«Успіх прийшов, коли я перестала боятися»

Вона не боїться бути смішною, вразливою, жорстокою чи владною. Як зізнається молода, але вже відома акторка Тетяна Малкова, у кожного з нас є різні грані характеру, і всі вони мають право бути, бо ж з них ми і зіткані. Така різна вона у житті, такою ж різною постає перед нами у своїх ролях у кіно. Хитра Катерина у серіалі «Козаки. Абсолютно брехлива історія», норовлива інтриганка Ольга у «Моїй улюбленій Страшко», розсудливий психолог Софія у детективі «Дільничний з ДВРЗ»… І цей список можна продовжувати. А незабаром ми побачимо Тетяну Малкову в образі прокурора Марини в іронічному серіалі «Морська поліція. Чорноморськ», що вийде на каналі ICTV.

Новий фільм — перший морський серіал виробни­цтва телеканалу. Його зні­мали в одеському курортному містечку Чорноморськ. За слова­ми Тетяни Малкової, на глядачів чекає цікавий морський коктейль, що складається з бойовика, гу­мору та південного колориту. І щоб його створити, знімальна ко­манда зважилася на складні тех­нологічні зйомки з трюками і пе­регонами у відкритому морі. Про зйомки у «Морській поліції. Чор­номорськ», кінопроби та особис­те життя Тетяна Малкова розпо­віла в ексклюзивному інтерв’ю журналістці «ВЗ».

— Тетяно, яка вона, ваша героїня?

— Коли запитують, яка у мене роль, відповідаю однозначно: «Найкраща!». І це не лише щодо цієї ролі. Усі свої ролі обожнюю. Моя Марина — прокурор, і дово­лі незвичний. Бо ж у цій профе­сії усі звикли бачити «мужепо­дібну» жінку. А моя героїня — не така. Безперечно, вона праце­голік, азартна у роботі, впев­нено керує чоловічим колекти­вом, але разом з цим вона така ніжна, жіночна. Ця делікатність проявляється у її вчинках, вибо­рі одягу, а також у манері спілку­вання. Такий собі еталон жінки.

— Мабуть, у такої дівчини і залицяльників не бракує?

— У Марини будуть стосун­ки, а на її серце і руку одночас­но буде кілька претендентів. Зокрема, іскорка спалахне між Мариною та головним героєм — патрульним Кепом, роль якого грає Дмитро Сова. Історія їхніх стосунків триватиме не одну се­рію і, до речі, буде повчальною для глядачів. Це історія, за якою цікаво спостерігати і, що найго­ловніше, для себе черпати уро­ки життя.

— Серіал знімали під час курортного сезону біля моря. Мабуть, така робота — саме задоволення?

— Безперечно, опинитися на морському узбережжі влітку — приємний сюрприз. Але тільки у тому разі, якщо ти там відпочи­ваєш і засмагаєш, а не працю­єш. Бо ж насправді це пекельно спекотно і виснажливо складно вистояти під палючим сонцем кілька сцен поспіль. Трапляло­ся, ми виходили хвилин на 15 в море, швидко знімали сцену, і це було в кайф. Летиш на кате­рі, вітер роздуває твоє волосся і сукню, на тебе «дивляться каме­ри». Одне слово, все, як у кіно насправді. Але коли ми на три години виходили в море, тоді «карета» відразу перетворюва­лася на гарбуз.

— Було складно через ша­лену спеку?

— У спеку морські прогулянки вже не так тішили. Попри те, що гаряче, ще й у туалет нема куди піти. До того ж на катері було дуже мало місця, щоб взяти зі собою знімальну команду, тому нам доводилося виконувати одночасно кілька функцій. Там ми були і костюмерами, і гри­мерами, а механік камери був і «хлопушкою», і скриптом, і ще щонайменше п’ятьма спеціаліс­тами водночас. Але ми до всьо­го маємо бути готовими, адже робота в кіно завжди зобов’язує знати і вміти багато.

— Усього цього навчають у театральному університеті?

— У мене була своя школа. Насамперед, щоб вивчитися на актрису, я отримала дві вищі освіти з інших спеціальностей. Мама бачила мене педагогом, оскільки сама педагог, тітка — економістом, адже виклада­ла економіку в інституті. Я піш­ла навчатися до педагогічного коледжу, але, оскільки мріяла мати ще одну вищу освіту, то пішла вчитися далі. У мене був вибір — між театральним і еконо­мічним університетами. Я обра­ла… другий варіант. І для цього було багато причин. Найголо­вніше — заняття у театральному забирали багато часу, і щоб там навчатися, мені б треба було ки­нути коледж. От так я і обрала професію, яка, як вважала моя мама, «годуватиме мене у май­бутньому». Але, як відомо, мрії здійснюються. Тож кіно у моєму житті все одно з’явилося!

— Не шкодуєте про свій ви­бір?

— Шалено поважаю усіх ви­кладачів, бо вони виконують одне з найскладніших завдань у світі. Знаєте, кого найскладні­ше зацікавити? Дітей. Щоб за­воювати їхню увагу, доводить­ся докладати титанічних зусиль, і вчителі це роблять. А ще пе­дагоги вміють все: і танцюва­ти, і співати, і бути художника­ми, і реквізиторами, тож вони можуть працювати у будь-якому театрі (сміється. — Г. Я.). Тому у моєму житті був свій театраль­ний.

— Після якої ролі ви зрозу­міли, що успіх нарешті до вас прийшов?

— Я цього ще досі не зрозу­міла (сміється. — Г. Я.). Що таке успіх? Мабуть, це той момент, коли ти все встигаєш — бути дружиною, бути мамою, бути успішною у професії. І, зізнаю­ся, у мене все саме так і було, тому й вважаю себе успішною. Якщо ви маєте на увазі успіх у професії, то це почалося у той момент, коли я почала отри­мувати кайф від проб. Відчула себе успішною, коли перестала боятися проб. Для мене це ста­ло переломним моментом, бо на початках я ходила на проби з жахливими комплексами, стра­хом, що я їм не сподобаюся.

— І як ви це подолали?

— Мене надихнуло інтерв’ю Мерил Стріп про те, що проби — це не оцінювання, а створен­ня нового. Ти приносиш свій світ, створюєш персонаж, твориш но­вий Всесвіт. До прикладу, ти го­туєш пиріжки, почастувала ними людей. Вони захотіли — з’їли, а не захотіли — не їли. Але ж ти їх приготувала, створила щось і принесла це іншим. Після сприй­няття цієї ідеї і перестала сприй­мати усіх з боязню. Бо раніше я переживала такий стрес! Втра­чала апетит або, навпаки, у мене прокидався неймовірний голод. Я просто заливалася потом від паніки, іноді навіть не могла спа­ти, тому що постійно пережива­ла. Думала: невже таке відбува­ється з усіма? А коли прочитала це інтерв’ю, зрозуміла ситуацію. Зараз із задоволенням ходжу на проби, куди «приношу свої пи­ріжки» (сміється. — Г. Я.). Зараз у мене паралельно чотири про­єкти, усі вони різні, і всі мені од­наково подобаються. І я завжди прошу кастинг-директорів за­прошувати мене на проби. І на­віть якщо у мене не залишить­ся часу на ще один проєкт, мені все одно буде цікаво попробува­ти себе у чомусь новому.

— Доволі цікавий підхід…

— Звісно. Це як бути худож­ником чи кулінаром. От я, до прикладу, обожнюю готувати і вигадувати нові страви. Кому подобається, той і їсть. А якщо не сподобається — переживати не буду. Викину ці продукти. Але ж сам процес створення нади­хає. Коли ти, до прикладу, змі­шуєш м’ясо з кисло-солодким соусом і думаєш, який то ви­йде смак? І проби — те ж саме. Я вже навіть перестала пережива­ти, чи отримаю роль. Бо сам мо­мент створення — це величез­ний кайф.

— Знаю, що десять років ви присвятили хореографії, і здивувалася, що навіть пра­цювали повітряною гімнаст­кою. Це правда?

— Я не займалася професійно хореографією, танцювала, як всі діти, у різних танцювальних сту­діях. З 7 до 14 років. Потім пере­стала, бо не було ні часу, ні мож­ливостей. Танцювальні студії обирала за принципом — де без­коштовно або за мінімальні гро­ші, адже можливостей оплачува­ти гуртки не було. Завжди мріяла про бальні танці, але вони були шалено дорогі! Тож тепер, як тільки з’являється час — біжу тан­цювати у студію бального тан­цю з чоловіком, а якщо в нього не виходить — сама або з донь­кою. А якщо і тренер не може, то стаю перед дзеркалом вдома, в навушниках і аж до сьомого поту витанцьовую — бо люблю. Коли я була маленькою, так склало­ся життя, що моя мама повинна була поїхати за кордон на заро­бітки. Мене залишили з тіткою, котра на той час жила у Меліто­полі. Там я побачила виступ ді­вчаток з циркової студії і так за­хопилася, що того ж вечора пішла до них на репетицію. Так все й почалося. Ми цілий рік ра­зом тренувалися і виступали. Від природи я гнучка. Коли повер­нулася до Києва, пішла вчити­ся у циркову студію, хотіла і далі розвиватися у цьому напрямі. Але у Києві все виявилося зна­чно складніше. Якщо у Меліто­полі мене прийняли, наче у свою родину, то у Києві після першої ж репетиції почалися якісь «під­килимові» ігри, конкуренція. А я ж була ще дитиною. Мені тоді було лише 12 років. Я не витри­мала. Не хотіла ходити на репе­тиції, а потім з них повертатися зі синцями під очима, бо хтось «не­нароком» вдарив мене ногою чи підставив ногу…

— Ваш чоловік — режисер Дмитро Малков. Тобто непо­розумінь щодо затримок на роботі у вашій сім’ї немає?

— Ми розуміємо одне одного з першого погляду. Дмитро, попри те, що мій коханий чоловік, ще й дуже турботливий. А знаєте, як я вирішила, що вийду за нього за­між? У мене був собака, шерсть якого була по всій квартирі. До­водилося збирати її по кілька ра­зів на день. Коли Дмитро при­ходив до мене у гості, собача шерсть була на всьому його одя­зі. Мені було соромно, тому я на­магалася пройтися порохотягом до його приходу. Ми певний час зустрічалися з Дмитром, а потім вирішили жити разом. На ново­сілля він подарував мені робот-пилосос. Це те, що я називаю справжньою турботою — коли людина все бачить і відчуває, що має тобі допомогти навіть у тако­му дріб’язку. А ще він поводиться не так, як у кіно чи як модно, а по-справжньому, з любов’ю.

— При чоловікові-режисе­рові, мабуть, легше отрима­ти роль?

— Не хочу виправдовувати­ся, але ми навіть вже жартува­ли: «Стільки років з тобою сплю, а через постіль ніяк не можна? Вже й дитину народила тобі, а ти мене не знімаєш!». Але у нас є правило: підходжу на роль — йду на проби, не підходжу — не ображаюся. Розділяю особисте життя від професії. Я знімалася у Дмитра тричі.

Читайте також: «Моя родина мешкає у Львові з середини ХІХ століття, тому я героїв своєї книжки поселила саме в той час»