«Кожен з нас — лише нитка гобелену, вплетена у полотно Божого творіння»
Відома українська художниця Ніна Буряк — про роботу модельєром, творчість графіка та живописця, персональну виставку картин «Енігма» у Києві та свою мистецьку сім’ю
/wz.lviv.ua/images/interview/_cover/391358/buryak-1-1.jpg)
…Коли пані Ніна йде в художню майстерню алеями Львівського парку культури, воліє побути наодинці зі своїми думками. Каже, душею насолоджується розкішною природою і в уяві малює картини. Краса природи налаштовує її на філософські роздуми, відтак на абстрактний живопис. А в художній майстерні «кайфує» від процесу творення мистецьких полотен.
Нині її графіка та картини зберігаються у приватних та музейних колекціях України, Польщі, Німеччини, Нідерландів, Бельгії, Фінляндії, Канади, США, Японії. А в київській галереї «АВС-арт» діє велика персональна виставка творів абстрактного малярства під загадковою назвою «Енігма».
— Пані Ніно, за часів Союзу ви працювали модельєром. Вам доводилося одягати дружин відомих партійних керівників. Як дизайнери почувалися перед ними?
— Дизайнери-модельєри (у творчому колективі нас було 14) розробляли нові колекції та одиничні зразки для державних швейних фабрик. Мали ми й приватні позапланові замовлення. Розробляли та шили одяг для дружин та дітей відомих партійних бонз. Перед їхнім приїздом ми так переживали, аж руки трусилися. Адже повинні були бездоганно і вчасно виконати їхнє замовлення. Розробляли одяг, пам’ятаю, дружині першого секретаря Львівського обкому комуністичної партії Віктора Добрика, заступниці голови обласної ради Косован. У них були свої «специфічні» погляди на те, як має виглядати жінка, і це не підлягало жодній дискусії.
— Чому ви полишили дизайнерську роботу?
— Після розпаду СРСР кардинально змінилася структура легкої промисловості, — вона переходила у приватну власність. Будинок мод закрили. Більшість моїх колег-модельєрів перейшли у приватний бізнес. Я малювала портрети і фігурні композиції з дітей та знайомих. Вступила у Спілку художників України. Згодом зацікавилася графікою в техніці шовкодруку і у стилі фольк-модерну створила цикли графічних робіт: «Великдень», «Українські Мадонни», «Гуцульське весілля», «Ніч на Івана Купала», ілюстрації до книги Ліни Костенко «Маруся Чурай». Це був надзвичайний, патріотично піднесений період, — становлення української державності.
В Європі з’явилися друзі-меценати українського походження (і не тільки), які допомагали нам організовувати виставки. У Німеччині — відомий лікар-меценат, великий патріот України Михайло Маркович та його добрий приятель, власник друкарні Євген Гунько. У Бельгії — Петро Фірман та родина Дибайлів, в Австрії — друзі з «Австрійської кооперації», наш великий друг, графиня Христина Шонборн, відомий архітектор-дизайнер Петер Габор.
— Зі своїм майбутнім чоловіком, відомим живописцем, народним художником України Борисом Буряком ви вчилися разом в інституті прикладного та декоративного мистецтва. За що його покохали?
— Я вчилася на відділенні моделювання одягу, Борис — на дизайні інтер’єру. Познайомились на студентському вечорі відпочинку. Борис раз запросив мене до танцю, другий… Після вечора проводжає додому і каже: «Ще в коледжі тебе, Ніно, запримітив. На вечірньому рисунку…». «Навіть не уявляєш, — веде далі, — як я тебе кохаю! Напевно, з тобою одружуся». Вухам своїм не повірила. «Який несерйозний хлопець! — подумала. — Фантазує, як… художник». Зустрічалися півтора року. Бувало, слухаю Бориса, а сама думаю: і в музиці розуміється, і в поезії орієнтується, і рисує фантастично… Одне слово, зацікавив мене своїм інтелектом, ерудицією, начитаністю та обдарованістю. Навіть збірку своїх віршів «Інтимна лірика» мені присвятив. Разом уже 45 років.
— Як двом творчим особистостям живеться під одним дахом?
— Не ревнуємо одне одного до слави, як буває в інших творчих сім’ях. Коли пишу картину, то вимикаю телефон, навіть пообідати забуваю. Коли завершую роботу, запрошую чоловіка. Він оцінює її свіжим поглядом і висловлює свою думку. Якось Борис намалював картину і запросив мене на обід до своєї майстерні. Дивлюсь на його картину і починаю коментувати: «Отут, Борисе, я додала б штрих, а тут — домалювала б». Чоловік дослухався до моєї думки, почав довершувати картину і так захопився живописом, що не почув, як я знову зайшла в майстерню. Дивлюсь з-за його спини: «Більше нічого не чіпай, Борисе! Робота завершена!».
— У вашого чоловіка — понад 200 учнів. У чому різниця між художниками вашого покоління і серед сучасної молоді?
— У Національній академії мистецтв нашим духовним учителем був заслужений діяч мистецтв України, доктор мистецтвознавства, академік Володимир Овсійчук. Був «живою енциклопедією». За часів Союзу захищав дисертацію в Ермітажі. Пам’ятаю, зателефонував до свого товариша, відомого мистецтвознавця в Ленінграді (нині — Санкт-Петербург), і домовився, щоб нам, студентам, показали роботи відомих художників, яких не було в Ермітажі у відкритому доступі. У сховище картин нас впускали по двоє-троє. Боялися, щоб, боронь Боже, про це ніхто не дізнався. Пригадую інший випадок. На широкий екран вийшов фільм відомого режисера Тарковського «Дзеркало». Його демонстрували лише у Ленінграді і лише два дні. Сідаємо разом з Овсійчуком у потяг — і до Ленінграда, щоб лише фільм подивитися. Вночі в купе не спали — до ранку про мистецтво гомоніли…
/wz.lviv.ua/images/interview/2019/06/117_Blakytne_marevo.jpg)
Ми завжди демонстрували друзям щойно намальовані нами картини і чекали на їхню думку. У нашу творчу майстерню сходилися художники, у кахельній пічці ми пекли бульбу в мундирах, смакували її з квашеною капустою, розмовляли про мистецтво, музику, книги і від цього ловили кайф.
Багато сучасних молодих художників, навпаки, замикаються в собі, воліють не показувати свої щойно написані картини своїм колегам. Багато вважають себе геніальними. Ми з чоловіком у мистецтві — понад сорок років, але не вважаємо себе такими.
— Ваші доньки — Галина та Олена, — наскільки мені відомо, 18 років живуть і працюють в Австрії…
— Обидві за фахом — архітектори. Досягли високого професійного рівня. Старша, Галина, — натура творча. Її не чіпати — добами може малювати. З чоловіком (українцем з Коломиї, медиком за фахом) виховують наших онуків Марка і Юлечку. В Італії Галина захистила диплом по реджіо-педагогіці (ця методика раннього креативного розвитку дітей там дуже розвинута). Незабаром побачить світ її книжка «Подорож у світ плям очима дитини».
Олена працює у відомій транснаціональній корпорації. Чоловік Олени — австрієць, економіст за фахом. Вона півроку працювала у Малайзії разом з архітектором з Фінляндії, який входить у п’ятірку кращих архітекторів світу. Зараз Олена працює над великим проектом у Тринідаді і Тобаго. Діти — це проект на все життя. В молодості цього не розумієш, що в дитину до десяти років закладеш — те і буде в ній розвиватися.
— Ваші донечки знають, здається, шість мов…
— Англійську і німецьку вивчали ще у школі з першого класу, відвідували сертифіковані курси Гете-інституту. Окрім того, три роки поспіль брали участь у проекті обміну українських та французьких школярів. Тож три літні місяці упродовж трьох років жили в Парижі. В такий спосіб вдалося вивчити перфектно не одну мову.
— Знаю, що у вас є шкільна подруга, з якою дружите 58 років. Які риси найбільше в ній цінуєте?
— Ми з Наталкою (Теребейко) Петрух — на одній хвилі. За фахом — дві протилежності (вона — математик), за характерами — доповнюємо одна одну. Вона небагатослівна, висловлюється точно і лаконічно. Вона любить мистецтво, а я — логіку і конкретику. От стосунків у наших сім’ях не обговорюємо.
— У київській галереї «АВС- арт» нині діє велика персональна виставка ваших робіт «Енігма». Відвідувачів якого покоління найбільше на виставках ваших картин?
— Якось телефонують з галереї: «Ніно, на твоїй виставці дуже багато молоді. Годинами можуть стояти і вдивлятися то в одну, то в іншу твою картину». До кожної своєї роботи придумую асоціативну назву і пишу поетичні рядки, як ключ до розуміння абстрактного живопису. В кожного, хто споглядає мої твори, виникають свої асоціації. «Енігма» з грецької — загадка, таємниця.
/wz.lviv.ua/images/interview/2019/06/120_-_Elehiia_vesny.jpg)
Картини малюю на інтуїтивному рівні, інтуїтивно формую орнаменти ліній, ритм структур, характер плям, і «кайфую», споглядаючи результат. У переплетенні стриманих кольорових плям і фактур шукаю свою маленьку стежину, щоб вийти до Світла. Кожен з нас, за великим рахунком, — лише нитка гобелену, вплетена в полотно Божого творіння. Знайди в середині себе гармонію і дозволь своїй свідомості осідлати її. Для мене жити — рівнозначно «творити».
— Художники-жінки в образотворчому мистецтві — рідкість. Хто з живописців частіше хвалить ваші картини: жінки чи чоловіки?
— Жінки. Часом чоловіки запитували: «Як тобі, Ніно, вдалося виставку у такій престижній арт-галереї відкрити? Або — як вдалося виставити свої роботи за кордоном?». Уже в самій інтонації відчувалася іскра протистояння. У чоловіків на першому плані — кар’єра, а в жінок — сім’я.
— Багато ваших полотен виставлено у трускавецькому санаторії «Ріксос». Хто запропонував відкрити там виставку?
— Наша добра знайома, генеральний директор санаторію Олена Палагута. Давно дружимо сім’ями. Виставка діє четвертий рік. Мій живопис справді медитативний. Отримує якось чоловік есемеску від приятеля: «Борисе, споглядаю в „Ріксосі“ Нінині роботи. Я в захваті! Релаксую!» — і фото біля моїх картин. Незабаром у світ вийде мій альбом «Енігма». У ньому — 148 репродукцій моїх картин з фрагментами, текстами і поетичними пасажами.
— Пані Ніно, досі шиєте собі одяг?
— Так. Нещодавно на відкриття виставки «Малярство: Віктор Москалюк, Михайло Демцю, Борис Буряк» у Національному музеї імені Андрея Шептицького я прийшла у власноруч пошитому костюмі.
— У Львові, до слова, є кнайпа, в якій збираються художники?
— Так, затишна, елітна кав’ярня «Скарбек» на вулиці Лесі Українки. З художниками збираємося там майже щодня, а щосуботи — науковці, політики. Обговорюємо мистецькі новини, суспільно-політичні питання. Це своєрідний клуб за інтересами. Перед тим, як зібратися у «Скарбеку», на площі Ринок робимо коло пошани. Коли Борис приходить на зустріч з художниками без мене, товариство дивується: «Борисе, ти прийшов без Ніни?». Нас усюди звикли бачити разом і поодинці вже не уявляють.