Передплатити

«У камері московської тюрми навчив сусідів-росіян співати наш державний гімн…»

Старший матрос з Галичини Андрій Оприско згадує про пережиту драму у Керченській протоці й московську в’язницю із підозрілою їжею. А також про те, чим займався в Америці й завдяки кому у нього тепер майже голлівудська усмішка


Старший матрос Андрій Оприско на патрульному катері “Суми” (колишній Ocracoke), який у рамках партнерської допомоги на початку грудня передали нам американські військові. Фото з альбому Андрія Оприска

Наш співрозмовник народився на берегах Дністра, у селі Надітичах, що за якихось 40 км від Львова, але уже багато років прикипів до Одеси, до Чорного моря, про яке мріяв з дитинства. Він один з тих 24 українських військових моряків, які у листопаді 2018 року, біля Керченської протоки, були атаковані суднами, гелікоптерами, літаками ВМФ Росії, Берегової охорони РФ й захоплені у полон. 286 днів за ґратами московського «Лефортово» не зламали волі старшого матроса Андрія Оприска і його побратимів. Коли українців з в’язниці пробував задля власного піару «визволити» кум Путіна Медведчук, Андрій переказав через тюремників, щоб той навіть не потикався, бо «дістане в морду»… У свої 50 років галичанин продовжує захищати морські рубежі нашої країни. Щоправда, робить це уже не на малому броньованому артилерійському катері «Нікополь». А на швидкохідному патрульному «айленді», який донедавна належав військово-морських силам США — колишній Ocracoke нині називається «Суми». Вибрати час для інтерв’ю було нелегко, бо Андрій разом з іншими моряками постійно зайнятий «обкатуванням» цього подарунка від американських друзів.

— Андрію, наближаються новорічно-різдвяні свята. Ви можете трохи відмотати час і пригадати, як відзначали їх три роки тому, коли волею обставин опинилися у росій­ській в’язниці?

— Святкував суто у душі. Хо­див по камері і тихо собі коля­дував. Але навіть у тюремній об­становці з’являлися маленькі радощі: зі всього світу до нас у «Лефортово» почали приходи­ли листи підтримки. Від рідних вісточок нам не передавали, так що зігрівали своїми тепли­ми словами іноземці. Особливо приємно було отримувати листи від українських діток…

— Кажуть, у тюремній ка­мері ви навертали у свою віру декого із російських в’язнів, так би мовити, вели з ними контрпропагандистську ро­боту…

— Своїм сусідам (у «Лефор­тово» сидять переважно грошо­виті, звинувачені в економічних злочинах люди, губернатори, які «проштрафилися») я розпо­відав правду про Україну. Пере­конував їх: те, що кажуть по ро­сійському телебаченню про нас, — суцільна брехня. Багатьом від­кривалися очі, вони прозріва­ли від кремлівської пропаганди. Якось один із ув’язнених по­просив процитувати йому наш державний гімн. Я прочитав перший куплет, а згодом цей за­суджений голосно, на всю тюр­му, співав у заґратоване вікно: «Ще не вмерла України і слава, і воля…» Інший росіянин вітався із тюремними наглядачами сло­вами «Слава Україні!». Не нази­ватиму прізвищ цих людей, щоб не нашкодити їм…

— А що на свята вам пода­вали на стіл?

— Ні новорічного олів’є, ні різд­вяної куті, звичайно, не було. Їжу нам пропонували таку, що до­брий господар не дав би її своїй свині. Виручали волонтери: раз на два тижні передавали дозво­лені продукти, з них і намагався зробити вітамінні салати. Жар­тома давав їм політичні назви — «Кім Чен Ин», «Брекзит», «Рос­нефть», «Лефортовський вал», «Переходящее красное знамя».

Тюремна їжа була не те що не корисна — шкідлива. У неї з пев­ним умислом підмішували якусь заразу. Напевно, у такий спосіб хотіли підірвати наше здоров’я, пригнітити нашу волю. Тому на­магався якомога менше спожи­вати цієї баланди. А ще ніколи не брав тюремних медикамен­тів. Попри це, московське хар­чування позначилося на моєму організмі — геть чисто попсува­лися зуби…

— Але сьогодні у вас біло­сніжна усмішка…

— Цим завдячую працівникам Військово-медичного клінічно­го центру Південного регіону та власнику клініки GRANDDENT Аль-Мохамаду Ареф Ахмаду, де мені встановили сім денталь­них імплантів. Зазвичай така по­слуга коштує кілька тисяч дола­рів, але мені і моєму товаришеві з «Нікополя» Богдану Небили­ці, який теж був у російському полоні, це зробили безплатно. Сім’я Ахмада, курда за націо­нальністю, постраждала від ві­йни на його батьківщині, у Сирії. Він знає, що таке кров, розруха, смерть, тому за найменшої на­годи намагається піти назустріч усім, хто постраждав від війни.

Окремі слова подяки за на­прочуд чуйне ставлення хотів би висловити уродженцю Севас­тополя — заслуженому лікаре­ві України, полковнику медичної служби Віктору Мазуру, Олегу Дубському, Олегу Коцюрубі, Ва­лентині Поповій. Згадані люди допомогли багатьом нашим во­їнам, які на фронті зазнали важ­ких поранень. У декого були роздроблені щелепи — а вони, застосовуючи сучасні техноло­гії, по частинках відновлювали їх. Робили фантастичні речі! Зо­крема, з допомогою стовбуро­вих клітин нарощували кістки.

— Після пережитого у поло­ні чи не розхотілося вам пла­вати і, як мовиться, зійти на берег?..

— Навіть думок не було кида­ти службу! Навпаки, ще більше полюбив море. Без нього мені ніяк! Робота військового мо­ряка подобається надзвичай­но. Побачу море — і стає легше на душі. Свого часу пропону­вали «легшу» роботу, при шта­бі. Але мені краще матросом і обов’язково — на кораблі!

— Після полону не хотіли повернутися на свій рідний катер, який росіяни віддали Україні десь через два місяці після вашого звільнення?

— Я і пішов туди! Росіяни по­вернули нам його у такому ста­ні, що страшно було дивитися. Геть чисто «розбомбили»! По­зривали навіть системи відка­чування нечистот — вже мовчу про вирвані «з м’ясом» кабелі, розетки, плафони, обладнання. Відремонтували ми наш «Ніко­поль» — і він виглядав як новень­кий, деякі його характеристи­ки стали ще кращими. Скажімо, раніше, перед захопленням, наш катер розвивав швидкість 22 вузли, а після того, як ми пере­брали всі механізми, видавав уже 24 вузли.

— Нині ви служите на ко­лишньому патрульному кате­рі ВМС США. Як на нього по­трапили?

— У нас складали списки охо­чих служити на «айлендах». А я люблю пізнавати щось нове — ось і записався. Почав з нуля вчити англійську мову, хоча у школі штудіював німецьку. Не скажу, що знаю Еnglish доско­нало, але порозумітися з англо­мовними можу легко. Прочитав в оригіналі «Короля Ліра» Вілья­ма Шекспіра, «Робінзона Крузо» Данієля Дефо, «Легенду про Ро­біна Гуда» Тоні Вульфа…

Спочатку ми пройшли підго­товку в Україні — вчилися штур­манської справи, набиралися навичок боротьби за живучість корабля. А у січні полетіли у Штати. Повернулися звідти на початку березня. Почерпнув ба­гато чого корисного, цікавого. В американському флоті мен­ше паперів, все продумано до деталей, все раціонально. Свої функції моряки відпрацьовують на тренуваннях до автоматизму. У разі критичної ситуації кожен знає, де його місце, у чому по­лягає його завдання.

У вільний час була змога від­відати з екскурсіями багато американських міст. Дуже вра­зила мене своїми масштабами Морська академія США. А ще здивувало, в якій тісній гармонії американці живуть із природою. До людей із лісу спокійно вихо­дять козулі, олені, інші тварини. Якось навіть вовк вийшов на до­рогу — ніхто на нього не звертав уваги. Звірі не налякані, ніхто на них не полює…

— Скільки ще наших мо­ряків з того драматичного рейду восени 2018 року пе­ребралося служити на «ай­ленди»?

— Крім мене, більше ніхто. Частина хлопців залишилася на своїх суднах, частина перевела­ся на інше місце служби. Один моряк, в якого закінчився контракт, пішов у пожежники — там служба схожа на військову.

— Не розкриваючи військо­вих таємниць, скажіть, на­скільки ці американські кате­ри важливі для захисту наших морських рубежів? Що мо­жуть додати нашій обороні?..

— Ці патрульні катери мають сучасне оснащення, на них вста­новлюють відповідне озброєн­ня. Технічні характеристики цих новинок дуже добрі, вони роз­вивають високу швидкість. Кіль­ка разів судна вже виходили у море — зарекомендували себе позитивно. Ми отримали те, що нам потрібно!

— Попри те, що ви сьо­годні на волі, в Україні, у Ро­сії проти вас та інших наших військових моряків поруше­но кримінальну справу. Коли її закриють?

— Коли ми переможемо у цій війні. Не раніше.

— Чи знаєте про перебіг процесу в Арбітражному три­буналі Міжнародного суду у Гаазі? Чи брали у вас пояс­нення щодо подій у Керчен­ській протоці 25 листопада 2018 року?

— Через новини по телевізо­ру відстежую цей судовий про­цес. Головне, як на мене, у тому, що справа рухається. Для Росії, як відомо, закони не писані. Але добре, що агресора ставлять на місце, змушують поважати пра­во. Москва має позбутися ілю­зії, що їй усе дозволено!

Свої пояснення у цій спра­ві я і наші хлопці давали ще пе­ред тим, як Україна подала по­зов у Гаагу.

— У травні 2019 року за за­явою колишнього заступни­ка голови Адміністрації пре­зидента Портнова (працював при Януковичу) Державне бюро розслідувань почало розслідування проти п’ятого президента Петра Порошен­ка. Його звинувачували у держзраді, у тому, що він ні­бито послав вас і ваших колег на вірну смерть. Що Поро­шенко начебто вас підставив задля якоїсь політичної мети. Мовляв, це була спеціальна провокація…

— Такі звинувачення — по­літичні ігри, вигадки. Вчиняти провокації за участі армії — за­надто дороге задоволення…

— На Різдво додому збира­єтеся?

— Дуже хотілось би приїха­ти до мами — але не знаю, чи вдасться. Попри свята, зна­йдеться робота для моїх рук. Коли бував удома, клав бруків­ку, возив землю, сіяв газон. Моє хобі — обрізати дерева, кущі у саду, доглядати виноград.

Якщо буде вільний час, пла­ную поїхати у Карпати. Особли­во люблю вибиратися в гори, коли снігу по пояс, коли на вер­шинах горизонтальний вітер мете. Такий екстрим мене захо­плює.

— Знаємо, що батьківський дім на Львівщині ви прикра­сили власноруч намальова­ними картинами на морську тематику. Складається вра­ження, що потрапляєш у ка­юту. Чи не плануєте так само оформити своє нове помеш­кання в Одесі?

— Є такий задум. Інтер’єр буде трішки в іншому сти­лі, але морська тематика там обов’язково буде присутня.

Читайте також: «Не з чуток знаю, що таке бандити, перестрілка й кримінал. Усе це бачив у юнацтві»