«Вийти з тяжкого стану допомагали мама, кохана дружина й музика»

Ексклюзивне інтерв’ю з солістом гурту «Брати Гадюкіни» Михайлом Лундіним

Михайло Лундін своє фото підписав так: “Маю “Верховини” пачку, і мопеда, і собачку”. Фото з особистого альбому Михайла Лундіна.
Михайло Лундін своє фото підписав так: “Маю “Верховини” пачку, і мопеда, і собачку”. Фото з особистого альбому Михайла Лундіна.

Кілька днів тому у концертному залі FESTrepublic за підтримки громадської організації «Всесвіт з Україною» було організовано виставку творів львівських митців. Роботи скульптора Віктора Проданчука та художниці Ірини Депко викупили відразу, щойно виставку відкрили. 50 відсотків від виручки за свої твори митці перекажуть на потреби української армії. А потім був благодійний концерт, на якому рок-група «Брати Гадюкіни» «насипала» гарного настрою спраглій до якісної музики львівській публіці… «Гади» досі популярні, попри те, що колективу минуло 34 роки. Про творчість, погані звички й «походеньки наліво» журналістці «ВЗ» розповів соліст гурту Михайло Лундін.

— Якщо б ви повернули­ся у своє минуле і стали на роздоріжжі, де можна по­вернути вправо і вибрати му­зику, а якщо вліво, то щось інше… Чи обрали б ви зараз той шлях, на який повернули 34 роки тому?

— Тільки той! Я б не повер­нув в інший бік. Ніколи б нічого не змінював. Окрім одного-єди­ного, про що сьогодні шкодую, — це наркотики. Закінчив шко­лу 1976 року, ще у школі попро­бував, і почалося. Потім грав на танцях, а там наркотики були завжди у легкому доступі. Нар­котики тоді були натуральні. От і затягнуло мене.

— Як вдалося позбутися цієї жахливої звички?

— А у мене іншого виходу не було. Ну і кохання. Заради ко­ханої жінки можна гори зверну­ти. Умов мені ніхто не ставив, бо у таких випадках умови руба до нічого доброго не приведуть. Це не та хвороба. Я сам цього захо­тів. Якщо віриш у те, що робиш, маєш хист до чогось і дуже хо­чеш жити, то можна вийти з цьо­го стану.

— І зараз вас не тягне?

— Знаєте, коли стільки робо­ти і поруч кохана жінка, то зо­всім не хочеться. А тоді було ба­гато вільного часу, от і шукалося пригод.

— А якби не стали музикан­том, тоді ким?

— Навіть не уявляю, ким би міг стати. Мама хотіла, щоб я був лі­карем. Вона казала: «Ти висо­кий, маєш довгі руки і довгі паль­ці, з тебе вийде добрий хірург». Але її мрія не здійснилася.

— На ваших піснях виросло не одне покоління слухачів. Чи змінився український слу­хач за цей час?

— Коли ми починали, нам у Львові не дозволяли виступа­ти, бо вважали, що ми паплю­жимо українську мову. Бо ми тоді, у 80-ті, розмовляли суржи­ком. Порівняно з тодішнім ча­сом, можу впевнено сказати, що молодь стала грамотнішою, правильно спілкується україн­ською. Зараз інший час й інше покоління, настрій інший, зре­штою, все інше… А до цього до­далася ще й війна. І невідомо, що буде далі.

— Останні вісім років Укра­їна бореться з російським агресором. Ваш гурт був час­тим і бажаним гостем у зоні АТО/ООС. Що тоді, коли ви­ступали на імпровізованих сценах на сході, вас найбіль­ше вражало?

— Коли нам вперше запро­понували туди поїхати, а це був 2015 рік, ми спочатку подумали: а що там будемо робити? Грати «Наркоманів на городі»? Кому у час війни наші пісні потрібні? А коли приїхали, були вражені, що наші пісні цим хлопцям були по­трібні. Ті хлопці — зовсім інші, у них ставлення до життя і війни інше, у них очі — зовсім інші. Коли ми поверталися з зони бойових дій, було враження, що вихо­диш зі сповіді — очищений. Ста­вало легко на душі. Пригадую, були ми в Авдіївці, потім — Бах­мут, Слов’янськ, Краматорськ… Повезли нас в Авдіївку, а метрів через сто російський блок-пост стоїть. Буквально за кілька хви­лин, як рашисти стали валити градами, нас відразу в укриття. Але концерту ніхто не відмінив! Перечекали, поки ті настріля­ються, і ми почали виступати.

— Що вони найбільше хоті­ли слухати?

— Все. Але, звісно, більше хо­тіли чути веселих пісень. Як каже наш Паша: «Перемагати треба з усмішкою!». Знаєте, суму і так вистачає, і тоді, і зараз, за по­вномасштабного вторгнення. Ті пісні, які зараз співають деякі виконавці, такі сумні і такі нудні. Ну скільки можна стогнати?

— Два роки тому світ накри­ла пандемія. Люди позбулися роботи, але чи не найскрутні­ше, мабуть, було артистам. Як виживали? Витягали «за­начку» чи позичали у друзів?

— Витягали старі запаси. Кон­цертів не було, приватних уро­ків я не даю. Але зізнаюся: ще­плень не робив і досі їх не маю. Не впевнений, чи хворів. Може, й хворів, але не відчув цього. Прав­да, довелося залишити квартиру у Києві, яку ми винаймали, і пе­ребратися до Львова. Зараз нам нелегко, оскільки весь колектив — у Києві, а ми з дружиною Сера­фимою змушені їздити туди-сю­ди. Але віримо, що це ненадовго, і все буде добре.

— То повномасштаб­не вторгнення вас застало 24 лютого у Львові?

— Так. Я був тут, а дружина — у Києві. Сімона (так ніжно Ми­хайло називає Серафиму. — Г. Я.) мені зателефонувала при­близно о 5-й ранку і сказала, що почалася війна. Звісно, я не по­вірив, та думаю, що багато нор­мальних людей не могли цього посеред ночі сприйняти. Зна­ли, що росіяни можуть і там по­брязкати зброєю, і ще десь, ну, але, щоб ось так, не сподівали­ся. Сімона казала, що їй зателе­фонувала двоюрідна сестра, а вона живе за містом, там є ае­ропорт, і вона у слухавку крича­ла Сімоні: «Війна! Війна! Я бачу, як летить ракета». І почалася па­ніка. Сімона казала, що їй дуже страшно. Вона не могла доїха­ти до Львова, бо її мама лежа­ла у лікарні. Вибратися було не­можливо, і дружина прийняла рішення: нехай спочатку виїж­джають жінки з дітьми, а вона з мамою — як Бог дасть. Тож приїхали до Львова аж у травні.

— Що тоді насамперед спа­ло на думку: взяти зброю і піти захищати країну чи пере­чекати…

— Як перечекати? Насампе­ред пішов у львівську Теробо­рону. Там хлопці мені сказали: «Старий, іди пиши пісні. Чого ти сюди прийшов?». Потім з Киє­ва приїхали Ігорко і Паша. Ми не знали, що робити. Бо у такому віці і в армію не візьмуть, і вдома не всидиш. І почалася «двіжуха» з волонтерством. Все у нас ви­йшло. «Брати Гадюкіни» давали благодійні концерти у Чернів­цях, Вінниці, Тернополі, Луць­ку та інших містах, зібрали на дрон. Потім придбали автомо­білі для наших хлопців.

— Усі кошти з концертів від­даєте на потреби війська. А за які гроші живете самі?

— Нам оплачують дорогу, жит­ло і харчування. З деяких кон­цертів близько 30 відсотків зі­браних грошей забираємо собі, бо між концертами треба також щось їсти. Я ж не можу прийти у магазин і сказати, що купив дрон, тож прошу мені дати хліб, масло і ковбасу. Я ж маю за це заплатити.

— Але повернемося до творчості. Вас стільки разів критикували за слова у піс­нях, до прикладу, «Чуваки, всьо чотко». Чи змінилося щось зараз?

— Наш останній альбом «І сміх, і гріх» випущений не сур­жиком, а нормальною україн­ською мовою. Там уже нема «на Краківськім базарі жиди файні мешти продавали». Але, з іншо­го боку, все ж колись так і було. Проте зараз ми вже так не спі­ваємо. Ми стали дорослішими. З розбишак перетворилися на солідних розбишак (сміється. — Г. Я.).

— «Брати Гадюкіни» — ко­лектив, де люди з різними характерами. Часто свари­теся?

— Це як електрика: плюс-мінус, мінус-плюс. Так і у нас. Звісно, що сваримося. І в про­цесі написання пісень, і під час репетицій. Ми ж живі люди. Сі­мона каже, що коли потрапи­ла вперше до нас на репетицію приблизно 2014 року, була зди­вована, що не матюкаємося, ка­зала, що ми — інтелігентні люди. Насправді ми один одного під­тримуємо, можливо, тому й на­зиваємося «Брати…».

— А хто таку назву гурту придумав?

— То ми з Кузею (лідер гурту Сергій «Кузя» (Кузьминський) помер 2009 року у віці 46 років після тривалої боротьби з ра­ком. — Г. Я.). Була така книжка «Денис Корабльов та його дру­зі». Там був такий Гадюкін, який продав план трамвайних шляхів свого міста за кордон… Назва­ли групу ніби тимчасово, не ду­мали, що ця назва поведе нас по життю ось уже 34 роки.

— Щоб триматися на гре­бені слави, треба багато пра­цювати. А після роботи треба вміти відпочити. Як ви роз­слабляєтеся після концерту?

— О, то вже як вийде. Піс­ля концерту усі гуртом святкує­мо, випиваємо по 50 грамів. Без фанатизму. Якщо треба погово­рити, зустрічаємося наступно­го дня.

— Чи траплялося таке, що концерт має початися, а хтось із «Гадів» не може ви­йти на сцену, наприклад, че­рез алкоголь?

— Такого не було жодно­го разу! Так, були моменти, що хтось міг вийти напідпитку, але це не впливало на виступ. Ко­жен з нас відповідає за те, що робить.

— В одній вашій пісні є такі слова: «Сивина в бороду, біс — в ребро». Як часто ви зако­хувалися і як часто вам той біс лупив по ребрах?

— Ой, коли був молодий, за­кохувався дуже часто. В основному це було на гастролях (смі­ється. — Г. Я.). Та все було… Але після того, як познайомився з Сімоною, наліво не ходжу.

— А як познайомилися з Се­рафимою?

— Це був 1989 рік. Фестиваль «Червона рута». Але це було про­сто так — побачилися. А потім десь там зустрілися, потім ще десь. У кожного тоді було своє окреме життя. Ми не сприйма­ли одне одного. Зналися, але не сприймали. І пояснення цьо­го не було. У нас є така подруж­ка — бек-вокалістка Олена Ро­мановська. Запросила Сімону на екскурсію до Львова. По­кликала мене. Ми подивилися одне на одного по-іншому. По­чали спілкуватися. І от спілкуємося вже багато років… У нас сім’я. Як кажуть, «дружину міня­ти — час втрачати». От я його і не втрачаю.

— Коли були на гребені сла­ви, від зіркової хвороби вам не зірвало дах?

— А ми ніколи не були зіркови­ми виконавцями. Мабуть, тому «Гадюкіни» досі живуть. Ми ніко­ли не були мас-медійними. Нас колись вмовляли знімати клі­пи, але ми завжди відмовляли­ся. Казали: побачимо, чи через 30 років наші пісні будуть співа­ти. Якщо будуть, тоді ніяких клі­пів не треба.

— На що витрачали кошти, коли за концерти заробляли шалені гроші?

— Коли заробляв багато гро­шей, багато віддавав мамі, ба­гато йшло на наркотики. А ще на музичні інструменти.

— Який час у вашому житті був найгірший?

— 90-ті, коли хлопці поїхали зі Львова до Києва. Ми взяли па­узу у творчості, і тоді почався найтяжчий час. Не було де себе подіти, не мав роботи та й не хо­тів нічого робити.

— Що вам допомогло з цьо­го вийти?

— Мама. І музика.

— Не можу не запитати про Сестричку Віку, яка з вами співала…

— Вона була Володі Бебешка дружиною. Ми їй допомогли ста­ти Сестричкою Вікою, а Володя допоміг нам записати наш пер­ший альбом «Всьо чотко». Зараз вона — в Америці. Торік приїж­джала, навіть хотіла щось спіль­не з нами зробити. Але, на жаль, Сестричка Віка втратила свій час.