«Еверест не прощає найменших промахів»

55-річний Ігор Яськевич, бізнесмен, кандидат фізико-ма­тематичних наук, має незвичне хобі — екстремальні види спорту. Багато плаває, тренується у залі, бігає… Як сам зізнається, йому бракує адреналіну. Давньою мрією чоловіка був Еверест. І ця мрія нарешті здійснилася. Пан Ігор повер­нувся переможцем! Про свої враження від найвищої вершини Землі й про підготовку до сходження Ігор Яськевич розповів журналістці «Високого Замку».

— Як довго, пане Ігоре, го­тувалися до сходження на Еверест?

— Від шестирічного віку я за­ймався плаванням. Однак гі­перрезультатів у цьому виді спорту не отримав, хоча й за­ймався системно. По життю я — людина зі спортивним ду­хом. Мені бракувало екстри­му… Потім почав займатися дайвінгом. Два роки тому пір­нув у Єгипті у 60-метрову діру. Адреналіну трохи собі додав. Але то все було не те, чого я прагнув. У мене з’явилося ба­жання побувати у Непалі. Шу­кав людей, які б могли по­жертвувати часом, здоров’ям і коштами. Згодом познайомив­ся з львів’янином Сергієм Ко­панським, який організовував тури у гори. У липні 2019 року мені запропонували піти на Монблан (найвища точка Альп. — Г. Я.), висота якого 4810 ме­трів. На такій висоті можна зрозуміти, як поводиться ор­ганізм, відчути на собі прояви гірської хвороби. Бо специфі­ка висоти — цілий букет, який отримує організм у вигляді стресу за відсутності кисню. До Монблану я готувався пів року. Додав до занять плаванням біг і зал. У залі мною займався мо­лодий тренер Богдан Шулак. Це були вправи, скеровані на витривалість і тривалі наванта­ження. Для мене Монблан від­бувся легко, мені дуже сподо­балося, і я зрозумів, що гори мене готові приймати. І я почав малювати наступні плани щодо підкорення нових вершин. Далі була гора Кіліманджаро — най­вища на Африканському кон­тиненті, її висота 5895 метрів. Кіліманджаро я підкорив на Миколая того ж року разом з Сергієм Копанським. Я ще раз переконався, що у горах вмію і знаю, як треба поводитися.

— Скільки годин йшли на вершину Кіліманджаро?

— Завжди треба розрізняти підйом до табору і штурм вер­шини. Штурмовий табір розта­шовується за тисячу метрів до вершини. От на тих тисячу ме­трів, які ми штурмували, ми ви­йшли о першій ночі, а на світан­ку були на самісінькій вершині.

— Чому йшли вночі?

— Денне сонце починає від­морожувати елементи каме­ню, тобто дрібні осколки, що є на поверхні, які примерзли за ніч і можуть бути небезпечни­ми під час підняття. Сніг за ніч підмерзає, тож ногу легше ста­вити, коли відчуваєш поверх­ню. Окрім того, сонце в горах має надзвичайно радіоактив­ну дію, тому йти вдень дуже небезпечно — треба уникати сонця й небезпек талості сні­гу. Тож на вершину Кіліманджа­ро ми йшли шість годин вночі. Після Кіліманджаро я вирішив випробувати складніші марш­рути. Є таке поняття — сім вер­шин. Це набір семи найвищих точок кожного континенту. І це дуже престижно — виконати цю програму. Я почав націлювати­ся на виконання цієї програми — сім вершин. Тому наступною вершиною обрав гору Деналі, яка має ще й іншу назву, Мак-Кінлі, у Північній Америці, на Алясці. Ця гора має понад 6 тисяч метрів, але для сходжен­ня на неї мені треба було зна­йти гіда, який спеціалізується на екстремальніших вершинах. От тоді я й познайомився з Ва­лентином Сипавіним. Це аль­пініст номер один в Україні, він вже чотири рази був на верши­ні Евересту.

— Валентин Сипавін пові­рив у ваші можливості?

— Так, він мене вивчав. Бо має бути психологічна суміс­ність для підкорення вершин. От, до прикладу, під час схо­дження на Еверест ми були 50 днів на горі. Тому психологічна сумісність тут на першому пла­ні. З ним я планував піднятися на гору Мак-Кінлі, він погодив­ся, я отримав американську візу, однак завадив світовий локдаун. І мої плани зірвалися. Але я націлився на Еверест. Ва­лентин сказав: «Поки я тебе не перевірю в горах, не можемо будувати плани на майбутнє». І він запропонував мені гору — найвищий вулкан у Чилі, Охос-дель-Саладо. Це практично се­митисячник. Нам все вдалося, ми повернулися переможця­ми з цієї вершини. І Валентин сказав: «Ти, Ігоре, до Еверес­ту готовий». Січень, лютий, бе­резень я підтягував свою фор­му до сходження на Еверест. А 15 квітня ми всі разом вилеті­ли в Непал.

— Скільки часу на день тренуєтеcя в залі?

— Якщо це басейн — то дві години, зал — три. На вело­сипеді їжджу навіть чотири. П’ятикілометровий крос — 30 хвилин. Практично кожен день я тренувався. Окрім того, у мене ще є бізнес, сім’я і дру­зі, але тренування перед схо­дженням було невід’ємним елементом денного розпоряд­ку.

— Чи не відмовляли рідні від такого ризикованого схо­дження?

— Звісно, що відмовляли, особливо дружина. Але я вдав­ся до хитрощів. Львів’янина Романа Городечного, з яким товаришую і який підкорив Еверест 2018 року, попросив, щоб він провів маленьку бесі­ду з моєю дружиною Ларисою. Дружина Романа тоді казала: «Я знаю, що ти все одно зро­биш так, як запланував». Моя дружина також зрозуміла, що я мушу здійснити те, що заду­мав, до чого прагну і до чого стільки років йшов. І… Лари­са поступилася і змирилася. Бо знала, що я не відступлю. Знаю, що їй було складно під час моєї останньої подорожі, бо так склалося технічно, що два дні зі мною не було зв’язку. І я був без команди саме ці два дні. Знаю, як тяжко Лариса це пережила разом з нашими до­нечками Христиною і Роксола­ною, бо Еверест — така гора, яка не прощає найменших про­махів.

— Знаю, що вам довелося повертатися, бо бракувало кисню у ваших балонах…

— Спочатку ми йшли коман­дою. На відмітці 8500, коли до вершини залишалося 350 ме­трів, є такий майданчик, так званий балкон. Саме там відбу­вається заміна балонів. Кисне­ві балони від штурмового табо­ру до вершини — це три штуки. Один балон ти несеш сам і ди­хаєш ним, а два інші несе твій помічник — шерп (людина, на­роджена в горах, супервитри­вала, гірський провідник. — Г. Я.). Без шерпа ніхто не має права йти, бо він направду дуже допомагає. Шерп іде по­руч, максимум за три-п'ять ме­трів. Це у його відповідальнос­ті — взяти правильні балони, але так вже сталося. У моїх ба­лонах замість 250 атмосфер у кожному в одному було 100, а в іншому — 180. Це об’єм, якого було б достатньо лише в один бік. До вершини. Відповідно, назад я вже міг не повернути­ся. Хоча я казав, що нам тре­ба йти далі. Але потім зрозумів, що це неправильне рішення.

— То з якої висоти ви по­вернулися?

— З 8500 на 7900. У штурмо­вий табір. Тобто я повернувся з того «балкончика». Зі мною по­вернувся і той шерп, але я його більше не хотів брати з собою. По радіостанції набрав влас­ника непальської компанії, яка забезпечує сервіс, і ультима­тивно заявив, що вимагаю на вечір два шерпи і чотири нові балони. І він все виконав, бо розумів, що може мене позба­вити моєї мрії.

— Але ж не кожен знайде у собі сили почати нове схо­дження…

— У мене була мета, перед очима стояла вершина. Я по­винен був її підкорити. Дійти до фінішу. Розумів, що маю по­вернутися вниз і готуватися до нового старту. І я пішов знову з двома шерпами. Історія Еве­ресту свідчить: коли є великі черги, це призводить до біль­шої смертності. У черзі людина не може вплинути на приско­рення подій, люди видихають кисень з балонів, хтось замер­зає, а хтось просто засинає на­завжди. Ми стартонули о шос­тій вечора, ішли єдині. І якби я це не зробив саме тієї ночі, через погодні умови довело­ся б ще відкласти на тиждень, і я б втратив ще більше сили, а може, навіть і перегорів би. Коли я піднявся о 2.45 на вер­шину, там було лише шість осіб. Але і вони вже поверталися на­зад. Мій хід на вершину і з вер­шини був сам на сам з горою. Я підняв там свій прапор, який вже підіймав на багатьох вер­шинах, і почав сходження вниз. А своїх двох шерпів назвав ан­гелами-охоронцями. Було два епізоди, під час яких вони дуже достойно вчинили. У мене на горі замерзла киснева маска, а я цього не зрозумів. Близь­ко 15 хвилин я йшов без кис­ню, у мене почалися дивні речі, усе це було за крок до галюци­націй. Шерпи усе це вчасно за­уважили, замінили мені мас­ку, і за 15 хвилин я відновився. А ще був момент, коли поруч з кам’яною стежкою була прірва. Попри те, що ми усі пристеб­нуті до троса, у мене зірвали­ся ноги. Майже до пояса вони були у прірві, але шерпи підбі­гли з обох боків і допомогли ви­братися з цієї провальної паст­ки. Я їм безмежно вдячний, внизу їх обійняв, назвав анге­лами-охоронцями.

— Що для вас було най­важчим у цьому сходженні?

— Повернення вниз. Коли треба було повернутися на до­заправку балонів з думкою, що Еверест цього року не буде моїм.

— Шерпи ризикують що­миті життям. Скільки їм пла­тять за таку роботу?

— Скільки їм платить їхня фірма, я вам не скажу, бо не знаю. Однак є таке поняття — бонус за сходження на верши­ну. Якщо шерп з тобою підняв­ся і ви щасливо повернулися разом, то він заслужив закон­них півтори тисячі доларів.

— Це прописано в контр­акті?

— Ні. Це святий обов’язок кожного, хто підкорив Еверест, — ось така віддяка. Я з легкістю віддав ці кошти, бо був щасли­вий, що вони були поруч, коли я сходив на вершину і повер­тався назад.

— Що відчули у той мо­мент, коли ступили ногою на самісінький вершечок Еве­ресту?

— Як спортсмен був щас­ливий, що добіг до фінішу. Але це ще не є успіх. Головне — по­вернутися з вершини. Бо ба­гато людей не повертаються. Люди не розраховують своїх сил, бачать вершину і вклада­ють останні сили, щоб видряпа­тися. Але мало хто задумується над тим, що треба мати силу ще й повернутися. Люди підіймали­ся з останніх сил, фотографу­валися і… там залишилися на­завжди. Присіли, прикрили очі і замерзли. Вершина — це ще не привід для щастя і ейфорії. Це проміжний результат. Основний результат — це коли ти вже у ба­зовому таборі. Ось тоді можна святкувати перемогу! І ще одне: я був на нічній вершині. Я не ба­чив ані сходу сонця, ані кольо­рів, не бачив того, що бачать люди, коли сонце сходить. Бо ж тоді видно всю планету. Але для мене це чергове спортив­не випробовування — я підкорив Еверест! Я був там не більш ніж п’ять хвилин, бо попереду була дорога вниз.

— В одному інтерв’ю ви сказали, що по дорозі ле­жать трупи, яких ніхто не за­бирає…

— Це складно виконати тех­нічно. Найвища точка, до якої долітає вертоліт, 6500 метрів. Зняти ці трупи неможливо. Це могли б робити шерпи, але коли шерп сам думає, як йому злізти з тої гори, питання про когось навіть не стоїть. Вважа­ється, якщо гора забрала, зна­чить, так мало бути. Люди там муміфікуються, лежать чи си­дять у повній екіпіровці…

— Страшно бачити таку картину?

— Якщо ти собі чітко нама­лював ціль, чітко йдеш до мети. Ти ж прекрасно розумієш, що вплинути на це неможливо. Го­ловне — не хапонути від цього депресії. З іншого боку, це на­гадування: будь обережний, не припустися помилки.

— Що б ви побажали від­чайдухам, які хочуть повто­рити ваш подвиг?

— Нехай не шкодують себе внизу, на рідній землі. Готу­ються до останнього поту, че­рез «не хочу» і «не можу». Без інтенсивної фізичної підготов­ки нема чого й мріяти про Еве­рест!

— У таких випадках про ал­коголь і сигарети можна за­бути назавжди?

— Я ніколи не курив. Коли ми тренувалися, ні вина, ні пива не вживали. Але по життю я нор­мальний чоловік. У мене є дру­зі, родина, ми можемо зібрати­ся, перехилити чарку-другу. І це — нормально!