«Рік вчилася у Празі, два у Лондоні, але все покинула заради сцени»

«Кава з кардамоном» — так називається майбутній серіал, що став переможцем 14-го конкурсу Держкіно за напрямом «Ігрові телесеріали», де отримав найвищий бал та посів перше місце. Зйомки телесеріалу відбувались на Львівщині й у самому Львові. Спеціально для зйомок вулиці та центр міста Лева були «перенесені» у середину XIX століття. Відома українська актриса Олена Лавренюк грає у серіалі головну роль. Її героїня Анна бореться за своє щастя в ті часи, коли жінці це робити було вкрай не просто… Про новий проєкт, творчість та особисте життя Олена Лавренюк розповіла журналістові «ВЗ».

— Олено, ви цього разу ви­ступили і як сопродюсер­ка стрічки «Кава з карда­моном». Про що ваш новий проєкт, у якому ви ще й голо­вна героїня?

— Дія фільму відбувається у ХІХ столітті, коли Львів належав Австрії, а потім — Австро-Угор­щині. У фільмі ми хотіли пока­зати саме розвиток культури, архітектури, яка поповнилася незрівнянної краси пам’ятками саме тоді — і прикрашає міс­то Лева досі. У серіалі не тре­ба було створювати штучних декорацій, щось вигадувати, бо красиву естетичну картин­ку ми побачили у місті мого ди­тинства. Фільм знятий за рома­ном Наталії Гурницької «Мелодія кави у тональності кардамо­ну», в основу якої покладена іс­торія кохання польського шлях­тича до української дівчини. За статусом вони не були рівни­ми, Анна була значно біднішою від свого польського наречено­го. Окрім того, шляхтич був на­багато старшим від Анни. Отже, серіал про заборонене кохання двох особистостей.

— Яка вона, ваша Анна?

— У неї сильний характер, бо в іншому випадку не наважила­ся б зробити ті кроки, які вона зробила. Відрізняється від соці­уму, бо не хотіла жити за тими правилами, які їй нав’язували. У нас люблять показувати укра­їнську жінку жертвою. У «Каві з кардамоном» головна героїня — справжня лідерка, яка сама приймає рішення, які їй під силу прийняти. І тим вона мені дуже імпонує. Адже вона сама себе поважає. Ми хочемо показа­ти справжню і сильну жінку на екрані. І навіть якщо у неї нелег­ка доля, вона має бути лідер­кою. Сподіваюся, наш серіал стане одним з перших, який за­чепив цю тему.

— Фільм знятий україн­ською мовою?

— Українською і польською. У серіалі, окрім українських акто­рів, задіяні і польські. Для мене це дуже близьке, навіть рідне, оскільки я народилася у Льво­ві, але приїжджала до бабу­сі до Самбора, а там зовсім по­руч кордон з Польщею. У мене були подружки, які приїжджали з Польщі до своїх родичів, і я з ними розмовляла польською. Для мене це було нормою. Оби­дві мої прабабусі були полячка­ми.

— Ви не лише актриса те­атру та кіно, а й займаєтеся акторською освітою в Украї­ні. Що це — курси спеціальні чи викладання у спеціалізо­ваному закладі?

— Я — випускниця Універси­тету кіно та телебачення іме­ні Карпенка-Карого, тож маю з впевненістю сказати, що у нас є театральна освіта, од­нак дуже мало кіноосвіти. Тому я ініціювала приїзд голлівуд­ської актриси Іванни Чаббак, котра у Голлівуді має свою школу акторської майстернос­ті. Це такий собі «Станіслав­ський у спідниці». Іванні 75 ро­ків. Їздить з майстер-класами по всьому світу. Її можна на­звати мамою майже усіх гол­лівудських зірок, бо особисто їх навчала. Я двічі ініціювала приїзд Іванни Чаббак в Україну. Це великий прорив у кінемато­графі — повчитися у такої зна­менитості. Організувати її при­їзд було складно, бо мало хто розумів, що це таке. Але після того, як випробовували її сис­тему, почали розуміти, чому потрібно ходити на такі май­стер-класи.

— Ви зіграли головну жіно­чу роль у фільмі «Еґрегор», де знімався також американ­ський актор Омрі Роуз. Роз­кажіть про досвід роботи з ним.

— Не має значення, україн­ський актор чи американський. Тут важливий підхід до робо­ти. Як правило, якщо людина у професійному плані щось со­бою являє, тим менше має ам­біцій. Я неодноразово пере­конувалася, що американські зірки класу, А поводяться зна­чно скромніше, ніж деякі наші актори. Омрі якраз довів, що належить до когорти професіо­налів. Мені з ним працювалося комфортно. Цей актор працю­вав на результат.

— Працюєте із зарубіжни­ми акторами, знімаєтеся та­кож за кордоном. Не було бажання зніматися за океа­ном?

— Щоб зніматися у США, там треба бути, аби мати можливість відвідувати кастинги і ходити на проби. Але я не проти зніматися у зарубіжних фільмах, якщо їх зні­матимуть в Україні. Добре і якіс­не кіно треба знімати у нас. Тоді в Україну приїжджатимуть зарубіж­ні зірки, і ми будемо з ними пра­цювати нарівні.

— Ваш чоловік Сергій Лав­ренюк — кінопродюсер. Як це — жити під одним дахом з творчою людиною, яка також належить до світу кіно? Це допомагає чи, навпаки, зава­жає?

— Намагаємося не змішува­ти роботу з особистим життям. У кожного є свій погляд. Якщо комусь з нас цікава думка з при­воду якихось робочих моментів, то ми обов’язково запитуємо одне одного про це. Але коли виробничі проблеми переноси­ти на побут, як свідчить практи­ка, це не приводить ні до чого доброго. Тому у нашій родині є таке правило: робота роботою, а сім’я — понад усе. Усі робо­чі моменти залишаємо на зні­мальному майданчику.

— А як ви познайомилися?

— У літаку, коли я летіла до Ки­єва зі Львова. Я жила у той час у Києві, а мій майбутній чоловік — у Львові.

— Відразу зрозуміли, що це «ваша половинка»?

— Усе відбувалося не так швидко, як може здаватися на перший погляд. Ми телефону­вали одне одному, писали пові­домлення… Час від часу зустрі­чалися, а потім зрозуміли, що створені одне для одного.

— Ви навчалися гри на форте­піано і професійно займалися танцями. А потім у Львові поча­ли отримувати першу вищу осві­ту — економіста. Чому все поки­нули і поїхали до Києва вступати у театральний?

— Бо я з дитинства мріяла бути актрисою. Після школи хо­тіла вступати у театральний іме­ні Карпенка-Карого. Але батьки мене вмовляли, і їм це вдало­ся, щоб я спочатку отримала ту освіту, завдяки якій зможу за­робляти на життя. Аргументом, яким вони мене переконали, стала їхня фраза: «Повчишся рік на економічному, а потім, якщо тобі не сподобається, вступа­тимеш туди, куди захочеш». Так склалося, що я поїхала на на­вчання за кордон — рік навча­лася у Празі, потім два роки у Лондоні. А після того, не до­вчившись рік, покинула навчан­ня і вступила в Університет імені Карпенка-Карого. Я тоді ще раз зрозуміла, що перед цим непра­вильно обрала професію, і це даремна трата часу. Робота має бути такою, куди хочеться ходи­ти, не відчуваючи втоми. За кор­доном я страшенно сумувала за сценою. До сцени звикла ще з дитинства, бо я танцювала. Ма­буть, від наркотику, що має на­зву «сцена», який скуштувала у дитинстві, я вже не відмовлюся ніколи.

— Знімаєтеся у кіно, те­пер ще й маєте власний про­єкт, тобто роботи вистачає. Однак інші актори знаходять ще й час для того, щоб взя­ти участь у «Танцях з зірками» чи у «Голосі країни» засвіти­тися, або в якомусь іншому модному проєкті. Не плану­єте чогось такого? — Навіть якби мені зараз запропонували участь у якомусь з цих чи іншо­му проєкті, я б відмовилася че­рез страшенну завантаженість і брак вільного часу. Окрім ве­ликої працездатності, у акто­ра має бути фарт. І коли талано­витий актор потрапляє у подібні шоу, це дуже добре. У нашій країні так склалося, що ці шоу — шлях до популяризації акторів. Нормально до цього ставлюся, і тішуся, що така можливість є. У нас є багато талановитої моло­ді, якій треба давати можливість «вистрелити» у якомусь шоу. Не відмовляюся: якщо колись мене запросять взяти участь у яко­мусь шоу і я матиму на це час, обов’язково погоджуся.

— Чи були у вашій творчій біографії ролі, від яких дове­лося відмовитися?

— Були. Пригадую, за сцена­рієм я невмотивовано повинна була роздягатися у кадрі. Не розуміла, для чого роздягати­ся повністю, тому й відмовилася від цієї ролі. Якщо роль не збіга­ється з моїми внутрішніми цін­ностями, також відмовляюся.

— Чи бачите свої двох до­ньок у майбутньому актриса­ми?

Якщо захочуть стати актриса­ми, забороняти не буду. Бо ж, як відомо, заборона породжує ба­жання. Навпаки, хочу показати їм усю кухню, щоб не думали, що усе так просто й легко, як це ви­глядає на перший погляд. Гляда­чі бачать результат, а скільки за цим стоїть праці — навіть уяви­ти не кожен зможе. Тому роблю усе можливе, щоб Поліна і Зоя мали можливість зануритися у ці реалії, аби самі змогли оціни­ти — хочуть вони бути акторами чи ні. У нашій родині так: старша донька не дуже хоче, а молодша — навпаки. Але коли зіткнулася з тим, що треба було вчити багато тексту, сказала, що це для неї за­надто… Вибір за ними.