному.

Від 2003 року ми стали уро­чисто відзначати вступ до клу­бу, ювілейні дати. Під час уро­чистої церемонії посвяти у члени клубу новоспечено­му «бузувіру» старійшини вру­чають гуцульський топірець і значок спортклубу. Досягнув­ши 50-річчя, член клубу, згід­но із Указом «Вищої гетьман­ської ради», стає «Гетьманом» і одержує булаву та пам’ятну медаль «За чоловічу доблесть». На 60-річчя дарується «імен­на зброя» та іменна ювілейна медаль. Клуб пишається свої­ми «аксакалами», яким уже по­над 70 років, а це Н. Чичило, Б. Ясиновський, М. Циндра, В. Афонін. На честь ювілею їх на­городжено «Гетьманськими ланцюгами» та подяками Львів­ської мерії за підписом мера. На честь кожного ювіляра орга­нізовується турнір.

Щорічно клуб проводить традиційні конкурси: «Новоріч­ний» (від 2003 року), «Берез­неві коти», «Веселий волан». А також конкурси, присвячені ювілейним датам, зокрема юві­лейні річниці львівського бад­мінтону (рік заснування спор­тивного бадмінтону у Львові — 1959), ювілеї клубу «Бузуві­ри», ювілейні дати міста Льво­ва та членів клубу. Переможців і призерів нагороджують кубка­ми, медалями, цінними пода­рунками.

— Звідки взялася така на­зва — «Бузувіри»?

— Одне зі значень слова «Бу­зувір» — «ентузіаст-бешкет­ник», «фанат». Цю назву приду­мав Василь Шпіцер. «Ракетка», «Воланчик» тощо здавалися не­цікавими. Тоді Шпіцер засів за енциклопедії. Йому сподоба­лось колоритне слово «Бузуві­ри».

— У чому кайф від бадмін­тону? За що ви любите цей вид спорту?

— Він заряджає людину. Я, як колишній спортсмен, не можу без руху. До нас приходять жін­ки по 40−50 років. Зараз хо­дить одна колишня спортсмен­ка, якій 62. Ще одна жінка — їй уже 65, грає дуже добре. У нас є професори, доценти, канди­дати, є проректор Політехніки Юрій Рашкевич. Він раніше грав у волейбол, спортивний чоло­вік. Ми його затягнули до себе, він швидко оволодів технікою. Через кілька років уже вигравав ветеранські турніри. Так полю­бив бадмінтон, що запропону­вав організувати всеукраїнський турнір. І сам, за сприяння ЛНУ ім. І. Франка та Львівської полі­техніки, у 2010 році організував перший міжнародний турнір ве­теранів та любителів «Кубок Га­личини-2010». Приїхало близько 70 людей з багатьох міст. На­ступного року приїхало 120, і не тільки з українських міст, а й із Молдови, країн Балтії. Ми про­водили такі змагання з 2010-го по 2018 рік. Фінансування шука­ли у спонсорів, часто був спон­сором Олексій Луців.

— Наскільки важливо для людини середнього і стар­шого віку регулярно займа­тися якимось видом спорту?

— Людина має обов’язково рухатися! І активно рухатися. Недостатньо пройтися на сві­жому повітрі. Треба дати наван­таження на усі м’язи. Більшість хвороб виникають через застій крові. Зараз молодь сидить у ґаджетах чи біля комп’ютера. Тіло, усі м’язи звикають до цьо­го стану нерухомості. Люди­ні вже не хочеться рухатися. А це згодом призводить до різ­них хвороб. Динаміка серцевої діяльності дуже важлива, для її ритмічної роботи весь час тре­ба рухатися, тренувати.

Варто щоранку робити еле­ментарну зарядку. Але мені нуднувато це. Я краще тричі на тиждень піду в спортзал по­грати у бадмінтон. Бо там, крім руху, отримуєш позитивні емо­ції.

Багато дівчат, які до нас хо­дять, дуже задоволені, бо їм ці­каво. Наприклад, якщо сказати людині зробити 30 присідань, це не викличе ентузіазму. А в грі вона стільки присідань зро­бить, що навіть не помітить, що вона їх зробила!

Охочим займатися у спортклубі «Бузувіри» телефонувати на номер +380 678 986 001 (В'ячеслав Афонін). Львів, вул. Федьковича, 30.