«Хочу жити й працювати в Україні. І зробити її яскравішою, карнавальною, святковою!»

Ексклюзивне інтерв’ю з хореографом і співаком, «латиноамериканським гуцулом» Амадором Лопесом

Фото з альбому Амадора Лопеса
Фото з альбому Амадора Лопеса

Людина-танець, хореограф, співак, «латиноамериканський гуцул» Амадор Лопес, який понад 20 років живе в Україні, нарешті одержав український паспорт. Він давно про це мріяв, адже ще у дитинстві полюбив Україну, хоча й не знав тоді, як вона виглядає… Про навчання в Університеті фізичної культури і спорту, перші перемоги, пандемію і дружбу в шоу-бізнесі Амадор Лопес розповів журналістці «ВЗ».

— Кілька днів тому, до сво­го дня народження, отрима­ли найжаданіший подару­нок — паспорт громадянина України. Чому для вас це на­стільки було важливо?

— Я на це так довго чекав! Насамперед скажу, що це дуже довгий і складний процес. Річ у тім, що в Україні нема посоль­ства Венесуели. А для того, щоб отримати український пас­порт, треба відмовитися від ве­несуельського громадянства. У нас іде війна, та й у Венесу­елі також великі проблеми, як економічні, так і політичні. А під час пандемії взагалі нічого не працює… Стати громадянином України — для мене це була най­заповітніша мрія. Український паспорт для мене дуже важли­вий документ, оскільки я живу в Україні і тут працюю. Розумієте, мені завжди здається, що на­справді є два Амадори — один Амадор, який народився і виріс у Венесуелі, й інший, який живе в Україні. Там було дитинство, а моє доросле і свідоме життя — це Україна. Тож мені хотіло­ся затвердити раз і назавжди, що я — українець, люблю свою країну — Україну. Хочу у ній жити і працювати. І зробити Украї­ну яскравішою, карнавальною, святковою.

31 грудня я загадав кілька бажань, одним з них було отри­мання українського паспор­та. А перед Різдвом мені зате­лефонували і сказали, що моє питання вирішили позитивно — президент підписав відповідні документи. А напередодні мого дня народження (народився 3 лютого 1983 року. — Г. Я.) я отримав один з найщасливіших дзвінків у моєму житті: «Вітає­мо! Ваш паспорт готовий». Від емоцій і радості аж навернули­ся сльози.

— 20 років тому ви з Вене­суели переїхали в Україну. Чому саме сюди?

— Це було свідоме рішен­ня. Я — колишній спортсмен. У Венесуелі серйозно займав­ся фехтуванням. Виграв грант на навчання за кордоном. Але мені тоді було лише 16 років. Мої батьки не готові були мене відпускати — страшенно пере­живали. Як я, такий ще юний, буду навчатися в чужій країні, та ще й так далеко від дому… Батьки вирішили: щойно мені виповниться 18, я сам прийму рішення. Я так образився, на­віть плакав. Вирішив вчитися і паралельно працювати, щоб зібрати собі кошти на квиток в Україну. Між уроками варив і продавав кукурудзу на ринку, торгував лотерейними квитка­ми і одягом. І серйозно трену­вався. Закінчив школу і вступив у медичний інститут. Однак че­рез пів року мої батьки зрозу­міли: оскільки я гарую, серйоз­но навчаюся і тренуюся, то від своєї мрії не відступлю.

Однак переконливою крап­кою у вирішенні цього питання стала розмова з моїм тренером з фехтування, який закінчив ін­ститут фізвиховання і спорту саме в Україні. Саме тому і я в дитинстві марив Україною, бо він нас готував як олімпійських чемпіонів, казав, якщо буде­мо добре тренуватися, то по­їдемо в Україну, бо саме там — найкраща школа фехтуван­ня в інституті фізичної культу­ри і спорту… Тренер розповів моїм батькам про цю унікальну країну, навчання, пообіцяв, що я буду навчатися фехтування у тих же тренерів, що й він. І бать­ки мене відпустили. І я, не дов­го думаючи, полетів в Україну.

— Важко було?

— О… Нелегко! Я опинився в країні з іншим менталітетом, мовою. Навіть не міг прочитати того, що написано на реклам­них білбордах, — літери були такі незрозумілі. І ще одна про­блема: я прилетів узимку. Хо­лод, сніг, багато інших незруч­ностей… Я жив у гуртожитку, хоча звик, що мною завжди опі­кувалися батьки. І що найго­ловніше, до усього цього тре­ба було дуже швидко звикнути. Але саме ці труднощі допомо­гли мені адаптуватися у новому суспільстві.

— Як собі на початках дава­ли раду з мовою?

— Та просто. Я ж дуже емо­ційний. Якщо щось треба було пояснити, робив це за допо­могою жестів. Та й на підготов­чому відділенні почав вивчати мову. Щоправда, російську. Був дуже завантажений навчан­ням і тренуванням, тож швидко адаптувався.

— Коли було особливо важ­ко, не було бажання все ки­нути і повернутися додому?

— Жодного разу! Хоча були моменти, коли я страшенно скучав за батьківщиною, дру­зями, які там залишилися, а особливо батьками. Найважче було взимку — тоді я часто хво­рів, бо у мене, як тільки зима, відразу ангіна. Але ніколи я про хворобу чи труднощі батькам навіть не натякнув. Не хотів, щоб вони хвилювалися. Оскіль­ки я сам прийняв рішення пої­хати на навчання в іншу країну, значить, усі проблеми мав вирі­шувати сам.

Читайте також: «Органіст — це духовна місія…»

— 2008 року доля вам усміхнулася — на одному з телеканалів ви перемогли у конкурсі «Танцюю для тебе». Чи сподівалися тоді, що вам, венесуельцю, судді відда­дуть першість?

— Про виграш тоді взага­лі не задумувався, оскільки ми всі виконували одну важли­ву місію — допомогти збором коштів дітям з онкозахворю­ваннями. Тоді я увесь свій по­тенціал і силу виклав для того, щоб це було шоу, щоб мій ви­ступ сподобався глядачам. Бо саме глядачі з усієї Украї­ни смс-голосуванням вирішу­вали, кому присудити найвище місце. Був дуже щасливий, що мене полюбили ще тоді! Ця пе­ремога ще раз підтвердила, що я хочу і повинен жити саме у цій країні, серед цих щирих і пози­тивних людей. Бути хореогра­фом і надихати усіх на яскравий карнавал.

— Від кого успадкували та­лант до танцю?

— Від мами. Вона весела лю­дина, ходила з дитинства на всі карнавали і цю любов передала мені. За словами мами, навіть коли вона була вагітна мною, завжди танцювала і була щас­ливою у танці. Ба більше, у ди­тинстві я з мамою постійно тан­цював.

— Окрім танцювального таланту, маєте ще й вокаль­ний. Це правда, що ваш гурт «Румберус» розпався?

— Ми з Олегом 15 років пра­цювали разом — і співали, і самі собі писали пісні, і самі себе продюсували. Однак у зв’язку з карантином довелося взя­ти паузу, бо ж нема можливості зняти нові кліпи, записати нові пісні. І попри те, що і я, і Олег зараз працюємо індивідуально, не означає, що ми більше не будемо разом творити. Група Rumbero’s була, є і буде!

— Пандемія, що опови­ла світ два роки тому, пере­креслила плани майже усіх зірок шоу-бізнесу. Як ви ви­живали під час цієї кризи?

— Було дуже складно. Були різні етапи тієї кризи — і у пла­ні емоційному, і фінансовому… Але навіть подумати не міг, що це так довго триватиме. На са­мому початку мені це навіть сподобалося — мав можливість відпочити, побути більше вдо­ма з мамою і улюбленим ко­тиком. Так тривало перші три тижні. А потім зрозумів, що це — катастрофа, бо увесь світ за­грузнув у тій пандемії. Ми за­лишилися без роботи, живого спілкування, позбулися можли­вості виступів. Фінанси пере­стали надходити. Зупинилося все! Бували дні, що не було ко­штів на купівлю продуктів. Але мені у складні моменти допо­магали друзі — розуміли, у якій ситуації я опинився. Дехто при­носив великі пакети продуктів.

— І як удалося заробити?

— Взяв себе в руки. Став шу­кати шляхи заробітку. І знай­шов: почав вести уроки танцю онлайн. Саме танець допоміг мені вийти з кризи!

— Кажете, друзі із шоу-біз­несу у складний час вас під­тримали. Але ж у шоу-бізнесі нема друзів, є лише конку­ренти…

— Якщо це конкуренти, то вони вже не друзі. А у мене на­справді є друзі, ми почали біль­ше спілкуватися, допомага­ти одне одному. На мою думку, пандемія зробила більшість з нас добрішими і дружнішими.

Вас може зацікавити: Наталка КАРПА: «Ми на тому етапі, коли ще спілкуємося, за щось боремося»

— Бачила, ви брали участь у телевізійному кулінарно­му шоу. Яка ваша улюблена українська страва?

— Дуже люблю готувати. І ця любов у мене з дитинства. Мав свій зошит, до якого записував усі рецепти, які бачив у Вене­суелі по телевізору. Той зошит і тепер у мене вдома, в Украї­ні. Люблю готувати, але не для себе, а для своїх друзів. Можу приготувати страву з будь-чого. Бо навіть у просту страву додаю дрібку своєї творчості. Недавно вирішив спробувати свій талант у кулінарному шоу на телебаченні. Коли органі­затори побачили мою заявку, були шоковані, навіть пробува­ли відмовити, мовляв, прави­ла будуть для всіх однакові. Але я не здався. Сказав, що хочу, значить, маю там бути. І я прой­шов усі етапи, мені ніхто не до­помагав. Я був звичайним учас­ником. Але мені це допомогло, бо я там знайшов нових друзів. Щодо українських страв, то це щось неймовірне! Я обожнюю борщ, терті пляцки зі шкварка­ми, голубці, вареники. Мої дру­зі, коли їдуть до мене у гості, запитують: «А борщ буде?».

— В Україні, окрім вас, живе і ваша мама. Як довго ви її переконували?

— У мене не було такої мети. Ніколи не казав мамі, що я хочу, щоб назавжди перебралася в Україну. Це вийшло спонтанно. Коли ситуація у Венесуелі по­гіршилася — не було їжі, ліків. Я ж не міг їй нічим допомогти, бо країна — закрита. Навіть пе­редати кошти було неможливо. Ми не бачилися 10 років, спіл­кувалися лише по скайпу. Бать­ка уже нема на цьому світі 12 років. Попросив, щоб приїха­ла у гості на три місяці. Знає­те, я зустрів маму у Туреччині. Це була далеко не та людина, яку я знаю. Мама любить догля­дати за собою — зачіска, мані­кюр. Одне слово, ефектна жін­ка, яка завжди була для мене прикладом краси і доглянутос­ті. А у Туреччині я зустрів сум­ну, без блиску в очах жінку… У Києві її пофарбували, зробили зачіску, мама стала веселішою. І я так ніби між іншим запитав: може, ми би продовжили тобі візу? «Якщо я тобі не буду за­важати, не маю нічого проти». Ми подали документи, щоб отримати прави постійно проживати в Україні. Бачу, мама задоволена, а мені на душі спокійно — рідна люди­на поруч, і я зможу турбувати­ся про неї.

Читайте також: «Успіх прийшов, коли я перестала боятися»