«У Будинку культури — мінус 1. Гуцули в кожухах і валянках, а ми — у сценічних костюмах. Але зі сцени ніхто не зійшов»

Павло Дворський, без перебільшення, ще за життя став легендою української естради. Його пісні — про любов до батьківщини, рідної землі, батьків і українську природу змалечку знають діти, їх співають на весіллях, вони підіймають настрій представникам різних поколінь. Колись Дворський був солістом ансамблю «Смерічка», потім почав особисту вокальну кар’єру. А останні кілька років з Дворським виходять на сцену його сини — В’ячеслав і Павло. 9 жовтня Павло Дворський разом зі синами виступить у місті Лева. Про те, чому співак присвячує свій виступ, і про свою нову пісню, написану під час повномасштабного вторгнення росії в Україну, Павло Дворський розповів журналістці «ВЗ».

— Цикл концертів «Пісні Перемоги» хо­чемо вплести у ті свої пісні, які написали під час війни, і у ті, які співали до і за часів Незалежності України, — каже Павло Ана­нійович. — Львів для нас — завжди бажа­не місто. Тут маю багато творчих побрати­мів, наших друзів, які завжди чекають на творчих майданчиках. І кожен приїзд до міста Лева для мене — свято.

— А що це за пісня, яка вперше про­звучить на львівській сцені?

— Після віроломного нападу росії на Україну ми у Чернівцях залишили квар­тиру вимушеним переселенцям із Києва і поїхали у моє рідне село, де я народив­ся і де стоїть батьківська хата. Саме там у тривожний для України час народила­ся пісня «Українській армії" — присвята на­шим Збройним силам, слова до якої на­писав відомий поет Вадим Крищенко. Це подяка нашим хлопцям і дівчатам за те, що вони, ризикуючи найдорожчим — жит­тям — нищать ворога і визволяють нашу землю від окупантів.

— У вас є багато «візитівок», що давно стали народними. «Смерекова хата», «Стожари», «Місячна дорога», «Писанка» тощо. Чи обходиться бодай один концерт без цих хітів?

— О, звісно, ні. Навіть якби ми не вклю­чили до програми ці пісні, то публіка у залі наприкінці концерту скандує: «Стожари»! «Стожари!». Хтось в іншому кінці з усієї сили вигукує: «Смерекову хату» давай!". Зал потребує цих пісень, співає їх з нами. Виконавці на сцені і слухачі у залі стають однією співочою родиною. Приємно, що на наші концерти ходять не лише люди старшого покоління, які виховані на цих піснях, а й молодь і діти. Бо українська піс­ня завжди була у пошані.

— Може, маєте статистику, скільки разів ці пісні лунали зі сцени у вашому виконанні?

— Важко сказати. «Смерекову хату» я написав 38 років тому — 1984-го. А кон­цертів було десятки тисяч — і в Україні, і далеко за її межами, і на інших континен­тах. Звісно, я би хотів, щоб хтось дослідив цю цифру.

— 1976 року ви вперше вийшли на сцену. Попри те, що минуло 46 років, ви і досі шанований співак. На вашу думку, у чому секрет вашої популяр­ності?

— Тут нема таємниць і секретів. Про­сто треба бути людяним, щирим, відкри­тим. Робити те, що ти вмієш і любиш ро­бити. Треба усміхатися, за потреби дати пораду чи розрадити. Тому я виходжу на спілкування зі слухачами як зі своїми рід­ними. І люди це відчувають. Має бути взаємозв’язок, як в одній родині.

— Кажуть, через виконання суто українських пісень вам довго не при­своювали звання заслуженого артис­та України. Вас це ображало? Чи самі знаєте, що народ вас любить і ви дав­но стали народним? І тому вам начха­ти на титули, які не завжди заслужено роздають…

— Правильно кажете! Я просто працю­вав, йшов до людей, відчував, що потрібний людям, своєму краю, рідній Україні. Вірив, що звання прийде рано чи пізно. Ніколи на цьому не акцентував. Для мене найбільша нагорода — вдячність моїх слухачів і те, що вони знають мої пісні і співають їх.

— Та колись жодне весілля не обхо­дилося без ваших «Стожарів»…

— Так, мені весільні музиканти одно­го разу сказали: «Павле, ми тобі дякуємо за автомобілі». Я не зрозумів і перепитав — про які автівки йдеться? «Завдяки тво­їм пісням „Писанка“, „Місячна дорога“, „Стожари“, „Смерекова хата“ ми собі за­робили на автомобілі», — пояснили хлопці.

— Не присвоювали звання і обзива­ли націоналістом… Це за патріотизм і невиконання пісень російською?

— Завжди писав тільки українські пісні — патріотичні, про рідний край, зате ніко­ли не писав про партію і совєцький союз. Такі пісні, як «Горнусь до тебе, Україно», «Балада про Крути», «Гетьманський за­повіт», багато кого засмучували. Якось мені сказав один чоловік: «Ну зачєм тєбє еті пєсні? Піші такіє пєсні, чтоб только два слова било». А коли 1994 року був мій ве­ликий творчий концерт у Палаці «Україна», журналістка запитувала мого продюсера: «Зачєм ви в століце організовиваєте на­ціоналістічєскій шабаш?». Але ми, попри все, тримали свою позицію, бо знали, що «наша пісня, наша мова — не вмре, не за­гине». Це — наша слава, наш оберіг, який українці бережуть сотні років. Творимо нові пісні і йдемо вперед — до Перемоги.

— Із 2014 року, коли почалася гі­бридна війна, ви — частий гість на фронті. Які пісні хочуть чути у вашому виконанні воїни?

— І тоді, і зараз, коли росія повномасш­табно вторглася в Україну, ті люди, які захищають Україну, які патріотично на­лаштовані, добровольці й професійні вій­ськові, хочуть слухати «Смерекову хату», «Журавлині ключі», «Писанку», «Товари­ство моє, вже той час настає». І лірична, і патріотична пісня гріє душу нашого сол­дата і офіцера. Головне, щоб у пісню була вкладена любов до людини, нашого краю, до наших оборонців.

— Ви і зараз буваєте на лінії фронту?

— Ні, тепер більше виступаємо у Києві, Івано-Франківську і Чернівцях — на благо­дійних концертах, під час яких збираємо кошти для воїнів ЗСУ, конкретно для на­ших земляків-буковинців.

— А де вас застала війна?

— 24 лютого я був у Чернівцях. Ще за тиждень до повномасштабного вторгнен­ня відчував, що це буде, але залишав­ся відсоток надії, що це відчуття — хибне. Ці перші слова, які я почав у пісні, а по­тім їх продовжив Вадим Крищенко, «ра­но-вранці на світанку нападе на нас во­рог…» — стали пророчими. Ворог робив усе, щоб повторити злочин фашистів. І йому це вдалося. Але він уже переконав­ся, що натрапив не на тих, а на Україну. А Україна ніколи не здасться! Бо Україна була, є і буде!

— Коли почули офіційне повідо­млення про те, що росія повномасш­табно вторглася в Україну, якою була ваша перша реакція?

— 24 лютого телефонував друзям, за­питував, чи всі у безпеці. Молився зі сво­єю родиною і вірив, що це ще не війна, а лише провокація. І що все швидко за­кінчиться. Однак на другий- третій день зрозуміли, що ця війна — надовго. Підтри­мували одне одного і в розмові, і в музиці, знали, що ніколи не здамо своїх позицій. І саме тоді почали народжуватися слова нашої нової пісні.

— Ваші сини пішли вашими стопа­ми. Самі захотіли бути артистами чи, можливо, ви їх до цього підштовхну­ли?

— Вони виховувалися на нашій україн­ській пісні, росли у творчій атмосфері у нашій родині. До нас часто приїжджали у гості митці — Михайло Ткач, Вадим Кри­щенко, наш кум Назарій Яремчук, Лев­ко Дутківський, Іво Бобул і Ліля Сандуле­са, дует «Писанка»… Наші сини слухали народні пісні, наспівували разом з нами. І так сталося, що у їхні серденька запала пісня. Їх не треба було просити чи змушу­вати співати — самі хотіли це робити. Піш­ли навчатися у музичну школу, вчилися грати на фортепіано та на гітарі. Ще ма­ленькими брали участь у моїх концер­тах — В’ячеславу було 6 років, Павликові — 11. Павло закінчив консерваторію і ака­демію за класом оперного вокалу, Ярос­лав — Київський університет «Крок» і му­зичну школу за класом фортепіано. Сини пишуть свої пісні, знімають свої кліпи, мають свій творчий багаж, — але водно­час намагаємося об’єднати творчі зусил­ля, щоб зробити концерт під назвою «Тріо Дворських». Ми вже мали спільні концер­ти в Італії та Іспанії, Португалії і Франції, Бельгії та Німеччині, об’їздили майже усю Україну, і всюди співали українську пісню.

— За свій творчий шлях мали незлі­ченну кількість концертів. Можливо, є такий виступ, який не забудете ніко­ли?

— Морального тягаря під час виступів не було ніколи. Але були фізичні. Прига­дую виступ у канадській Оттаві 1993 року. Зал — переповнений, а ми лише приле­тіли. Був переліт через океан, ми майже не спали, і страшенно «била» по організ­му зміна часу. Нам треба спати, а у нас — концерт! Пили каву, а вона не допомага­ла. Виходили майже механічно на сцену, і співали. Нас чудово приймала публіка, і ми викладалися на всі 100. Але вражен­ня було таке, що співаєш уві сні. А потім спали дві доби поспіль у готелі… А ще був виступ у Карпатах. Це був лютий 1993-го. На термометрі — мінус 25. Білети прода­ні, а у будинках культури у гуцулів — мінус 1. Вони — у кожухах, валянках, а нам тре­ба виходити у сценічних костюмах, грати і співати. Хлопці одягнули рукавиці, про­різали дірки на пальцях, щоб можна було грати. Кажу до Назарія Яремчука: «Як мо­жемо працювати у таких умовах?». А він відповідає: «Не можна відміняти ці кон­церти, бо люди прийшли і чекають на наш виступ». Люди принесли нам настоянку, ми випили карпатського чаю — і пісня по­лилася. Ми відпрацювали десять концер­тів, хоча це й було дуже важко, але гуцу­ли досі згадують, як це було… «Смерічка» співала на повний голос.

— На сцені трапляється різне…

— І не раз (сміється. — Г. Я.). Прига­дую концерт у Кам’янці-Подільському на Хмельниччині. Посеред концерту, саме під час мого виступу, я співав «Мама Ма­рія» Михайла Ткача. Згасло світло, апара­тура перестала працювати. А я тоді спі­вав і грав на гітарі. Вийшов наперед — до самого краю сцени і у темряві співав і на­родні пісні, і свої власні. Люди мені під­співували… Або ще один випадок — у Ві­нницькій області. Ми приїхали на концерт дуже пізно — о 22-й годині. І люди на нас чекали. Але ми не могли розпочати, бо не було світла. На годиннику — опівніч. А на­род не розходиться. Навіть ті, хто хотів, як кажуть, до вітру, просили, щоб їм трима­ли місце. Концерт розпочався о 3-й ночі. Дві години ми співали і завершили свій виступ о 5-й ранку. І ніхто не пішов спати!

— А перед виходом на сцену дотри­муєтеся якогось ритуалу?

— Так. І він дуже простий, його мені на­казала моя мама. «Завжди, сину, скажи „Отче наш…“, „Вірую…“ і попроси Бого­родицю, щоб дала сили і наснагу». Ці мо­литви і перед дорогою, і перед виходом на сцену завжди промовляю, і мені вони допомагають.

— Артисти — не лише свято на сце­ні, а й життя поза нею. Про багатьох зі­рок шоу-бізнесу ходять плітки. Хтось пішов «наліво», скочив у гречку, у ко­гось п’яні гулянки у сауні… Але про вас, пане Павле, ніколи нічого тако­го не чула. Це ви такий «білий-пухнас­тий»?

— Я вихований у такій родині, де навіть поняття про походеньки «наліво» не було. Батьки мої — люди віруючі. Мама 52 роки співала у церковному хорі, тато — народ­ний музикант. Мої дві сестри, Віра і Лари­са, творчі люди. У нашій родині не було чути вульгарних слів, не було жодних об­раз, ми брали приклад з гарних людей. Я також намагався створити родину, щоб вона була єдина на все життя. Своїм при­кладом навчаю своїх синів. Родина для мене на першому місці! Це найвище щас­тя — бути людиною і поважати інших.