Передплатити Підтримати

«Казав, що у мене ніколи не буде дружини-актриси. І на тобі — одружився з актрисою!»

Відомий український актор Віталій Іванченко — про новий серіал, знайомство з майбутньою «половинкою» і хобі

Віталій Іванченко. Фото каналу ICTV

Віталія Іванченка часто можна побачити на українських каналах. То він у головній ролі, то з’явиться в епізоді. Головне, що кожен його вихід чи то на сцену, чи то у фільмі запам’ятовується переконливістю гри. Він — щирий не лише у кадрі, а й у житті. От і зараз зіграв одну з головних ролей у детективному серіалі «Дільничний з ДВРЗ», що йде на каналі ICTV з вівторка по четвер. На цьому Віталій не зупиняється: паралельно зі зйомками здобуває вищу освіту, виховує сина і безмежно кохає дружину — актрису Маргариту Бахтіну.

— Віталію, ви граєте одну з головних ролей у детективному серіалі «Діль­ничний з ДВРЗ». Хто він, вашо герой?

— Я готувався до цієї ролі. І на кожен знімальний день чекав з нетерпінням. Переглядав матеріал і розмірковував, яким він може бути, мій Дзюба. Від само­го початку, коли мене запросили на про­би і аж до затвердження з другої спроби моєї кандидатури на цю роль, свого ге­роя я зробив сам на майданчику. Ми на­віть змінювали сцени. І завдяки тому, що у мене повірив режисер Роман Ткаченко, я зрозумів, що насправді «нащупав» пра­вильний образ свого персонажа Дзюби, який так зараз подобається глядачам. Мій Дзюба — дуже розумний поліцей­ський, який хоче і робить все для того, щоб його роботу цінували. Мріє, щоб все було добре. Дзюба, як кажуть, на своєму місці. До нього потрапляє людина з ви­щого керівництва, але це не означає, що він повинен змінитися і бути підлеглим у новоприбульця. Але я зробив так, що мій Дзюба — головний. Чому головний? Бо він там працює 15 років, знає усіх і все. А ще у нього є коронна фраза, яку при­думав я: «Дільничний Дзюба. Добрий день». Так він з усіма вітається, і так від­повідає на дзвінки. І тепер, коли мене на вулиці зустрічають люди, також зі мною вітаються: «О, дільничний Дзюба! До­брий день».

— Ваш Дзюба вийшов правдивим дільничним?

— У нього своя правда. Його життя зму­сило жити так, як він живе. У дільничних малі зарплати — це не таємниця. Я спілку­вався зі справжніми дільничними, і добре знаю, як вони працювали, у яких умовах. З такими зарплатами ніхто не хоче туди йти. Це складне питання. Але якщо щось трапляється, ми звертаємося саме до них. Тому їхню роботу треба гідно оціню­вати. Мого Дзюбу люблять люди за його щирість, він не ледачий. Він згадує, для чого присягав і для чого носить цю форму. Знаєте, для мене форма — велика честь. А ще її треба вміти носити. І носити гідно. Чи то військова форма, чи форма полі­цейського. Я особисто служив у Збройних силах України, то можу з певністю сказа­ти: люди, які гідно носять форму, знають, що таке честь мундира.

— Знаю, що ви не лише знімаєтеся у кіно, а й граєте у театрі…

— Ми з дружиною Маргаритою Бахті­ною граємо виставу «Дев'ять з полови­ною надій» за мотивами циркових байок. Я свого часу навчався в естрадно-цир­ковому училищі, а зараз здобуваю вищу освіту. От місяць тому склав сесію.

— Де саме?

— На режисерському факультеті Естрадно-циркової академії. Знаю, що в українському кінематографі були і є такі актори, які не мають вищої освіти. Нічо­го страшного у цьому нема, але хотів її все ж таки здобути. Пригадую, після за­кінчення естрадно-циркового училища у нас була вистава «Мертві душі» Миколи Гоголя. Я зіграв роль Ноздрьова, і таким чином потрапив у київський Театр росій­ської драми.

— То де вам комфортніше — на сцені чи на знімальному майданчику?

— На театральній сцені більша відпові­дальність. Мені її не вистачає, хочеться ще більше театральної сцени. А чому біль­ша відповідальність? Бо не буде дублів! Треба вийти і не просто відіграти виставу — її треба прожити. Це дуже відповідаль­но. Але це не означає, що я безвідпові­дально ставлюся до кіноролей. Зовсім ні. Просто театр — це зовсім інше.

— А чому вирішили стати актором?

— Це була моя мрія з дитинства. Я наро­дився ще за Союзу в україномовній роди­ні. Пригадую, теле­бачення працювало лише на двох кана­лах. І коли мали пока­зувати якийсь фільм, це було свято. Подія, на яку чекали. Стріч­ка «В бій ідуть лише «старики» була одні­єю з моїх найулюбле­ніших. Мені здається, що я тоді не пропус­кав жодного фільму. У школі брав участь у КВНах. Після дев’ятого класу мріяв всту­пити на режисуру, але набору не було. За­кінчив школу, відслужив у війську, і лише потім вступив в естрадно-циркове учи­лище. Служив у Києві, і вперше потра­пив у цирк під час проходження строко­вої служби! Це був 96-й рік. Після служби, коли мені виповнився 21 рік, вступив в естрадно-циркове училище.

— То, мабуть, циркова вистава так на вас вплинула, що ви вирішили вступи­ти в естрадно-циркове?

— (Сміється. — Г. Я.). У цирк нас заве­ли — цілий батальйон. У залі згасло світ­ло, і ми усі заснули відразу. Прокинулися, коли оголосили: «Антракт!». Потім офіце­ри нас запитали: «Ну, як?». Ми відповіли: «О, Боже! Дуже класно!».

— Ваші батьки не заперечували, що син після армії йде вчитися не на дуже серйозну спеціальність?

— На жаль, моїх батьків вже нема. Але тоді ані мама, ані тато так не казали. Мама мене відпровадила, я вступив, а вона віді­йшла у кращий світ через пів року. Бать­ка не стало через п’ять років. Пригадую, сказав мамі, що іспити триватимуть три дні, але так сталося, що довелося затри­матися аж на 10 днів. Я лише зателефо­нував і попередив. Мама зі селища Вели­ка Багачка, що на Полтавщині, змогла на Київ відправити мені передачу. Це був ці­лий ящик продуктів. О шостій ранку мене у гуртожитку розбу­дили, бо принесли ту передачу. Гуртожик втішився, і за дві го­дини коробка була порожня. А коли я че­рез десять днів по­вернувся додому і показав їй документ, де було написано: «Ваш син зарахова­ний», мама заплака­ла.

— У серіалі «Діль­ничний з ДВРЗ» знімається також і ваша дружина — Маргарита Бахтіна. Як це, 24 години на добу проводити зі своєю половинкою?

— Це прекрасно. Кажу чесно. Моя дру­жина — красуня, розумничка, таланови­та актриса. Закінчила інститут, а я лише училище. Коли я знімаюся разом з нею, мені дуже затишно і приємно. Хочу, щоб ми ще більше разом знімалися. Присут­ність дружини на знімальному майдан­чику мобілізує мене на всі дублі. Я навіть обідаю з прямою спиною (сміється. — Г. Я.). Відповідальність дуже велика. Мрію, щоб у цьому серіалі був і другий се­зон. Дружина там грає роль продавчині Насті, а мій Дзюба постійно про неї думає і говорить. Можливо, у Дзюби з Настею має зав’язатися роман. І тоді би ми були закохані не лише у житті, а й на екрані.

— Разом граєте у багатьох проєк­тах. І разом ходите на кастинги. Якщо одного з вас не затверджують, інший відмовляється від ролі?

— Я до цього ставлюся з розумінням. Торік влітку ми брали участь у кастингу разом на ролі чоловіка і дружини, але за­твердили тільки Маргариту. Вона поїхала на зйомки у Новгород-Сіверський, що на кордоні України з Білоруссю. А ми зі си­ном чекали на неї вдома. Я переживав, але на той час її зйомки нашій сім’ї дуже допомогли.

— А як познайомилися з Маргари­тою?

— О, ми це добре пам’ятаємо. Я зі сво­єю однокурсницею поїхав на Привок­зальну за передачею. Комусь з нас щось передали з дому. А Маргарита, окрім на­вчання, підпрацьовувала — роздавала флаєрки від якогось бренду типу «Коли». На той час я знав, що вона вчиться у Те­атральному інституті. Хоча я знав її ра­ніше, коли ми були у неї у театральному на іспиті. Я її на вулиці впізнав, підійшов, привітався і сказав, що буду працювати у Театрі російської драми. І так сталося, що ми потім разом п’ять років працюва­ли у цьому театрі. Нас зблизила вистава «Солдатики». У творчому плані ми у цій виставі дуже добре розкрилися. З цією виставою разом їздили за кордон. Мій герой у цій виставі змусив мене повіри­ти у себе як в актора. І знаєте, що най­смішніше? Коли ми з Маргаритою разом працювали у театрі, я усім своїм друзям казав, що у мене ніколи не буде дружи­ни-актриси. І на тобі — одружився з ак­трисою!

— У вас з Маргаритою є син Євген. Бачите у ньому актора?

— Ми його іноді беремо зі собою на ре­петиції. Хоча його не підштовхуємо до цього. Але якщо він захоче піти нашою стежкою, будемо лише підтримувати.

— Знаю, що актори — народ забобон­ний. А ви?

— Раніше, коли працював в одному те­атрі, потім — в іншому, можливо, був за­бобонним. Пригадую, падав текст, то міг сісти відразу на нього (так роблять ак­тори, якщо аркуш падає на підлогу. — Г. Я.). Мені всі казали — сідай негайно. Перші рази так страшно було. Насправ­ді я не розумів, для чого треба на нього сісти. Казали, у таких випадках роль «не піде». А потім, коли на знімальному май­данчику падав текст, також відразу сідав на нього. Тепер цього не роблю, зате пе­ред виставою за дві-три години не їм ні­чого. А коли виходжу на сцену, просто кажу: «З Богом».

— Якщо у житті трапляються нега­разди, розчарування, в кому чи у чому шукаєте розраду?

— Дуже добре, коли у тебе хороша сім’я. Коли після репетиції, вистави чи знімаль­ного дня ти знаєш, що на тебе вдома че­кають. Тим більше у моєму випадку, коли дружина актриса, яка все чудово розуміє. У актора життя таке — одні проби закінчи­лися, треба йти на інші. Головне, не зупи­нятися, постійно йти вперед.

— В якому проєкті не візьмете участі за жодні гроші?

— Були випадки, коли відмовлявся. І не один раз. Скажімо, був проєкт, у яко­му, якби я погодився зіграти, порушив би закон України. Ніколи не погоджуюся на роль, якщо за сценарієм маю одягнути форму іншої країни. І, звісно, якщо роль, на яку мене запрошують, відверто знева­жає мене як громадянина України. А ще був випадок, коли роль ні про що — пусто­порожня.

— Окрім того, що багато працюєте, яке маєте хобі?

— Торік ми завели собачку. І я зрозумів, що ця собачка мені підказала хобі. Бігаю з нею по стадіону. А ще люблю басейн. Ми туди ходимо з сином. Активний відпо­чинок — це і є моє хобі. Дружина жартує, мовляв «по тобі видно» (сміється. — Г. Я.). Так, після зимових свят треба щось ро­бити… Може, треба ще одну собачку за­вести і більше бігати?

Ще більше новин від «Високого Замку»?
Долучайтеся до нас у Telegram