Передплатити Підтримати
  • You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • «Якщо порівнювати таланти мій і дружини, то вона музично така грамотна, що маю брати в неї уроки»

«Якщо порівнювати таланти мій і дружини, то вона музично така грамотна, що маю брати в неї уроки»

Інтерв’ю з дипломантом конкурсу «Пам'яті Мусліма Магомаєва» Андрієм Олениним

Фото з альбому Андрія Оленина

Соліст Тернопільської філармонії Андрій Оленин довго йшов до того, щоб потрапити у фінал конкурсу «Пам'яті Мусліма Магомаєва», який на початку грудня відбувся у Трускавці. Це вже був третій конкурс. А на перших двох Андрієві бракувало, можливо, одного чи двох голосів, і він потрапляв «на лаву запасних» — у резерв. От і цього разу співак опинився на 16-му місці, а у фінал проходить лише 15 конкурсантів. Чи то Всевишній дав шанс Андрієві Оленину потрапити до фінальної «п'ятнадцятки», чи зорі так засяяли, але його запросили до Трускавця боротися за найвищу нагороду конкурсу «Пам'яті Мусліма Магомаєва», медіа- партнером якого уже три роки поспіль є газета «Високий Замок». Можливо, через його наполегливість і здорову впертість, а можливо, через оті «Чорнобривці», які Андрій заспівав на вечірці, я нагородила 28-річного Андрія Оленина сертифікатом на інтерв’ю у «Високому Замку» (щороку наша газета обирає свого фаворита. — Г.Я.).

— Чи не опускалися руки, коли і першого, і другого разу не пройшли у фінал, а тоді втретє подали заявку на кон­курс?

— Як і в кожної молодої люди­ни, яка чогось прагне, були мо­менти розчарування. Ніби вико­нав усю програму, зробив усе, як вимагають умови конкурсу, але якось йшло все не так. Моє творче життя почалося дуже рано — у 19 років. Не можу ска­зати, що все мені давалося лег­ко. Знаю і розумію, що це кон­курс, у якому не всі можуть дійти до фіналу, бо журі обирає кра­щих з кращих, можливо, через те й не опустилися руки. Я і далі працював над собою, і так ста­лося, що цього року доля мені усміхнулася.

— А якби і цього року не ввійшли до щасливої «п'ятнадцятки», наступного знову брали б участь у відбір­ковому турі?

— Думаю, так. Цей конкурс мені особливо припав до душі власне творчістю цього шля­хетного і надзвичайно талано­витого артиста — Мусліма Ма­гомаєва. Захоплююся його життєвим і творчим шляхом, тому співати ті твори, які колись виконував Магомаєв, для мене велика честь.

— Чи сподівалися, що Над­звичайний та Повноважний Посол в Україні Ельміра Ахун­дова вручить вам особисту нагороду — сертифікат на 500 доларів?

— Не сподівався. Тому й був надзвичайно приємно заскоче­ний. Не впевнений був, що саме я зможу підкорити азербай­джанців, земляків Мусліма Ма­гомаєва. Знаю, що маю акцент, російська мова у мене трохи кульгає. А деякі твори доводи­лося співати саме російською, окрім обов’язкової конкурсної пісні «Дивлюсь я на небо…», яку Магомаєв виконував бездоган­но.

— На що витратите цю на­городу?

— Ще раніше планував ви­пустити диск українських пі­сень і для цієї мети складав гро­ші. Вже маю програму, працюю з концертмейстером, тож певна частина цієї суми піде на здій­снення моєї мрії.

— Три роки тому ви пере­могли на конкурсі у Польщі і здобули там Гран-прі конкур­су і грошову премію у розмірі 5000 злотих. Як вдалося обі­йти польських виконавців?

— У той час я працював у Тер­нополі диктором на радіо. Зву­корежисер познайомив мене з чоловіком, товариш якого ор­ганізував цей конкурс. Мені розповіли, що це міжнарод­ний конкурс, де треба викону­вати твори з мюзиклів. І я пого­дився, хоча було трохи лячно, бо творів з мюзиклів до цьо­го часу не співав ніколи. Голо­вою журі на цьому конкурсі був відомий кінорежисер Єжи Гоф­ман. Як з’ясувалося, пан Гоф­ман до п’яти років жив у Терно­полі. У нас навіть на кінотеатрі є меморіальна дошка, яка про це розповідає. У конкурсі дій­шов до фіналу, який складав­ся з двох турів. Для мене було дивно, бо усі конкурсанти (як це треба для мюзиклу) були одягнуті стильно, сучасно. І лише я єдиний був у фраку. І після першого прослуховуван­ня, а конкурсанти мали можли­вість бути присутніми на обго­воренні, Єжи Гофман сказав: «Хочу, щоб усі зараз згадали виступ Андрія Оленина з Укра­їни». Я злякався, бо думав, що він мене збештає. А він сказав: «Ось так має виглядати кожен артист, що б він не співав. Зо­внішній вигляд його має бути саме таким». Можливо, пе­ремогти мені допомогло й те, що я закінчив театральний фа­культет, бо це великою мірою сприяє успіху виконання тво­ру. Ймовірно, кінорежисер і це у мені побачив. Але і всі решта члени журі голосували за мене і присудили мені Гран-прі.

— Вам вдалося поспілку­ватися з Єжи Гофманом осо­бисто?

— Я підійшов до організатор­ки конкурсу, яка була і ведучою на ньому. Сказав, що дуже хочу познайомитися з Єжи Гофма­ном. Без жодних вагань вона сказала: «Ходімо». Дорогою до нього думаю, що маю сказати, бо ж це світило світового кіне­матографа, я не підготувався і страшенно запереживав. Звер­нувся до пана Єжи польською, мовляв, дуже хочу з вами по­знайомитися, а він мені відпо­вів українською: «А чому ви до мене говорите польською?». Я був вражений, пояснив, що я в гостях у його країні і, згідно з правилами етикету, маю звер­нутися польською. Єжи Гофман сказав, що добре розмовляє українською, розповів, що жив у Тернополі до п’яти років, що для нього Україна — близька… Ми розмовляли недовго, але це було так тепло і щиро. Ще запи­тав, чи у нас і далі така погана дорога, яка була 70 років тому. Я сказав, що дорога вже краща, і запросив його у гості.

— Чула, що частину премії ви тоді віддали на благодій­ність. Це правда?

— У мене таке правило: з кож­ного свого успіху, та й навіть із зарплати, перераховую на бла­годійність, особливо хворим ді­тям. Для мене це дуже важливо. Бо якщо я маю, то чому не можу цим поділитися…

— А два роки тому ви здо­були також Гран-прі на Між­народному конкурсі «Тарас Шевченко єднає народи»…

— Ще студентом я знав про цей конкурс і ще тоді брав у ньо­му участь. Перший раз я здобув перше місце. Тоді брав участь як читець. А коли здобув Гран-прі, то вже як співак, бо два роки тому ввели номінації — «Теа­тральна постановка», «Вокаль­ний жанр». Тоді я виконував тво­ри на вірші Тараса Шевченка. Участь брали 183 учасники, яких слухали 16 членів журі. Конкурс тривав тиждень, боротьба була серйозна.

— Як сталося, що актор, який закінчив театральний факультет, став співаком?

— Я навіть подумати не міг, що колись стану співаком. Та ще й співаком, який співає класичний репертуар. Коли я вступив в університет на теа­тральний факультет, у нас во­кал викладав народний ар­тист України Ярослав Лемішка. Саме він сказав, що мені тре­ба співати. Я не дуже до цього дослухався, бо хотів бути дра­матичним актором. Але ми з ним доволі посилено займали­ся, і вже на другому курсі, коли у Тернополі ставили оперу «За­порожець за Дунаєм», мене взяли на роль Султана. З цієї ролі і почалася моя вокальна кар’єра. Почав займатися во­калом посилено, їздив на май­стер-класи. Після театрального я вступив у магістратуру на во­кал. І згодом став солістом Тер­нопільської філармонії.

— Але ж у театрі ви працю­вали?

— Так, чотири роки.

— А потім перейшли у фі­лармонію…

— Я б із задоволенням ще працював у театрі, але… Для мене там не залишилося міс­ця. Але я не тримаю зла і не маю образ ні на кого. Господь знає, що робить, у нього є на нас свої плани. Про те, що працюю у фі­лармонії, не пошкодував жодно­го разу, але все ж таки театраль­на сцена мене вабить.

— Але ви ще й у кіно зніма­єтеся?

— Знявся у трьох фільмах. Перший фільм «Політ золо­тої мушки» знімали, коли я був студентом п’ятого курсу режи­сера Івана Кравчишина. Потім був французький фільм «Ата­ше» режисера Бен Алі, де усі ак­тори розмовляли французькою. Це було для мене нове і склад­не випробування, але водночас цікаве. А третім був українсько-американський проєкт казка-фентезі «Тільки диво» режисера Олени Каретник.

— То хто ви більше — співак чи актор?

— Колись мені на телебачен­ні задали схоже запитання: «Що б ти вибрав — вистава у театрі чи концерт у філармонії?». Я відпо­вів: «Вистава у театрі після кон­церту у філармонії».

— Від кого успадкували та­лант співака і актора?

— У нашій родині не було про­фесійних акторів і співаків, але у багатьох були поривання, які, на жаль, не здійснилися. Оби­два мої дядьки — випускники му­зичного училища, грали на ду­хових інструментах, однак їхня доля склалася по-іншому. Рід­ний брат моєї бабці мав чудовий голос, розкішний бас, дякував у церкві, але співаком не став. Часи були тяжкі. Я походжу з простої робітничої родини, яка ніколи не мала надприбутків. Я знаю, що таке дотягувати до зарплати, іноді економити. Я, мабуть, вже за всіх буду співати.

— Ви з дитинства мріяли співати чи грати у театрі?

— Мріяв стати лікарем або священником. І навіть готу­вався до вступу у духовну се­мінарію. У театральний готу­вався менше, ніж у семінарію. І хоча у семінарію не вступив, однак доля розпорядилася так, що зараз викладаю у се­мінарії риторику, тож Господь мене провадить своїм шляхом. Коли вирішив стати актором? У дев’ятому класі нам сказали, що «від сьогодні у нашій шко­лі буде діяти шкільний театр». До нас прийшла актриса теа­тру Ірина Складан, і я тоді впер­ше зустрівся з цим розкішним мистецтвом, яке називається Театр. Коли я вже вчився в уні­верситеті, навчання у нас було серйозне, бо тривало з 8-ї ран­ку аж до 8-ї вечора, а потім ми йшли на виставу до театру. І коли я повертався втомлений додому, продовжував вчитися, читати. Мені навіть моя мама казала: «Андрію, зроби пере­рву. Йди погуляй з хлопцями і дівчатами». Але я настільки тоді поринув у театральний світ, що нічого іншого для мене просто не існувало. І досі не розчару­вався. Моя професія приносить мені етичне задоволення, а по­руч і матеріальне.

— Чим займається ваша дружина?

— Марія також артистка, за­кінчила Київську консерваторію. Співає в академічному хорі на­шої філармонії.

— Чому Марія не брала участі у конкурсі «Пам'яті Мусліма Магомаєва»?

— Можливо, колись і візьме участь у цьому чудовому кон­курсі. Господь так парує людей, що один має трошки більше смі­ливості, інший — трохи менше. Моя дружина має трішки мен­ше сміливості. Бо чим людина мудріша, тим більше вона має страху. Якщо порівнювати мій талант і талант моєї дружини, то вона настільки музично гра­мотна, що мені треба у неї бра­ти уроки. Вірю, що у неї попере­ду сольна кар’єра.

  • You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • «Якщо порівнювати таланти мій і дружини, то вона музично така грамотна, що маю брати в неї уроки»