«Вийти з тяжкого стану допомагали мама, кохана дружина й музика»
Ексклюзивне інтерв’ю з солістом гурту «Брати Гадюкіни» Михайлом Лундіним
/wz.lviv.ua/images/interview/_cover/477394/gist1596642516289734.jpg)
Кілька днів тому у концертному залі FESTrepublic за підтримки громадської організації «Всесвіт з Україною» було організовано виставку творів львівських митців. Роботи скульптора Віктора Проданчука та художниці Ірини Депко викупили відразу, щойно виставку відкрили. 50 відсотків від виручки за свої твори митці перекажуть на потреби української армії. А потім був благодійний концерт, на якому рок-група «Брати Гадюкіни» «насипала» гарного настрою спраглій до якісної музики львівській публіці… «Гади» досі популярні, попри те, що колективу минуло 34 роки. Про творчість, погані звички й «походеньки наліво» журналістці «ВЗ» розповів соліст гурту Михайло Лундін.
— Якщо б ви повернулися у своє минуле і стали на роздоріжжі, де можна повернути вправо і вибрати музику, а якщо вліво, то щось інше… Чи обрали б ви зараз той шлях, на який повернули 34 роки тому?
— Тільки той! Я б не повернув в інший бік. Ніколи б нічого не змінював. Окрім одного-єдиного, про що сьогодні шкодую, — це наркотики. Закінчив школу 1976 року, ще у школі попробував, і почалося. Потім грав на танцях, а там наркотики були завжди у легкому доступі. Наркотики тоді були натуральні. От і затягнуло мене.
— Як вдалося позбутися цієї жахливої звички?
— А у мене іншого виходу не було. Ну і кохання. Заради коханої жінки можна гори звернути. Умов мені ніхто не ставив, бо у таких випадках умови руба до нічого доброго не приведуть. Це не та хвороба. Я сам цього захотів. Якщо віриш у те, що робиш, маєш хист до чогось і дуже хочеш жити, то можна вийти з цього стану.
— І зараз вас не тягне?
— Знаєте, коли стільки роботи і поруч кохана жінка, то зовсім не хочеться. А тоді було багато вільного часу, от і шукалося пригод.
— А якби не стали музикантом, тоді ким?
— Навіть не уявляю, ким би міг стати. Мама хотіла, щоб я був лікарем. Вона казала: «Ти високий, маєш довгі руки і довгі пальці, з тебе вийде добрий хірург». Але її мрія не здійснилася.
— На ваших піснях виросло не одне покоління слухачів. Чи змінився український слухач за цей час?
— Коли ми починали, нам у Львові не дозволяли виступати, бо вважали, що ми паплюжимо українську мову. Бо ми тоді, у 80-ті, розмовляли суржиком. Порівняно з тодішнім часом, можу впевнено сказати, що молодь стала грамотнішою, правильно спілкується українською. Зараз інший час й інше покоління, настрій інший, зрештою, все інше… А до цього додалася ще й війна. І невідомо, що буде далі.
— Останні вісім років Україна бореться з російським агресором. Ваш гурт був частим і бажаним гостем у зоні АТО/ООС. Що тоді, коли виступали на імпровізованих сценах на сході, вас найбільше вражало?
— Коли нам вперше запропонували туди поїхати, а це був 2015 рік, ми спочатку подумали: а що там будемо робити? Грати «Наркоманів на городі»? Кому у час війни наші пісні потрібні? А коли приїхали, були вражені, що наші пісні цим хлопцям були потрібні. Ті хлопці — зовсім інші, у них ставлення до життя і війни інше, у них очі — зовсім інші. Коли ми поверталися з зони бойових дій, було враження, що виходиш зі сповіді — очищений. Ставало легко на душі. Пригадую, були ми в Авдіївці, потім — Бахмут, Слов’янськ, Краматорськ… Повезли нас в Авдіївку, а метрів через сто російський блок-пост стоїть. Буквально за кілька хвилин, як рашисти стали валити градами, нас відразу в укриття. Але концерту ніхто не відмінив! Перечекали, поки ті настріляються, і ми почали виступати.
— Що вони найбільше хотіли слухати?
— Все. Але, звісно, більше хотіли чути веселих пісень. Як каже наш Паша: «Перемагати треба з усмішкою!». Знаєте, суму і так вистачає, і тоді, і зараз, за повномасштабного вторгнення. Ті пісні, які зараз співають деякі виконавці, такі сумні і такі нудні. Ну скільки можна стогнати?
— Два роки тому світ накрила пандемія. Люди позбулися роботи, але чи не найскрутніше, мабуть, було артистам. Як виживали? Витягали «заначку» чи позичали у друзів?
— Витягали старі запаси. Концертів не було, приватних уроків я не даю. Але зізнаюся: щеплень не робив і досі їх не маю. Не впевнений, чи хворів. Може, й хворів, але не відчув цього. Правда, довелося залишити квартиру у Києві, яку ми винаймали, і перебратися до Львова. Зараз нам нелегко, оскільки весь колектив — у Києві, а ми з дружиною Серафимою змушені їздити туди-сюди. Але віримо, що це ненадовго, і все буде добре.
— То повномасштабне вторгнення вас застало 24 лютого у Львові?
— Так. Я був тут, а дружина — у Києві. Сімона (так ніжно Михайло називає Серафиму. — Г. Я.) мені зателефонувала приблизно о 5-й ранку і сказала, що почалася війна. Звісно, я не повірив, та думаю, що багато нормальних людей не могли цього посеред ночі сприйняти. Знали, що росіяни можуть і там побрязкати зброєю, і ще десь, ну, але, щоб ось так, не сподівалися. Сімона казала, що їй зателефонувала двоюрідна сестра, а вона живе за містом, там є аеропорт, і вона у слухавку кричала Сімоні: «Війна! Війна! Я бачу, як летить ракета». І почалася паніка. Сімона казала, що їй дуже страшно. Вона не могла доїхати до Львова, бо її мама лежала у лікарні. Вибратися було неможливо, і дружина прийняла рішення: нехай спочатку виїжджають жінки з дітьми, а вона з мамою — як Бог дасть. Тож приїхали до Львова аж у травні.
— Що тоді насамперед спало на думку: взяти зброю і піти захищати країну чи перечекати…
— Як перечекати? Насамперед пішов у львівську Тероборону. Там хлопці мені сказали: «Старий, іди пиши пісні. Чого ти сюди прийшов?». Потім з Києва приїхали Ігорко і Паша. Ми не знали, що робити. Бо у такому віці і в армію не візьмуть, і вдома не всидиш. І почалася «двіжуха» з волонтерством. Все у нас вийшло. «Брати Гадюкіни» давали благодійні концерти у Чернівцях, Вінниці, Тернополі, Луцьку та інших містах, зібрали на дрон. Потім придбали автомобілі для наших хлопців.
— Усі кошти з концертів віддаєте на потреби війська. А за які гроші живете самі?
— Нам оплачують дорогу, житло і харчування. З деяких концертів близько 30 відсотків зібраних грошей забираємо собі, бо між концертами треба також щось їсти. Я ж не можу прийти у магазин і сказати, що купив дрон, тож прошу мені дати хліб, масло і ковбасу. Я ж маю за це заплатити.
— Але повернемося до творчості. Вас стільки разів критикували за слова у піснях, до прикладу, «Чуваки, всьо чотко». Чи змінилося щось зараз?
— Наш останній альбом «І сміх, і гріх» випущений не суржиком, а нормальною українською мовою. Там уже нема «на Краківськім базарі жиди файні мешти продавали». Але, з іншого боку, все ж колись так і було. Проте зараз ми вже так не співаємо. Ми стали дорослішими. З розбишак перетворилися на солідних розбишак (сміється. — Г. Я.).
— «Брати Гадюкіни» — колектив, де люди з різними характерами. Часто сваритеся?
— Це як електрика: плюс-мінус, мінус-плюс. Так і у нас. Звісно, що сваримося. І в процесі написання пісень, і під час репетицій. Ми ж живі люди. Сімона каже, що коли потрапила вперше до нас на репетицію приблизно 2014 року, була здивована, що не матюкаємося, казала, що ми — інтелігентні люди. Насправді ми один одного підтримуємо, можливо, тому й називаємося «Брати…».
— А хто таку назву гурту придумав?
— То ми з Кузею (лідер гурту Сергій «Кузя» (Кузьминський) помер 2009 року у віці 46 років після тривалої боротьби з раком. — Г. Я.). Була така книжка «Денис Корабльов та його друзі». Там був такий Гадюкін, який продав план трамвайних шляхів свого міста за кордон… Назвали групу ніби тимчасово, не думали, що ця назва поведе нас по життю ось уже 34 роки.
— Щоб триматися на гребені слави, треба багато працювати. А після роботи треба вміти відпочити. Як ви розслабляєтеся після концерту?
— О, то вже як вийде. Після концерту усі гуртом святкуємо, випиваємо по 50 грамів. Без фанатизму. Якщо треба поговорити, зустрічаємося наступного дня.
— Чи траплялося таке, що концерт має початися, а хтось із «Гадів» не може вийти на сцену, наприклад, через алкоголь?
— Такого не було жодного разу! Так, були моменти, що хтось міг вийти напідпитку, але це не впливало на виступ. Кожен з нас відповідає за те, що робить.
— В одній вашій пісні є такі слова: «Сивина в бороду, біс — в ребро». Як часто ви закохувалися і як часто вам той біс лупив по ребрах?
— Ой, коли був молодий, закохувався дуже часто. В основному це було на гастролях (сміється. — Г. Я.). Та все було… Але після того, як познайомився з Сімоною, наліво не ходжу.
— А як познайомилися з Серафимою?
— Це був 1989 рік. Фестиваль «Червона рута». Але це було просто так — побачилися. А потім десь там зустрілися, потім ще десь. У кожного тоді було своє окреме життя. Ми не сприймали одне одного. Зналися, але не сприймали. І пояснення цього не було. У нас є така подружка — бек-вокалістка Олена Романовська. Запросила Сімону на екскурсію до Львова. Покликала мене. Ми подивилися одне на одного по-іншому. Почали спілкуватися. І от спілкуємося вже багато років… У нас сім’я. Як кажуть, «дружину міняти — час втрачати». От я його і не втрачаю.
— Коли були на гребені слави, від зіркової хвороби вам не зірвало дах?
— А ми ніколи не були зірковими виконавцями. Мабуть, тому «Гадюкіни» досі живуть. Ми ніколи не були мас-медійними. Нас колись вмовляли знімати кліпи, але ми завжди відмовлялися. Казали: побачимо, чи через 30 років наші пісні будуть співати. Якщо будуть, тоді ніяких кліпів не треба.
— На що витрачали кошти, коли за концерти заробляли шалені гроші?
— Коли заробляв багато грошей, багато віддавав мамі, багато йшло на наркотики. А ще на музичні інструменти.
— Який час у вашому житті був найгірший?
— 90-ті, коли хлопці поїхали зі Львова до Києва. Ми взяли паузу у творчості, і тоді почався найтяжчий час. Не було де себе подіти, не мав роботи та й не хотів нічого робити.
— Що вам допомогло з цього вийти?
— Мама. І музика.
— Не можу не запитати про Сестричку Віку, яка з вами співала…
— Вона була Володі Бебешка дружиною. Ми їй допомогли стати Сестричкою Вікою, а Володя допоміг нам записати наш перший альбом «Всьо чотко». Зараз вона — в Америці. Торік приїжджала, навіть хотіла щось спільне з нами зробити. Але, на жаль, Сестричка Віка втратила свій час.