Передплата 2024 «Добрий господар»

«Закінчував перший клас, літер не знав, але „Кобзар“ весь знав напам’ять — сестра читала, а я на слух сприймав»

Відверта розмова з народним артистом України Федором Стригуном — про дитинство, батьків та єдине велике кохання, Таїсію Литвиненко. І про конфлікт у Театрі ім. Заньковецької

Корифею сучасного українського театру, народному артистові України, лауреату Національної премії ім. Тараса Шевченка Федору Миколайовичу Стригуну (на фото) 1 листопада виповнюється 80 років. Понад 30 років Стригун на посаді художнього керівника одного з найбільших і найстарших театрів України. За плечима — численні яскраві образи на театральній сцені і в кіно, непересічні постановки не лише в рідному театрі, а й в інших. У Стригуна десятки учнів, які успішно виступають на найбільших театральних майданчиках… Це далеко не повний перелік того, що зробив Федір Стригун для українського театру і українського мистецтва загалом.

— Федоре Миколайовичу, розкажіть про своє дитинство, про людей, серед яких зростали і які мали на вас чималий вплив.

— (Співає.- Л.П.) — «Дощик накрапає, на камені слизько, гей, добре, тому добре, що кохання близько»… З малих літ засинав під ці пісні. Біля криниці збиралися дівчата з нашого кутка і так гарно співали! Усе життя моє пов’язане з музикою. Можливо, тому що батько і брат були музикантами, та й родина вся була дуже співоча, і село наше теж було співоче. Зараз мало співають. А тоді… На дні народження сходилася родина і співала, не було такого, щоб їсти-пити. І як затягнуть: «Там, де Ятрань круто в’ється…». І мама моя дуже гарно співала. Співала, коли сиділа біля кужеля і пряла нам на сорочки та на штанята — а нас було в неї п’ятеро, щоправда, одна дитина померла немовлям. Ми носили все домоткане. Тато був капельмейстером. Працював завклубом. Мама була дуже артистична, видно, я більше вдався в її родину Дяченків. А ще пригадую, у нас на печі переховувалися сусідські дівчата, коли молодь забирали на роботу в Німеччину. До нас не заходили, бо в нас були малі діти. Пам’ятаю, як дівчата читали «Кобзар», який у нас «ходив» з рук в руки по всьому селу. Читають «Катерину» і плачуть. Мій брат на печі читав п’єси…

— То ваші перші читки п’єс були на печі?

— Так, бо там тепло було, особливо взимку. Пам’ятаю байки Левка Боровиковського. Ходили до клубу, ставили там вистави. Мій брат Сашко грав Стецька у «Сватанні на Гончарівці». Відтоді, як себе пам’ятаю, для мене життя — свято. А ще пригадую, як хлопців проводжали до війська — як на смерть. Коли тата забрали до війська, мама продала в Умані корову і всі гроші віднесла прокурору, і тата відпустили. Мама потім все життя татові казала: «Я тебе викупила, а то тебе розстріляли б…». Мама дуже тата любила. Був старший за маму на 12 років, вона була в нього друга жінка. Тато був дуже інтелігентним чоловіком, а мама була неграмотна, вчилася у лікнепі. Мій батько у 20-х роках минулого століття був на похороні Леонтовича зі своїм оркестром. Я ходив до першого класу і вже тоді знав, хто такий Грищенко, який вбив Леонтовича… А в школу ми ходили як на свято. Я закінчував перший клас, а літер не знав. Увесь «Кобзар» знав напам’ять — сестра читала, а я на слух сприймав. Але найбільший вплив на мене мав клуб. Я не пропускав жодного зібрання чи святкування.

— Виступали на тих святах?

— У 13 років зі сцени клубу прочитав «Утоплену» — всі в залі плакали. Я читав її три рази поспіль, і всі знову плакали. Тоді я відчув оцей кайф впливу на людей, зрозумів, як їм хочеться доброго слова. Потім ставили виставу «Дай серцю волю, заведе в неволю», мене взяли в цю виставу — на роль хлопця, який грав на скрипці. Це була моя перша вистава. Був у нас свій гурток в клубі. Я ставив вистави, писав п’єси. Хор організував.

— Після закінчення школи поїхали поступати до вишу?

— Поїхав до Києва, в театральний інститут. Але не знав, що треба готуватися — вивчити монолог, байку… Я був тоді невисокого зросту. На мене подивилися і сказали: «Дитино, іди підрости». Розплакався на вулиці й зрозумів, що треба повертатися додому. Повернувся і почав шукати професію. Пішов їздовим до колгоспу, працював поштарем, а потім мені запропонували стати завклубом. Мені ще й 16 років не було. Послали на курси завклубів у Черкаси. Там потрапив у Черкаський драматичний театр і передивився за десять днів вісім вистав — щовечора ходив. Приїхав в село. Поставив «Пошилися в дурні», «Ой не ходи, Грицю». Усі негативні ролі грав я, бо ніхто не хотів. У травні знову поїхав до Києва. Мав три монологи, гумореску, байку. Купив собі костюм, а не в латаних штанях був, як торік. Перед дверима в інститут загадав: якщо двері відкриваються всередину, я поступлю, якщо назовні — навіть заходити не буду. Пробую двері — а вони всередину відкриваються. Там, у театральному інституті, я вперше побачив «вживу» Таїсію Литвиненко. Поклала мені руку на плече і сказала: «Не переживай, хлопчику, ти поступиш». А вона тоді вже була зіркою кіно, закінчувала інститут, працювала в Театрі імені Івана Франка. І я поступив.

— Знаю, що вперше побачили Таїсію Йосипівну на екрані в ролі Галі…

— Так. У клубі показували фільм «Назар Стодоля», де Тася грала Галю. Після фільму я сказав: «Ця артистка буде моєю жінкою!». Усі хлопці розсміялися. Я тоді навчався у 9-му класі. Ми були вражені фільмом, бо він йшов українською мовою. Усі ми були закохані в Галю. І уявіть собі: в інституті я бачу, що до мене іде Таїсія Литвиненко і усміхається. Коли вона поклала мені руку на плече, я думав, що впаду…

— Як сталося, що свою обіцянку одружитися з Таїсією Литвиненко дотримали?

— Коли я її побачив в коридорі інституту, вона мені ще більше сподобалася. Я вчився уже два роки, як довідався, що вона вийшла заміж. У мене теж була дівчина. І раптом… Граємо дипломну виставу «Назар Стодоля» і тут у залі почали шепотіти: «Литвиненко приїхала!». А вона вже працювала у Запорізькому театрі. Після вистави я розгримовуюся в гримерці. Заходить Таїсія і каже до мене: «То це той хлопчина, який так хвилювався?». А моя дівчина була поруч і каже: «А вам що?». Тася каже: «Нічого. Я граю Галю. У нас нема Назара. Приїжджайте в Запоріжжя до нас працювати і будете грати Назара». Через тиждень я отримав запрошення працювати в Запорізькому театрі ім. Щорса. І я поїхав. Через кілька років я забрав Тасю від її чоловіка. Відтоді, з 1964 року, ми разом. Я жив у театрі. За перший рік зіграв десять ролей. Мене дуже любили в Запоріжжі.

— Із 1965 року ви у Львові. Чому переїхали із Запоріжжя, де вас любили?

— У Львові я був ще 1961 року, мені тут дуже сподобалося. Коли нам з Таїсією Литвиненко сказали, що звільнять з театру, я понаписував листи всім своїм однокурсникам, але ніхто не запрошував. Тася каже: «Напишу я листа у Львів». Вона знімалася з багатьма заньківчанами. Через кілька днів прийшла відповідь від Козачковського, з номером телефону директора. Я подзвонив. Нас запросили. У травні ми приїхали до Львова і залишилися тут. Відразу нас задіяли у репертуарі. Володимир Данченко ставив виставу «Вій, вітерець!», в якій ми вже мали ролі.

— Розкажіть про ваші ролі в кіно. Який фільм був перший? Знаю, що ви дружили з Іваном Миколайчуком…

— Коли я вчився на третьому курсі, мене запросив на проби Сергій Параджанов. Він знімав «Українську рапсодію». Якби мене тоді затвердили, то я залишився б у Києві, і на мене чекала би доля Івана Миколайчука. З Іваном познайомилися пізніше, на гастролях в Яремчі. Знімалися там в епізодах. А перший фільм, де ми знялися разом з Миколайчуком, був «Пропала грамота». Так почалося моє кіно.

— З вашої фільмографії яка роль вам найближча за духом?

— У фільмі «Пропала грамота». А ще роль у фільмі «Звуки пам’яті», де я грав Лисенка. Цей фільм мав знімати Миколайчук, але йому не дали. Знімав Левчук. Кіно — це лотерея.

— А театр?

— Театр — це праця. Кожен день тренаж. Як казав один старий актор: «Не важливо, що ти граєш, важливо, що ти кожний вечір на сцені». І я дотримувався цього закону. Коли ти не зайнятий, це страшно. От як Іван Миколайчук. Йому просто не давали ні знімати, ні зніматися. Ходити постійно «вагітним» — це людину вбиває. От я зараз без роботи. Якщо ще півроку роботи не буде, то можна вже й не починати.

— Як це — понад тридцять років очолювати один з найбільших театрів України?

— Ніколи не думав, що я чимось керую. Ніколи не відчував себе владикою, не відчував, що у мене в руках є влада. Я й зараз не хочу чути цього слова. Ціную людей за працею, за віддачкю. Мірою в театрі є одна річ — талант. Пропонували мені бути міністром культури, але я не погодився.

—  Скажіть свою думку щодо ситуації, яка склалася зараз в Театрі ім. Марії Заньковецької після звільнення Ярослава Кіргача. Згадуються слова Василя Симоненка: «Немає нічого гіршого, ніж необмежена влада в руках обмеженої людини»…

— Оце воно і є! Вихід з цієї ситуації один — зміна керівництва. Люди уже не зможуть нормально працювати в таких умовах. Були збори трудового колективу — директор не прийшов… Відмінили художню раду. Театральна реформа і контрактна система зробили акторів абсолютно беззахисними. Тепер долю акторів вирішує одна людина — директор. Але списувати вистави, на які ходить глядач, і звільняти талановитого актора, який задіяний у репертуарі, — абсурд! Це що, приватний театр?

— Чи маєте підстави для оптимізму в такій складній ситуації? Хоча зараз і в Україні відбуваються дивні й страшні речі…

—  У державі відбуваються ті речі, які повторюються в театрі. Театр — це мікродержава з тими самими проблемами. Директори театрів захотіли бути ще й художніми керівниками, причому без зарплати. Найстрашніше, що нема довіри. Театр — це інституція. Навіть Станіславський радився зі старшими акторами, хоча він утримував свій театр за власний кошт. А тут знайшовся Товстоногов, Меєрхольд чи Курбас! Андрій Мацяк, якого звільнили з посади актора за профнепридатність. Тепер бездарний чоловік мстить талановитим людям — от і все! Я зробив його директором, бо сам не хотів. Якщо я стану директором і зроблю ремонти в туалетах, то я не поставлю більше жодної вистави. Я хотів зберегти себе як творчу одиницю. І ставши директором, Андрій Мацяк непогано почав працювати. Але років десять тому йому щось «зайшло», він почав вважати, що він мало не Курбас, і йому ніхто не потрібний.

Цей недолугий закон про контрактну систему — його ж ніхто не обговорював! Я нічим керувати не хочу, мистецтвом взагалі керувати не можна, воно або є, або його нема. От сцена — виходь і показуй, на що ти здатний. П’ять хвилин — і глядач про тебе вже все знає. Тобі ж колись сказали, що ти — бездарний, але більше не повторювали, бо не хотіли ображати… Тут не повинно бути випадкових людей! Цією професією — актора — потрібно виболіти. Це мрія, сон. Як у Марії Заньковецької чи Миколи Садовського. Не можу мовчати, коли бачу свавілля. Кожен з цих акторів, крім старших, пройшов через мої руки. Я маю обов’язок перед ними. Я їх шаную і люблю. Є такі, які в мене менше зайняті, але вони задіяні в інших режисерів. Я маю право на вибір акторів. Один мені подобається, другий ні. Я ніколи не робив того, що мені не подобається. Я так жив і своїх синів так навчив. Тому вони ніде нічим не керують.

Мій тато мені колись сказав: «Будь подалі від влади». Я не хочу бути у владі. Я за театр-сповідь, театр-сім'ю, театр гумору, театр сльози. А вони хочуть звільнити акторів, запрошувати режисерів, здавати приміщення в оренду. Вони не зацікавлені продавати наші вистави. Соромляться, що ми — український театр. Мацяка я уже два рази захистив, коли його знімали, бо боявся, що прийде інший і буде ще гіршим… У театрі я найбільше люблю акторів. Немає кращих людей, ніж актори. У мене людство так ділиться: актори та інші. Не можна з театру робити концтабір! Скоро будуть робити посвідчення, що ти тут працюєш, щоб пройти в театр. Це все вже було. Але заньківчани все ставили на свої місця.