Передплатити Підтримати

«Онукові останнього імператора Австро-Угорщини подарувала альбом своїх пісень «Львів»

Олена Серпень — про зустріч із главою Дому Габсбургів, книжку про галицьких німців і особисте життя

Фото з альбому Олени Серпень.

Понад 20 років львів’янка Олена Болдирєва живе у Німеччині. Вона — випускниця Донецького державного університету, а також Університету Манчестера. А львів’яни її пам’ятають як Олену Серпень, бо саме під цим псевдонімом робила перші кроки на українській естраді. Попри те, що професійною співачкою не стала, у Німеччині пропагує українську пісню. А ще досліджує історію галицьких німців, історичні документи та спогади свідків, про життя яких зібрала у книгу «Розповідають галицькі німці», яку видала у рідному Львові. Олена — частий гість у місті свого дитинства. От і цього разу пані Олена вирішила Новорічно-Різдвяні свята зустріти у Львові.

— Пані Олено, два деся­тиліття живете у Німеччині. Чому покинули рідну землю?

— Мої батьки — львів’яни, тут народилися і, на жаль, тут уже померли. До 27 років я також жила у Львові, три роки з яких їздила на навчання у Донецьк. Спочатку навчалася у Львівсько­му лісотехнічному, але не закін­чила, бо зрозуміла — то не моє. От тоді й стала студенткою До­нецького державного універси­тету, в якому отримала диплом тележурналіста. З Донецьком також пов’язана моя доля, бо працювала на радіо редактором служби новин.

— Але перед Німеччиною ви жили ще й у Великій Бри­танії?

— Я там проходила стажуван­ня як журналіст. Мені сподоба­лася ця країна, тож шукала, яким чином можна там зачепитися. Поцікавилася у кар’єрному цен­трі, що можу робити, чи навча­тися, але без грошей. Вони мені порадили факультет середньої медичної освіти. Провчилася там три роки.

— Але ж для цього треба було знати англійську…

— Коли їхала у Велику Брита­нію, добре розмовляла англій­ською. У мене був досвід роботи з американцями, ще коли жила у Львові. У Британії працюва­ла фельдшером, там познайо­милася з майбутнім чоловіком, який там працював лікарем. У нас були гарні перспективи, од­нак так склалися особисті об­ставини, що чоловікові треба було повертатися додому — у Ні­меччину. Звісно, поїхали разом.

— Німецьку також знали?

— Ні. Жодного слова не знала. Треба було вчитися.

— Чому вирішили у Німеч­чині досліджувати життя та історію галицьких німців?

— Подруга запросила мене на екскурсію «Дорогами га­лицьких німців». Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. це була ет­нічна група в імперії Габсбургів. Я тоді подивилася на старі кла­довища, почула багато цікавої інформації. І коли повернулася до Німеччини, розповіла колезі з місцевої газети про те, що ба­чила на старих німецьких цвин­тарях у Галичині і багато пріз­вищ, що пов’язані зі швабською землею. Швабія — це історична назва одного з німецьких регі­онів. До мене почали звертати­ся нащадки галицьких німців, запрошувати до себе, розпо­відати свої історії. У мене на­збирався матеріал, і почалася робота над книгою. Розуміла, що тема забута, але мусимо пам’ятати, бо це — наше мину­ле, не важливо, чи то були нім­ці, чи інша етнічна група, але вони були галичанами. Два роки тому я взяла участь у між­народній конференції в Берліні, де я також доповідала про свої дослідження. Учасники конфе­ренції — студенти та виклада­чі Академії культурної диплома­тії — цікавились, що я збираюся робити з усіма цими свідчення­ми, знаннями та матеріалами, які зібрала останнім часом про галицьких німців. І тоді в мене виникла ідея — зібрати все це в одну книгу та видати її саме українською мовою. Адже саме в Україні матеріалів на цю тему не так уже й багато.

— Наскільки важлива тема галицьких німців для євро­пейської історії?

— Для історії важливо все без винятку. В Європі про галицьких німців знають добре. На Заході видають книги, статті та прово­дять наукові дискусії на цю тему. Учасники Товариства галицьких німців, розкидані по всьому сві­ту, за довгі роки існування спіл­ки, з 1946-го, зібрали велику бі­бліотеку з літературою. Галицькі німці продовжували творити іс­торію навіть після того, як поки­нули рідні терени.

— Це правда, що зустріча­лися з нащадком родини Габ­сбургів?

— Карл фон Габсбург — онук Карла, останнього австрійсько-угорського імператора, очо­лює Дім Габсбургів. Це щось на кшталт громадської організації, яка розповідає про спадщину своїх предків. Родина Габсбур­гів володіла половиною Євро­пи… Зараз він живе в Австрії, багато подорожує континен­том. Колись Карл фон Габсбург займався політикою. Зараз він є членом громадської органі­зації «Пан'європейський союз», займається бізнесом, а ще роз­повідає про свою спадщину. Це була зустріч у місті Ульм. Друзі з української громади мене за­просили, бо знали, що я дослі­джую цю тему. Це була камерна зустріч, і у мене була змога піс­ля зустрічі поспілкуватися осо­бисто.

— Чи відчувається у розмо­ві, що це нащадок коронова­них осіб?

— Відчувається, що це люди­на з почуттям відповідальності за свою спадщину. Зустріч була приурочена 100-літтю закінчен­ня Першої світової війни, на якій Карл фон Габсбург розповідав про «Пан'європейський союз», який він представляє, показу­вав нам документальний фільм, у якому йшлося про те, що мо­лоді люди у країнах колишньої Дунайської монархії (а це краї­ни Східної Європи) за менталі­тетом схожі між собою. Звісно, розповідав і про свою сім’ю. На його думку, усі події, що стали­ся після Першої світової війни (у Німеччину прийшов нацизм, у Росію — більшовизм, стала­ся Друга світова війна), сталися через те, що розпалася Австро-Угорська імперія.

— Як Німеччина сьогодні переживає стрес через пан­демію?

— На мою думку, найсклад­ніше у Німеччині та Австрії. Там заходи проти пандемії найсуво­ріші. А люди у цих країнах осо­бливо дисципліновані. Якщо їм сказали сидіти вдома, то вони це робитимуть. Якщо кажуть: не рекомендовано, вони це сприй­мають, як «не робити цього». Та й штрафи там високі. До при­кладу, за неносіння маски сума штрафу в різних федераль­них землях Німеччини може ся­гати від 50 до 250 євро. Хоча у Берліні є окремі вулиці, на яких можна з’являтися лише у мас­ці, не кажучи про магазини чи транспорт… Загалом, це сум­на тема. Якась така атмосфе­ра панує — люди пригнічені. От і не могла вже більше витрима­ти. Сказала чоловікові, що мушу поїхати до Львова, бо я тут, на Батьківщині, наберуся хорошо­го настрою.

— Але не будемо про сум­не… Знаю, що гарно співає­те.

— Колись у Львові співала в ансамблі Лесі Салістри «Галиць­ка перлина». З цього ансамб­лю вийшло багато зірок — Інесса Братущик, Оля Юнакова, Іри­на Доля… На початку 90-х ро­ків я трохи співала, навіть хоті­ла зробити кар’єру артистки. Але це був такий буремний час, що треба було займатися чи­мось іншим, але як хобі музика завжди залишається зі мною. Я записую у Німеччині пісні, від­даю їх на радіо, влаштовую кон­церти і записую диски. Навіть Карлу фон Габсбургу подару­вала свій альбом, що назива­ється «Львів». До нього увійшли пісні, які я співала з дитинства, а також пісні львівських авто­рів Ганни Канич і Сергія Петро­сяна, які виконую, плюс нові піс­ні, які я записала у Німеччині. У Німеччині багато музикантів, які приїхали з різних куточків сві­ту. З багатьма з них знаюся, тож записуємо англомовну музику. Знайомлю німців з українською культурою. Я знайшла збірку пі­сень галицьких німців, торік по­чала, а цього року продовжила — разом з київським колегою за­писали кілька пісень галицьких німців. Маємо намір представи­ти ці пісні на Культурному фору­мі в Ерфурті. Спів — це моя пер­ша любов.

— І музику пишете?

— Мене знайшов хлопець, який народився у Львові, але з батьками давно живе у Німеччи­ні. Коли почалася війна, написав вірш, який присвятив нашим во­їнам, і попросив мене написати музику. Я написала музику, і ми записали пісню «Вставай, воїне».

— Олена Серпень — ваш псевдонім?

— Так. Я народилася у серп­ні. Я його взяла ще у 90-х, коли намагалася зробити сольну кар’єру. А коли повернулася до музики, вагалася, чи мені під своїм прізвищем, чи під пріз­вищем чоловіка виступати. Тоді задала у Гуглі, чи Олена Серпень ще збереглася. Знайшла київ­ське «Молоде радіо», на якому співала Олена Серпень… Так те­пло стало на душі, і я знову ста­ла Оленою Серпень.

— Крім того, що співаєте і досліджуєте історію галиць­ких німців, чим іще займає­теся?

— Моя основна робота — ро­бота з пацієнтами. Мій чоловік має приватну клініку ортопедії, працюю разом з ним.