Передплата 2024 «Добре здоров’я»

«Завдяки ролі у „Ментівських війнах“ навчився їздити за кермом»

Ексклюзивне інтерв’ю з відомим актором Сергієм Лістуновим

Ще рік тому актор Сергій Лістунов жив у Харкові, грав у трьох театрах рідного міста, зокрема у відомому «Театрі 19», і навіть не думав про кінокар’єру. Але запрошення на головну роль у детективний серіал каналу «2+2» «Ментівські війни. Харків» змінило його життя. Герой Лістунова — оперативник Богдан Харченко став улюбленцем глядачів, а сам Сергій серйозно захопився серіальним виробництвом і став поєднувати театральне життя зі зйомками. Прем’єра другого сезону детективу відбудеться вже скоро, а наразі про зміни у житті після дебюту в кіно, критику дружини та найвідчайдушніший вчинок у житті Сергій Лістунов розповів журналістові «Високого Замку».

— Сергію, чи стали вас впіз­навати на вулицях частіше після показу першого сезону «Ментівських війн. Харків»?

— О, я навіть не сподівався такого ажіотажу, бо впізнають практично щодня. Це безумов­но приємно, хоча й незвично. Я людина скромна, і коли про­сять автограф чи зробити спіль­не фото, ніяковію. Одного разу взагалі втік з магазину, бо ком­панія чоловіків, впізнавши мене, підняла галас і почала клика­ти усіх покупців подивитися на мене! Вони так емоційно відреа­гували, що так нічого і не купив­ши, я чкурнув звідти.

— Зараз тривають зйомки другого сезону серіалу. Що чекає на вашого героя у но­вих серіях?

— На всіх героїв серіалу че­кають важливі зміни. Цей сезон буде інтригуючим і несподіва­ним. Скажу лише, що мій Богдан Харченко змінить професію. Був оперативником, а стане таксис­том. Хоча шукати злочинців і бо­ротися за справедливість разом з друзями не зупиниться. Зага­лом, ці зйомки для мене цікаві і водночас складні як морально, так і фізично. Цього разу наба­гато більше бійок, перестрілок, вибухових сцен. Крім того, ще кілька місяців тому я навіть не вмів їздити на машині, а зараз майже в кожній сцені за кермом.

— Тобто ви навчилися керу­вати на знімальному майдан­чику?

— Ні, за кілька місяців до зйо­мок мені зателефонувала про­дюсерка Лариса Марцева і сказала, що, по-перше, я маю схуднути, а по-друге, отримати водійські права. Це був виклик! Я одразу пішов до автошколи і три місяці безупинно практи­кувався. Зізнаюся, спочатку не зовсім успішно. Поступово ке­рувати я навчився, але асом на­звати мене досі складно. Більш того, я вже встиг отримати два штрафи. Але нічого серйозно­го, просто забув увімкнути габа­рити.

— Ваша дружина також ак­торка. Як прокоментувала ваш дебют у серіалі?

— Раділа за мене, адже бачи­ла, як я живу цим проєктом, як переживаю за дебют. Деякі мо­менти під час перегляду серіалу на екрані вона критикувала. Але я спокійно ставлюся до крити­ки, якщо вона аргументована та справедлива.

— Як ви познайомились з дружиною?

— В інституті. Вона вчила­ся на старшому курсі, а я грав на цьому ж курсі в одній виста­ві. Там ми і познайомились, але після випуску наші шляхи розі­йшлись. Лише за кілька років, коли і вона, і я вже пережили особисті історії, встигли попра­цювати, набити синці, ми зу­стрілись і зрозуміли, що хочемо бути разом.

— Не важко двом творчим людям жити разом?

— Часто розповідають істо­рію про те, як розходяться твор­чі пари через заздрість до успі­ху партнера. Мені це дивно. Як можна не пишатись і не підтри­мувати людину, яку кохаєш? На­впаки, добре, коли твоя друга половинка розвивається.

— Для вас особисто є різни­ця між грою в театрі та кіно?

— Є, звісно. Краще бути те­атральним актором і перейти грати в кіно, ніж не мати теа­тральної освіти і зніматися в те­лепроєктах. Елементарно: якщо є достатній досвід на сцені, буде легше грати під прицілом каме­ри.

— На вашу думку, чи може театр конкурувати з високо­бюджетними фільмами?

— Звісно! Театр ніколи не по­мре. Але це інша субстанція. Те­атр і кіно не можна порівнювати.

— Чому лише зараз, після 20 років роботи у театрі, ви­рішили спробувати себе в те­левізійному виробництві?

— Одразу після випуску з уні­верситету в мене були невелич­кі ролі в серіалах, кіно. Але по­рівнюючи з «Ментівськими», де в мене 100 знімальних днів, це був маленький досвід. У 2005 році я відмовився від двох ве­ликих проєктів на користь теа­тру. Зараз розумію, що це був реальний шанс стати відомим актором, але ні на хвилину не жалкую, що тоді театр в мені пе­реміг.

— Траплялося, що після ко­манди «Мотор!» ви забували слова?

— Звісно! Буває навіть, що ти знаєш сцену, приблизно розумі­єш, якою вона має бути, а потім виходиш на майданчик і почина­єш заїкатися. І щоб виправити це, потрібно два-три дублі. Тоді ця мозаїка складається.

— Багато акторів, почавши зніматись у кіно, йдуть з теа­тру. У вас такого бажання не виникало?

— Звісно, ні! Я вдячний теа­тру, що на першому сезоні ко­леги підтримували мене, навіть перенесли прем’єру вистави. З розумінням поставились до моєї ситуації. Я на сцені майже 20 років, відіграв близько трьох тисяч вистав, і вкотре переко­нуюсь, що театр — це моє жит­тя. Я не розставляю пріоритетів між кіно і театром. Я закохав­ся у кіно, але без театру зачах­ну. Чекати від зйомки до зйомки я б не зміг. Мені треба виходи­ти на сцену, грати 2−3 рази на тиждень. Це як спортзал. По­трібно весь час тримати себе в тонусі.

— Розкажіть про виступ, який запам’ятався найбіль­ше.

— Їх було багато, але розка­жу про доволі ліричний випадок. «Театр 19» ще тільки ставав на ноги. У репертуарі було мало ви­став, одна з них — «Любоффф» — мені запам’яталась особливо. Пригадую, як ми виходили на розбиту сцену Будинку актора з поганим освітленням, ще гір­шим звуком, а в залі були старі та незручні стільці. Ми одягали костюми з секонд-хенду, а в гля­дацькому залі було не більше 30 осіб. І от після десяти років ми стали доволі відомим театром у Харкові, багато гастролювали і отримували перемоги на різ­них серйозних фестивалях. Га­стролі наші не були лише в Укра­їні, але й за кордоном. І виступ у Мюнхені став показовим. Ми стояли на сцені на поклоні піс­ля тієї ж вистави «Любоффф». Але все було по-іншому. Пе­ред нами прекрасний глядаць­кий зал, аншлаг, понад 600 лю­дей! Неймовірна сцена, за якою скляна стіна і видно поле та як на величезній швидкості летять потяги. Дуже гарно! Я дивився на це і згадував себе, нас деся­тилітньої давності. Все інше, ми інші, ситуація інша. Саме в цей момент я зрозумів, що десяти­ліття минуло недарма. У цей мо­мент був дуже щасливим!

— Що для вас найстрашні­ше на сцені?

— Забути текст. Кілька разів мені снилося, що забуваю свої слова. Стою на сцені, вся ува­га прикута до мене, тиша у залі, а я… мовчу. Для актора це дуже страшно.

— А наяву з вами таке тра­плялося?

— Так, під час однієї виста­ви мені стало погано, я втра­тив контроль над ситуацією. Мої партнери побачили, що я ледь тримаюсь на ногах, і допомогли дограти сцену.

— Можете згадати курйоз­ний випадок з театрального виступу?

— Їх було дуже багато! Якось ми були на гастролях у Пітері, приблизно в 2008 році. Грали спектакль «Наш Гамлет» у теа­трі «Лицедії». Сергій Бабкін грав Гамлета, я — Полонія, а Сніжана Бабкіна — Офелію. Паралельно з нами в іншому залі проходила вистава з Робертом Городець­ким, відомим клоуном і акто­ром. І от стоїмо ми зі Сніжаною за лаштунками, чекаємо на ви­хід, і тут у костюмі клоуна біля нас проходить сам Городець­кий, впевнено прямуючи до сце­ни. В темряві він переплутав ви­ходи і потрапив не до того залу. Я розгубився і закляк на місці. Добре, що Сніжана встигла його зупинити, бо наша драматич­на вистава мала б зовсім інший вигляд. З іншого боку, це було б феєрично! Гамлет і клоун в од­ному виступі.

— Якщо випадає вільна хви­лина, чим займаєтесь?

— У мене мало вільного часу, бо працюю у трьох театрах. Але нещодавно відкрив для себе са­дівництво. У дитинстві ненави­дів працювати на городі. Щора­зу ця поїздка викликала у мене шквал негативних емоцій, тому я просив попереджати батьків про майбутні вихідні на городі хоча б за день, аби я мав час на­лаштуватися. Зараз у мене є не­величка ділянка, де я вирощую виноград і фруктові дерева. Ра­ніше я дуже активно займав­ся спортом. Зі школи займався боксом та єдиноборством, що­правда, непрофесійно. Стежив за формою, бо дуже хотів зігра­ти Ахілла чи вікінга. А потім по­ринув у театр, щодня мав виста­ви, і спорт спочатку відійшов на другий план, а потім зовсім зник з мого життя. Але перед зйом­ками другого сезону «Ментів­ських» знову пішов у спортзал, адже потрібно було швидко ски­нути зайві кілограми.

— Який ваш найбільш від­чайдушний вчинок?

— Рішення стати актором (сміється. — Г. Я.). Жарт! Взага­лі, вісім років тому я мав стриб­нути з парашутом. Але літак зла­мався, і наші плани змінились. Після цього ні на які героїчні вчинки мене не тягнуло. Після народження доньки взагалі не хочу ризикувати. У мене є сім’я, тож маю нести відповідальність перед коханими людьми.

Схожі новини