«Два мікроавтобуси старовинних речей з бабусиної хати подарувала театрові»

Вона роками чекала на головні ролі. Бувало, режисери затверджували на роль її, потім перевагу віддавали іншим. Рук не опускала. Вперто і натхненно працювала над собою. За часів Союзу, бувало, російські кіностудії запрошували її на зйомки. Коли приїжджала, то закидали, що у неї надто виражена українськість. А нещодавно, навпаки, зателефонували з Москви і наполегливо запрошували в Росію знятися у їхньому фільмі… Актриса першої в Україні театральної компанії «Бенюк і Хостікоєв», яка ставить вистави лише українською. Каже, коли гарячий клубок стискає горло або душа не на місці, рятує сцена… Який дарунок актриса зробила Київському театру ім. Франка? Яка сільська робота відволікає від життєвих негараздів? Про це — в ексклюзивному інтерв’ю провідної актриси Театру ім. І. Франка, відомої кіноактриси, лауреата Шевченківської премії, телеведучої Наталії Сумської.

— Пані Наталю, нині бага­то розмов про відродження українського кіно. Проте біль­шість фільмів в Україні надалі знімають російською…

— Багато акторів залежні від продюсерів. Акторам пропону­ють ролі і добрий заробіток — вони погоджуються. Мені теж пропонували знятися в росій­ськомовному фільмі. У сценарії не було обумовлено, в якій кра­їні відбувається дія, звідки моя героїня: з-під Курська чи, може, з Орла?! Такі фільми, як прави­ло, інвестує Росія. Російсько­мовних театральних антреприз в Україні теж багато.

За часів Союзу я не потрапля­ла під категорію радянської (тим більше — російської) кіноактри­си. Пам’ятаю, у 1970-х запроси­ли мене в Москву на кінопроби у фільмі «Життя Клима Самгіна». Приїжджаю і раптом чую: «У вас очєнь вираженная украінская національность!». І в зйомках відмовили. Навіщо ж запрошу­вали?! Зараз до Росії, на щас­тя, не кличуть. Хоча, стривай­те… Перед Новим 2019 роком зателефонували з Москви і на­гадали, що колись я до них при­їжджала. «Про зйомки в Росії на­віть мови не може бути!» — кажу. «Подумайтє! — чую в телефонній слухавці. — Надо же как-то начі­нать понімать друг друга».

— Кажуть, ви зробили цін­ний дарунок Театрові ім. Франка, в якому працюєте понад сорок років…

— Пам'ятаю, тільки-но при­йшла працювати в театр, ре­жисер затвердив мене на одну з головних ролей у виставі Кар­пенка-Карого «Безталанна». «В селі, на обійсті моєї бабусі, — кажу, — багато-пребагато укра­їнських старожитніх речей. То я привезу?!». Щоб показати на сцені правдивий побут пред­ків, два мікроавтобуси дав­нього сільського взуття, одягу (свиток, сорочок, шапок), гли­няного і дерев’яного начиння (ослінчиків, макітер, цеберок, глечиків), городній реманент привезла з хати своєї бабуні. У виставі «Кайдашева сім’я» ак­тори досі користуються цими автентичними речами початку ХХ століття.

— Правда, що любите пра­цювати на землі?

— О, так! Моя пристрасть — сільська фізична праця. Я на­роджена у День Землі і повніс­тю відповідаю своєму знакові. Мабуть, тому страшенно люблю обробляти землю. На своїй дачі копаю, сапаю, поливаю, пере­саджую, полю… Із задоволен­ням обрізаю виноградні вуса, саджу квіти, їду до матері і до­помагаю прибирати у квартирі. Така проста робота відволікає від житейських проблем, а отже, дає можливість відпочити.

Буває, поїхати на дачу часу нема, — репетиції, вистави, га­стролі… За кілька днів приїж­джаєш — городина посохла. Хоча наших п’ять соток городу — це не сорок соток поля, як було у моїх бабусь Ольги і Параски! На бабусиній картоплі не було жодного колорадського жука. Картопляне листя вона кропи­ла відваром пекучого перцю або полину. Тепер і я користуюся ба­бусиним рецептом. Школяркою я їздила до бабусі в село, навіть пшеницю жати їй допомагала.

— До десяти років ви з батьками жили у Львові. Що запам’яталося?

— Вузький і довжелезний ко­ридор за лаштунками Театру ім. Заньковецької. Такого ко­ридору нема більше у жодно­му театрі України. У заньківчан толерантна, вишукана, інтелі­гентська творча атмосфера. Ко­лись у цьому театрі працювали мої батьки: заслужена артистка України Ганна Опанасенко-Сум­ська та народний артист Укра­їни В’ячеслав Сумський. Ще в місті Лева є неповторний теа­тральний квартал! Що казати — Європа!

— Театральний квартал? Я — корінна львів’янка, але не знаю такого кварталу…

— Ну як же?! Заньківчанський театр, поруч — вернісаж, Львів­ська опера… Офіційно він так не називається. Повертаюся спогадами у дитинство — а на серці щем… Жила наша сім’я на теперішній вулиці Огієнка у польському будинку. Вчилася я у 34-й школі. На сусідній вули­ці була пиріжкова. Коли батьки були у театрі, а я зголодніла, за­біжу часом у пиріжкову, булоч­ку з чаєм або молоком з’їм і далі біжу до колежанок…

У нашій квартирі, пригадую, була красива старовинна ка­хельна піч. Увечері, бувало, пі­дійду до вікна — чекаю батьків з театру. Раптом чую: підбори по бруківці стук-стук… Чим ближче каблучки цокотять — тим чіткіше чую мамин і татів голоси. При­слухаюся: щось обговорюють. Після вечірньої вистави батьки повертаються додому — і на сер­ці трепет… Батько був всебічно розвинутою людиною. Захоплю­вався фотографією. Пам’ятаю, закриється у ванній, вимкне світ­ло і проявляє плівку. Потім ві­шає її на шнурочку, аби підсохла. Займався також малярством, був завзятим рибалкою.

Ми зі сестрою Ольгою не мали спокус, як у сучасних ді­тей (ґаджети, смартфони). Ми знали театр, книги, кіно… Коли мені виповнилося десять років, сім’я переїхала до Запоріжжя. Там вчилася у російській шко­лі. Була єдиною україномовною ученицею у класі. Тому не дивно, що на уроках української вчите­лі найчастіше викликали мене (усміхається).

— Глядачі пам’ятають вас як толерантну ведучу теле­проекту «Ключовий момент». Не виникало бажання запо­чаткувати подібну програму на якомусь телеканалі?

— Про це запитують бага­то глядачів. Минуло десять ро­ків відтоді, як проект закрили, а люди навдивовижу запам’ятали мене як телеведучу. Саме з цього проекту почався розви­ток вітчизняних реаліті-шоу. Ця програма, до речі, була націо­нальним виробником та з націо­нальним присмаком… У житті — як на сцені: будеш природною, органічною — люди тебе полю­блять і згадуватимуть добром.

— Якби повернути роки, що змінили б у житті?

— Все, що довелося пережи­ти, для мене дороге. Головне — не зрадити себе! Моєї енер­гії вистачає на цілий глядацький зал, а це — 800 глядачів. Знає­те, що може зворушити мене до сліз? Трагічні новини із зони ООС. Це дуже жорстока війна…

— Що додає сили у важкі хвилини?

— Рятує театр. Він наче мене поглинає. Виходиш на сцену — про все на світі забуваєш. Знаю українців, які у свої дні наро­дження йдуть до театру. Коли телефонують незнайомі люди, дякують за ролі, я на лаврах не спочиваю, — ще з більшим вну­трішнім запалом хочеться пра­цювати, аби потішити людей.

Квітів, що подарували гляда­чі, не викидаю. Засушую. Торби засушених квітів відвожу на дачу і там спалюю. Таким попелом підживлюю городину. Тож енер­гетика цих квітів знову поверта­ється природі.

Від батьків ми зі сестрою успадкували працелюбність. Наші батьки — актори-самород­ки. Тато 11 років тому відійшов у кращий світ. Коли приїжджаю до матері, наговоритися не мо­жемо. Її цікавить усе: в яких ви­ставах граємо, куди їдемо на гастролі, як почуваються діти-онуки… Тішиться нашими успі­хами. Хіба захочеться після цього необдуманими вчинками матір засмучувати?!

— Ваша донька Дарина в одному інтерв’ю сказала, що росла «тепличною росли­ною». Надто оберігали її та леліяли?

— Куди б я не їхала, Дарин­ку брала зі собою. Пам’ятаю, нам летіти на гастролі, а вона на вітрянку захворіла, усе лич­ко в зелених цяточках. Куди по­дінеш дитину, якщо завтра в ін­шому місті у тебе вистава?! Замастила зеленкою червоні висипи, в літак — і гайда на га­стролі. Така доля багатьох мис­тецьких дітей.

У дитинстві Даринка гра­ла у виставах. У десять місяців знялася у кіно. Я мріяла, щоб Даринка стала актрисою (має акторські здібності), а вона об­рала естраду. Сім років була солісткою ансамблю прикор­донних військ. Шкодую, що по­лишила ансамбль. Гарно співа­ла, її дуже шанували. Виховує восьмирічну донечку і мою ону­ку Валерію.

— Правда, що з 18-ти років Дарина живе окремо від вас?

— Діти багатьох акторів з по­вноліття живуть окремо від батьків. Усі діти хочуть якнай­швидше вирости і стати само­стійними. У 17 років я теж сама поїхала до Києва, зазнала жит­тя в гуртожитку. А може, це на краще, що дитина рано стає на ноги, набиває собі ґулі?! Мож­ливо, у майбутньому це допо­може не наробити помилок?! Як би ти дитину не оберігав, на життєвих перехрестях її все одно підстерігатимуть випро­бування. Вони нас загартову­ють.

Торік у сім’ї моєї Дарини сталася біда. Її чоловік, музи­кант, самобутній аранжуваль­ник Юрко Трохименко, який у 17 років організував музичну гру­пу «Юран» і збирав стадіони ша­нувальників, пішов з життя. Да­рина рано стала самостійною, і це додає їй внутрішньої сили ви­стояти перед труднощами.

Синові В’ячеславу — 23 роки. Актор Київського національно­го театру ім. Франка. Добре зі­грав роль у серіалі «Нитки долі». От-от на екрани вийде фільм за його участі «Тільки диво». І ко­хання своє знайшов. Зустріча­ється зі своєю колишньою уні­верситетською одногрупницею, актрисою Настею Рулою.

— Донька вашої сестри Ольги, Антоніна, живе у Мо­скві. Спілкуєтеся з племінни­цею?

— На жаль, ні. Живе у чужій країні. Там у Антоніни — сім’я, на­родила донечку. Хіба що від се­стри дізнаюся подробиці життя племінниці та її родини.

— Ви написали книгу «Ана­толій Хостікоєв. Головна роль». Про що буде ваша на­ступна книга?

— Дякую за такий «аванс» (усміхається). Дозволила собі таке моральне право: видати у світ книгу про професійну діяль­ність українського театрального і кіномитця, мого чоловіка Ана­толія Хостікоєва. Моя книга — це мистецький і чуттєвий «вибух».

Розкажу цікавий випадок. У виставі «Швейк» Анатолій Хос­тікоєв грає роль поручника Лу­каша. Коли перед початком ви­стави Анатолій, за сценарієм, зайшов до глядацької зали в об­разі свого персонажа, один із глядачів сприйняв його за без­притульного. Раптом почав вига­няти Анатолія із залу, штурхати. Потім схопив за комір і виштов­хував за двері. Але Хостікоєв не виходив зі сценічного образу. А коли актори зіграли виставу і ви­йшли на сцені на поклон, той са­мий глядач раптом зупиняє ру­кою оплески і кричить на весь зал: «Шановні глядачі, я винен перед цим актором (показує на Хостікоєва). Я проганяв його із залу! Лише потім зрозумів, що це актор, який грав роль. Оце сила мистецтва! Оскільки я про­винився, всіх запрошую на шам­панське! Ой ні, не всіх, — лише ак­торів, які грали у виставі». Чули б ви, який у залі здійнявся регіт!

Щодо книги. Нам із сестрою Ольгою є про що згадати. Бага­то рідкісних фотографій з відо­мими акторами зі знімального майданчика, за лаштунками те­атру. 55 років наші батьки про­жили у шлюбі. Тому великий сенс у тому, аби написати ро­динно-династійну книгу.

— Як би ви продовжили фразу: «Щоб бути у чоловіка єдиною на все життя, дружи­ні необхідно…».

— …його поважати. А ще — лю­бити життя, до всього ставитися з любов’ю та пристрастю. Ана­толій Георгійович (так люблю називати свого чоловіка) на ви­гляд, може, і надто серйозний, а в душі — романтик. Часом пі­дійде, простягне руку, обійме… Упевнена: щасливою люди­на почувається тоді, коли її лю­блять і коли вона комусь потріб­на.