«Кожен з нас — лише нитка гобелену, вплетена у полотно Божого творіння»

…Коли пані Ніна йде в художню майстерню алеями Львівського парку культури, воліє побути наодинці зі своїми думками. Каже, душею насолоджується розкішною природою і в уяві малює картини. Краса природи налаштовує її на філософські роздуми, відтак на абстрактний живопис. А в художній майстерні «кайфує» від процесу творення мистецьких полотен.

Нині її графіка та картини зберігаються у приват­них та музейних колекці­ях України, Польщі, Німеччини, Нідерландів, Бельгії, Фінляндії, Канади, США, Японії. А в київ­ській галереї «АВС-арт» діє ве­лика персональна виставка тво­рів абстрактного малярства під загадковою назвою «Енігма».

— Пані Ніно, за часів Союзу ви працювали модельєром. Вам доводилося одягати дру­жин відомих партійних керів­ників. Як дизайнери почува­лися перед ними?

— Дизайнери-модельєри (у творчому колективі нас було 14) розробляли нові колек­ції та одиничні зразки для дер­жавних швейних фабрик. Мали ми й приватні позапланові за­мовлення. Розробляли та шили одяг для дружин та дітей відо­мих партійних бонз. Перед їхнім приїздом ми так переживали, аж руки трусилися. Адже повинні були бездоганно і вчасно ви­конати їхнє замовлення. Розро­бляли одяг, пам’ятаю, дружині першого секретаря Львівського обкому комуністичної партії Ві­ктора Добрика, заступниці голо­ви обласної ради Косован. У них були свої «специфічні» погляди на те, як має виглядати жінка, і це не підлягало жодній дискусії.

— Чому ви полишили ди­зайнерську роботу?

— Після розпаду СРСР карди­нально змінилася структура лег­кої промисловості, — вона пере­ходила у приватну власність. Будинок мод закрили. Більшість моїх колег-модельєрів пере­йшли у приватний бізнес. Я ма­лювала портрети і фігурні ком­позиції з дітей та знайомих. Вступила у Спілку художників України. Згодом зацікавилася графікою в техніці шовкодруку і у стилі фольк-модерну створи­ла цикли графічних робіт: «Ве­ликдень», «Українські Мадон­ни», «Гуцульське весілля», «Ніч на Івана Купала», ілюстрації до книги Ліни Костенко «Маруся Чурай». Це був надзвичайний, патріотично піднесений період, — становлення української дер­жавності.

В Європі з’явилися друзі-ме­ценати українського походжен­ня (і не тільки), які допомагали нам організовувати виставки. У Німеччині — відомий лікар-ме­ценат, великий патріот України Михайло Маркович та його до­брий приятель, власник друкар­ні Євген Гунько. У Бельгії — Пе­тро Фірман та родина Дибайлів, в Австрії — друзі з «Австрійської кооперації», наш великий друг, графиня Христина Шонборн, ві­домий архітектор-дизайнер Пе­тер Габор.

— Зі своїм майбутнім чоло­віком, відомим живописцем, народним художником України Борисом Буряком ви вчи­лися разом в інституті при­кладного та декоративного мистецтва. За що його поко­хали?

— Я вчилася на відділенні мо­делювання одягу, Борис — на ди­зайні інтер’єру. Познайомились на студентському вечорі відпо­чинку. Борис раз запросив мене до танцю, другий… Після вечора проводжає додому і каже: «Ще в коледжі тебе, Ніно, запримітив. На вечірньому рисунку…». «На­віть не уявляєш, — веде далі, — як я тебе кохаю! Напевно, з то­бою одружуся». Вухам своїм не повірила. «Який несерйозний хлопець! — подумала. — Фанта­зує, як… художник». Зустріча­лися півтора року. Бувало, слу­хаю Бориса, а сама думаю: і в музиці розуміється, і в поезії орієнтується, і рисує фантас­тично… Одне слово, зацікавив мене своїм інтелектом, еруди­цією, начитаністю та обдарова­ністю. Навіть збірку своїх віршів «Інтимна лірика» мені присвя­тив. Разом уже 45 років.

— Як двом творчим особис­тостям живеться під одним дахом?

— Не ревнуємо одне одно­го до слави, як буває в інших творчих сім’ях. Коли пишу кар­тину, то вимикаю телефон, на­віть пообідати забуваю. Коли завершую роботу, запрошую чо­ловіка. Він оцінює її свіжим по­глядом і висловлює свою думку. Якось Борис намалював карти­ну і запросив мене на обід до своєї майстерні. Дивлюсь на його картину і починаю комен­тувати: «Отут, Борисе, я дода­ла б штрих, а тут — домалювала б». Чоловік дослухався до моєї думки, почав довершувати кар­тину і так захопився живописом, що не почув, як я знову зайшла в майстерню. Дивлюсь з-за його спини: «Більше нічого не чіпай, Борисе! Робота завершена!».

— У вашого чоловіка — по­над 200 учнів. У чому різниця між художниками вашого по­коління і серед сучасної мо­лоді?

— У Національній акаде­мії мистецтв нашим духовним учителем був заслужений діяч мистецтв України, доктор мис­тецтвознавства, академік Воло­димир Овсійчук. Був «живою ен­циклопедією». За часів Союзу захищав дисертацію в Ерміта­жі. Пам’ятаю, зателефонував до свого товариша, відомого мис­тецтвознавця в Ленінграді (нині — Санкт-Петербург), і домовив­ся, щоб нам, студентам, показа­ли роботи відомих художників, яких не було в Ермітажі у відкри­тому доступі. У сховище картин нас впускали по двоє-троє. Боя­лися, щоб, боронь Боже, про це ніхто не дізнався. Пригадую ін­ший випадок. На широкий екран вийшов фільм відомого режи­сера Тарковського «Дзеркало». Його демонстрували лише у Ле­нінграді і лише два дні. Сідаємо разом з Овсійчуком у потяг — і до Ленінграда, щоб лише фільм по­дивитися. Вночі в купе не спали — до ранку про мистецтво гомо­ніли…

Ми завжди демонструва­ли друзям щойно намальова­ні нами картини і чекали на їхню думку. У нашу творчу майстерню сходилися художники, у кахель­ній пічці ми пекли бульбу в мун­дирах, смакували її з квашеною капустою, розмовляли про мис­тецтво, музику, книги і від цього ловили кайф.

Багато сучасних молодих ху­дожників, навпаки, замикають­ся в собі, воліють не показува­ти свої щойно написані картини своїм колегам. Багато вважа­ють себе геніальними. Ми з чо­ловіком у мистецтві — понад со­рок років, але не вважаємо себе такими.

— Ваші доньки — Галина та Олена, — наскільки мені відо­мо, 18 років живуть і працю­ють в Австрії…

— Обидві за фахом — архітек­тори. Досягли високого про­фесійного рівня. Старша, Гали­на, — натура творча. Її не чіпати — добами може малювати. З чо­ловіком (українцем з Коломиї, медиком за фахом) виховують наших онуків Марка і Юлечку. В Італії Галина захистила диплом по реджіо-педагогіці (ця мето­дика раннього креативного роз­витку дітей там дуже розвину­та). Незабаром побачить світ її книжка «Подорож у світ плям очима дитини».

Олена працює у відомій транс­національній корпорації. Чоловік Олени — австрієць, економіст за фахом. Вона півроку працювала у Малайзії разом з архітектором з Фінляндії, який входить у п’ятірку кращих архітекторів світу. Зараз Олена працює над великим про­ектом у Тринідаді і Тобаго. Діти — це проект на все життя. В мо­лодості цього не розумієш, що в дитину до десяти років закладеш — те і буде в ній розвиватися.

— Ваші донечки знають, здається, шість мов…

— Англійську і німецьку вивча­ли ще у школі з першого класу, відвідували сертифіковані кур­си Гете-інституту. Окрім того, три роки поспіль брали участь у проекті обміну українських та французьких школярів. Тож три літні місяці упродовж трьох ро­ків жили в Парижі. В такий спо­сіб вдалося вивчити перфектно не одну мову.

— Знаю, що у вас є шкіль­на подруга, з якою дружите 58 років. Які риси найбільше в ній цінуєте?

— Ми з Наталкою (Теребейко) Петрух — на одній хвилі. За фа­хом — дві протилежності (вона — математик), за характерами — доповнюємо одна одну. Вона небагатослівна, висловлюється точно і лаконічно. Вона любить мистецтво, а я — логіку і конкре­тику. От стосунків у наших сім’ях не обговорюємо.

— У київській галереї «АВС- арт» нині діє велика персо­нальна виставка ваших робіт «Енігма». Відвідувачів якого покоління найбільше на ви­ставках ваших картин?

— Якось телефонують з га­лереї: «Ніно, на твоїй вистав­ці дуже багато молоді. Година­ми можуть стояти і вдивлятися то в одну, то в іншу твою карти­ну». До кожної своєї роботи при­думую асоціативну назву і пишу поетичні рядки, як ключ до ро­зуміння абстрактного живопи­су. В кожного, хто споглядає мої твори, виникають свої асоціа­ції. «Енігма» з грецької — загад­ка, таємниця.

Картини малюю на інтуїтив­ному рівні, інтуїтивно формую орнаменти ліній, ритм струк­тур, характер плям, і «кай­фую», споглядаючи результат. У переплетенні стриманих ко­льорових плям і фактур шукаю свою маленьку стежину, щоб вийти до Світла. Кожен з нас, за великим рахунком, — лише нитка гобелену, вплетена в по­лотно Божого творіння. Знайди в середині себе гармонію і до­зволь своїй свідомості осідла­ти її. Для мене жити — рівно­значно «творити».

— Художники-жінки в обра­зотворчому мистецтві — рід­кість. Хто з живописців час­тіше хвалить ваші картини: жінки чи чоловіки?

— Жінки. Часом чоловіки за­питували: «Як тобі, Ніно, вдало­ся виставку у такій престижній арт-галереї відкрити? Або — як вдалося виставити свої роботи за кордоном?». Уже в самій ін­тонації відчувалася іскра про­тистояння. У чоловіків на пер­шому плані — кар’єра, а в жінок — сім’я.

— Багато ваших полотен виставлено у трускавецько­му санаторії «Ріксос». Хто за­пропонував відкрити там ви­ставку?

— Наша добра знайома, ге­неральний директор санаторію Олена Палагута. Давно дружи­мо сім’ями. Виставка діє чет­вертий рік. Мій живопис справ­ді медитативний. Отримує якось чоловік есемеску від приятеля: «Борисе, споглядаю в „Ріксосі“ Нінині роботи. Я в захваті! Ре­лаксую!» — і фото біля моїх кар­тин. Незабаром у світ вийде мій альбом «Енігма». У ньому — 148 репродукцій моїх картин з фраг­ментами, текстами і поетични­ми пасажами.

— Пані Ніно, досі шиєте собі одяг?

— Так. Нещодавно на відкрит­тя виставки «Малярство: Віктор Москалюк, Михайло Демцю, Бо­рис Буряк» у Національному му­зеї імені Андрея Шептицького я прийшла у власноруч пошитому костюмі.

— У Львові, до слова, є кнайпа, в якій збираються ху­дожники?

— Так, затишна, елітна кав’ярня «Скарбек» на вулиці Лесі Українки. З художниками збираємося там майже щодня, а щосуботи — науковці, політики. Обговорюємо мистецькі нови­ни, суспільно-політичні питання. Це своєрідний клуб за інтере­сами. Перед тим, як зібратися у «Скарбеку», на площі Ринок ро­бимо коло пошани. Коли Борис приходить на зустріч з художни­ками без мене, товариство ди­вується: «Борисе, ти прийшов без Ніни?». Нас усюди звикли бачити разом і поодинці вже не уявляють.