«Завдяки ролі у „Ментівських війнах“ навчився їздити за кермом»
Ексклюзивне інтерв’ю з відомим актором Сергієм Лістуновим
/wz.lviv.ua/images/interview/_cover/393327/may9819.jpg)
Ще рік тому актор Сергій Лістунов жив у Харкові, грав у трьох театрах рідного міста, зокрема у відомому «Театрі 19», і навіть не думав про кінокар’єру. Але запрошення на головну роль у детективний серіал каналу «2+2» «Ментівські війни. Харків» змінило його життя. Герой Лістунова — оперативник Богдан Харченко став улюбленцем глядачів, а сам Сергій серйозно захопився серіальним виробництвом і став поєднувати театральне життя зі зйомками. Прем’єра другого сезону детективу відбудеться вже скоро, а наразі про зміни у житті після дебюту в кіно, критику дружини та найвідчайдушніший вчинок у житті Сергій Лістунов розповів журналістові «Високого Замку».
— Сергію, чи стали вас впізнавати на вулицях частіше після показу першого сезону «Ментівських війн. Харків»?
— О, я навіть не сподівався такого ажіотажу, бо впізнають практично щодня. Це безумовно приємно, хоча й незвично. Я людина скромна, і коли просять автограф чи зробити спільне фото, ніяковію. Одного разу взагалі втік з магазину, бо компанія чоловіків, впізнавши мене, підняла галас і почала кликати усіх покупців подивитися на мене! Вони так емоційно відреагували, що так нічого і не купивши, я чкурнув звідти.
— Зараз тривають зйомки другого сезону серіалу. Що чекає на вашого героя у нових серіях?
— На всіх героїв серіалу чекають важливі зміни. Цей сезон буде інтригуючим і несподіваним. Скажу лише, що мій Богдан Харченко змінить професію. Був оперативником, а стане таксистом. Хоча шукати злочинців і боротися за справедливість разом з друзями не зупиниться. Загалом, ці зйомки для мене цікаві і водночас складні як морально, так і фізично. Цього разу набагато більше бійок, перестрілок, вибухових сцен. Крім того, ще кілька місяців тому я навіть не вмів їздити на машині, а зараз майже в кожній сцені за кермом.
— Тобто ви навчилися керувати на знімальному майданчику?
— Ні, за кілька місяців до зйомок мені зателефонувала продюсерка Лариса Марцева і сказала, що, по-перше, я маю схуднути, а по-друге, отримати водійські права. Це був виклик! Я одразу пішов до автошколи і три місяці безупинно практикувався. Зізнаюся, спочатку не зовсім успішно. Поступово керувати я навчився, але асом назвати мене досі складно. Більш того, я вже встиг отримати два штрафи. Але нічого серйозного, просто забув увімкнути габарити.
— Ваша дружина також акторка. Як прокоментувала ваш дебют у серіалі?
— Раділа за мене, адже бачила, як я живу цим проєктом, як переживаю за дебют. Деякі моменти під час перегляду серіалу на екрані вона критикувала. Але я спокійно ставлюся до критики, якщо вона аргументована та справедлива.
— Як ви познайомились з дружиною?
— В інституті. Вона вчилася на старшому курсі, а я грав на цьому ж курсі в одній виставі. Там ми і познайомились, але після випуску наші шляхи розійшлись. Лише за кілька років, коли і вона, і я вже пережили особисті історії, встигли попрацювати, набити синці, ми зустрілись і зрозуміли, що хочемо бути разом.
— Не важко двом творчим людям жити разом?
— Часто розповідають історію про те, як розходяться творчі пари через заздрість до успіху партнера. Мені це дивно. Як можна не пишатись і не підтримувати людину, яку кохаєш? Навпаки, добре, коли твоя друга половинка розвивається.
— Для вас особисто є різниця між грою в театрі та кіно?
— Є, звісно. Краще бути театральним актором і перейти грати в кіно, ніж не мати театральної освіти і зніматися в телепроєктах. Елементарно: якщо є достатній досвід на сцені, буде легше грати під прицілом камери.
— На вашу думку, чи може театр конкурувати з високобюджетними фільмами?
— Звісно! Театр ніколи не помре. Але це інша субстанція. Театр і кіно не можна порівнювати.
— Чому лише зараз, після 20 років роботи у театрі, вирішили спробувати себе в телевізійному виробництві?
— Одразу після випуску з університету в мене були невеличкі ролі в серіалах, кіно. Але порівнюючи з «Ментівськими», де в мене 100 знімальних днів, це був маленький досвід. У 2005 році я відмовився від двох великих проєктів на користь театру. Зараз розумію, що це був реальний шанс стати відомим актором, але ні на хвилину не жалкую, що тоді театр в мені переміг.
— Траплялося, що після команди «Мотор!» ви забували слова?
— Звісно! Буває навіть, що ти знаєш сцену, приблизно розумієш, якою вона має бути, а потім виходиш на майданчик і починаєш заїкатися. І щоб виправити це, потрібно два-три дублі. Тоді ця мозаїка складається.
— Багато акторів, почавши зніматись у кіно, йдуть з театру. У вас такого бажання не виникало?
— Звісно, ні! Я вдячний театру, що на першому сезоні колеги підтримували мене, навіть перенесли прем’єру вистави. З розумінням поставились до моєї ситуації. Я на сцені майже 20 років, відіграв близько трьох тисяч вистав, і вкотре переконуюсь, що театр — це моє життя. Я не розставляю пріоритетів між кіно і театром. Я закохався у кіно, але без театру зачахну. Чекати від зйомки до зйомки я б не зміг. Мені треба виходити на сцену, грати 2−3 рази на тиждень. Це як спортзал. Потрібно весь час тримати себе в тонусі.
— Розкажіть про виступ, який запам’ятався найбільше.
— Їх було багато, але розкажу про доволі ліричний випадок. «Театр 19» ще тільки ставав на ноги. У репертуарі було мало вистав, одна з них — «Любоффф» — мені запам’яталась особливо. Пригадую, як ми виходили на розбиту сцену Будинку актора з поганим освітленням, ще гіршим звуком, а в залі були старі та незручні стільці. Ми одягали костюми з секонд-хенду, а в глядацькому залі було не більше 30 осіб. І от після десяти років ми стали доволі відомим театром у Харкові, багато гастролювали і отримували перемоги на різних серйозних фестивалях. Гастролі наші не були лише в Україні, але й за кордоном. І виступ у Мюнхені став показовим. Ми стояли на сцені на поклоні після тієї ж вистави «Любоффф». Але все було по-іншому. Перед нами прекрасний глядацький зал, аншлаг, понад 600 людей! Неймовірна сцена, за якою скляна стіна і видно поле та як на величезній швидкості летять потяги. Дуже гарно! Я дивився на це і згадував себе, нас десятилітньої давності. Все інше, ми інші, ситуація інша. Саме в цей момент я зрозумів, що десятиліття минуло недарма. У цей момент був дуже щасливим!
— Що для вас найстрашніше на сцені?
— Забути текст. Кілька разів мені снилося, що забуваю свої слова. Стою на сцені, вся увага прикута до мене, тиша у залі, а я… мовчу. Для актора це дуже страшно.
— А наяву з вами таке траплялося?
— Так, під час однієї вистави мені стало погано, я втратив контроль над ситуацією. Мої партнери побачили, що я ледь тримаюсь на ногах, і допомогли дограти сцену.
— Можете згадати курйозний випадок з театрального виступу?
— Їх було дуже багато! Якось ми були на гастролях у Пітері, приблизно в 2008 році. Грали спектакль «Наш Гамлет» у театрі «Лицедії». Сергій Бабкін грав Гамлета, я — Полонія, а Сніжана Бабкіна — Офелію. Паралельно з нами в іншому залі проходила вистава з Робертом Городецьким, відомим клоуном і актором. І от стоїмо ми зі Сніжаною за лаштунками, чекаємо на вихід, і тут у костюмі клоуна біля нас проходить сам Городецький, впевнено прямуючи до сцени. В темряві він переплутав виходи і потрапив не до того залу. Я розгубився і закляк на місці. Добре, що Сніжана встигла його зупинити, бо наша драматична вистава мала б зовсім інший вигляд. З іншого боку, це було б феєрично! Гамлет і клоун в одному виступі.
— Якщо випадає вільна хвилина, чим займаєтесь?
— У мене мало вільного часу, бо працюю у трьох театрах. Але нещодавно відкрив для себе садівництво. У дитинстві ненавидів працювати на городі. Щоразу ця поїздка викликала у мене шквал негативних емоцій, тому я просив попереджати батьків про майбутні вихідні на городі хоча б за день, аби я мав час налаштуватися. Зараз у мене є невеличка ділянка, де я вирощую виноград і фруктові дерева. Раніше я дуже активно займався спортом. Зі школи займався боксом та єдиноборством, щоправда, непрофесійно. Стежив за формою, бо дуже хотів зіграти Ахілла чи вікінга. А потім поринув у театр, щодня мав вистави, і спорт спочатку відійшов на другий план, а потім зовсім зник з мого життя. Але перед зйомками другого сезону «Ментівських» знову пішов у спортзал, адже потрібно було швидко скинути зайві кілограми.
— Який ваш найбільш відчайдушний вчинок?
— Рішення стати актором (сміється. — Г. Я.). Жарт! Взагалі, вісім років тому я мав стрибнути з парашутом. Але літак зламався, і наші плани змінились. Після цього ні на які героїчні вчинки мене не тягнуло. Після народження доньки взагалі не хочу ризикувати. У мене є сім’я, тож маю нести відповідальність перед коханими людьми.