«Коли познайомився з дружиною, був бідним актором. Все, чого досяг у житті, — заради неї і доньок!»

Незабаром канал «Україна» розпочне показ історичного драматичного серіалу «Сага». Події картини охоплюють період української історії з 1914-го по 2014 рік. У 12-серійній стрічці покажуть події української історії ХХ століття крізь призму життя звичайної родини Козаків. Героїв не оминуть трагедії воєн, Голодомору, сталінських репресій, Чорнобиля, розпаду СРСР, проголошення Незалежності та Євромайдану. У стрічці знялися 300 українських акторів, для образів яких було створено понад 500 унікальних костюмів. Серед трьохсот є особливий актор — Дмитро Гольдман, якого шанувальники телесеріалів знають як режисера і продюсера. Дмитро лише останні сім років живе в Україні. Сюди з Москви за чоловіком приїхала і дружина Світлана Зельбет. В українську школу ходять діти подружжя. Про зйомки серіалу «Сага», життя в Україні та українську кіноіндустрію Дмитро Гольдман розповів журналістові «ВЗ».

— Дмитре, ви належите до тих режисерів, які увесь час віддають улюбленій справі. Але усіх «спіткав» карантин, це означало, що актори і ре­жисери також змушені були сидіти вдома. Чим займали­ся у цей час?

— До самоізоляції я займав­ся підготовкою нового проєкту компанії Art Forms. Якраз мали розпочатися зйомки, але усіх відправили на карантин. Тому я й готувався до проєкту вдома. Під час ізоляції придумував сце­ни, технології, зйомки. Тож цей час минув для мене доволі плід­но.

— Деякі актори і режисери казали, що у них депресія…

— Коли на 100 відсотків пе­реконаний, що після карантину розіб’єш тарілку і почнеш зніма­ти 24-серійний проєкт, депресії не буде.

— Ви ще й актор, як з’ясувалося!

— Я актором вже не працю­вав багато років. Ба більше! Не люблю цієї професії, тому й сві­домо її покинув. Все, що роблю як актор, мені не подобається. Тут я до себе жорстокий.

— Торік вам запропонували одну з ролей у серіалі «Сага». Як все відбувалося?

— Торік восени двоє моїх дру­зів і чудових режисерів Дми­тро Матов і Дмитро Лактіонов запросили мене у свої фільми. Матов — у серіал «Спадкоємці», Лактіонов — у «Сагу». Коли в іс­торичній драмі «Сага» нам з дру­жиною запропонували зіграти єврейське подружжя, зрадів, бо ж це цікаво і зворушливо. При­їхав на проби, і мене затверди­ли. Однак моя присутність на знімальному майданчику при­несла мені моральний диском­форт. Бо ж не люблю бути у ролі актора.

— Розкажіть про свого ге­роя…

— Це лікар-гінеколог, яко­го обожнюють пацієнтки. Наум Маркович не лізе за словом до кишені, жорсткий у роботі і вод­ночас обожнює свою сім’ю і під­коряється своїй дружині. Одне слово, класична єврейська ро­дина.

— Ви вже кілька років живе­те в Україні. Чи не мали намі­ру передати свої знання сту­дентам?

— Коли я закінчив інститут (ВГІК. — Г. Я.), вже наступного року викладав. Останні сім років моя родина живе в Україні. Ба­гато років з величезним задо­воленням викладав акторську майстерність. В Україні цього не роблю і страшенно за цим су­мую. На жаль, мені не дають на­брати курс в університеті імені Карпенка-Карого. Педагогіка — це моє друге «я». Якщо людина віддає, отримує від учнів вели­кий об’єм енергії, який їй необ­хідний. Педагогіка важлива для режисера — це як постійний тре­нінг. Тримає його у формі.

Мене досі не прийняло укра­їнське суспільство. Та я не об­ражаюся. Однак це склад­не існування. Стараюся діяти за принципом: чим більше ти даєш, тим більше тобі поверта­ється. Тому живу з розмахом і віддаю все те, що у мене є.

— Але ж ви все ж таки ви­кладаєте у Києві…

— Коли Тетяна Гнєдаш запро­сила мене креативним продю­сером у компанію Front Cinema, яку ми створили з нуля, ми бра­ли молодих режисерів, яких я намагався бодай чогось навчи­ти. І вони зараз знімають!

— Хочу повернутися до се­ріалу «Сага», в якому ваш ге­рой бережно ставиться до родини, обожнює дружину-красуню і доньку. Чи ви пере­дали свою особисту модель сім’ї у цій картині?

— 50 на 50. Звісно, я вважав, що Наум Маркович саме такий і є. Мабуть, я у житті значно гір­ший, зліший, ніж він. Та, попри все, для мене сім’я — це те, за­ради чого я живу. Коли ми по­знайомилися зі Світланою (ак­триса Світлана Зельбет. — Г. Я.), я ще був бідним актором. Тому все, що зі мною трапило­ся — сталося тільки заради неї і доньок. Мої дівчатка уже дорос­лі. Ліні — 17 років, Ніка молодша, їй дев’ять.

— Ваша дружина заради вас покинула роботу у пре­стижному московському те­атрі імені Станіславського і перебралася 2013 року до Києва?

— Два театри! Забрала дітей і приїхала до Києва. Світлана сказала: «Так, ми залишаємо­ся!». Чудово розумію, якого рів­ня це вчинок з її боку. І я їй за це безмежно вдячний.

— У серіалі «Сага» показа­но період, пов’язаний з Баби­ним Яром. Що ваші рідні зга­дують про ті часи?

— Мій дідусь по батьковій лі­нії загинув на війні. Бабуся пра­цювала, тому мій тато був кла­сичним арбатським… Не можу сказати — безпритульним. Його залишали на наступний рік, бо лежав на комоді і читав книж­ки. Тато був незвичайною люди­ною. Обсяг прочитаного немож­ливо виміряти! У батька було кілька вищих освіт. Це була гли­ба! З татових розповідей знаю про евакуацію. Дикий холод. Барак, їдальня, де безоплат­но годували людей. Всі їли, не роздягаючись, — у вушанках і ті­логрійках. І у цю їдальню прихо­див чоловік у пальті. Він знімав його, сідав за стіл і їв картопля­ні очистки. Потім з’ясувалося, що це був Пастернак. Моя роди­на була антирадянською. Попри те, що я народився ще у Радян­ському Союзі, вже у десятиріч­ному віці знав усю правду про нашу державу, Брежнєва, Сталі­на і Лєніна. Перебудова не ста­ла для мене відкриттям, а лише підтвердженням всього того, чого вчили мене батьки ще з ди­тинства. На жаль, батька вже нема. Мама живе у Москві. Час­то спілкуємося телефоном з ма­мою і моєю старшою сестрою.

— Останнім часом багато телеканалів приділяють осо­бливу увагу власному вироб­ництву, але чи здатний канал забезпечити якісним продук­том? Може, все ж таки краще купувати програми і серіали на вільному ринку?

— Власне виробництво за­вжди виграє, тому що зачі­пає сьогоднішні теми і знімає про реальних людей сьогод­ні. Але знову-таки, для яких ці­лей? Якщо говоримо про по­внометражне кіно, то, напевно, ні. А якщо про телебачення, про серіали, то, звичайно, потріб­но займатися своїм виробни­цтвом.

— В одному з інтерв’ю ваша дружина казала, що вона — фаталістка. Якщо чогось дуже захотіти, це станеться. А ви вірите у невідворотність долі?

— Так! Знаю, що все буде до­бре. Так було завжди.