Передплата 2024 «Неймовірні історії життя»

«Після мого відходу з театру зникли деякі хороші вистави — мені не знайшли заміни. Досі соромно за це перед батьком»

Ексклюзивне інтерв’ю з актором — про театр, заздрість і новий проект

Коли ти — син відомих батьків, до того ж акторів, чиї обличчя не сходили з екранів кілька десятиліть, а на театральну сцену вони виходять і досі, непросто торувати самостійну дорогу. А якщо син обрав ту ж дорогу, що колись і його батьки, то від заздрісних коментарів на кшталт «ну ясно, батьки слівце замовили», вберегтися майже неможливо. Навіть якщо ти самодостатній і справді талановитий актор, на кому природа «не відпочила». Навіть якщо своєю працею і створеними на сцені образами довів, що батьки батьками, а ти — це ти… Можливо, варто було заявити про себе як про перспективного й непересічного актора, щоб на злеті кар’єри залишити не тільки сцену, а й рідне місто, і почати все спочатку в іншій країні, навіть — на іншому континенті. Саме так і вчинив Назар Стригун (на фото). А потім повернувся в Україну (щоправда, не до Львова, а до Києва), щоб уже вкотре почати спочатку і стати директором знаного дуету «ТЕЛЬНЮК: Сестри». І час від часу, за першої-ліпшої нагоди, приїжджати до Львова, проводити час з батьками і рідними заньківчанами. Нещодавно Назар кілька днів провів у рідному місті, встигнувши подивитися репетиції і прем’єрні покази нової постановки свого батька Федора Стригуна — вистави «Мазепа».

— Назаре, ви часто бува­єте у Львові, хоча уже дав­но мешкаєте у Києві. Зараз приїхали провідати батьків чи мали ще якісь справи?

— Насправді, я не буваю у Львові так часто, як би мені хо­тілося. Частіше це буває про­їздом, інколи навіть без мож­ливості заскочити додому. І цього разу це не лише відвід­ини батьків. Я радий, що мій приїзд збігся з черговою бать­ковою прем’єрою — виставою «Мазепа» за п’єсою Юліуша Словацького. Чудова робота! Я у щирому захопленні від режи­серського трактування тексту та роботи акторів. Що не образ — то повноцінна і глибока мате­рія! Могутньо! Шедеврально! У кращих традиціях великих єв­ропейських сцен! Впевнений, що й львів’яни належним чи­ном оцінять цю виставу. Я при­їхав до Львова за тиждень до прем’єри і мав можливість бути присутнім на прогонах вистави. Я бачив вже цілісний кістяк ви­стави, на який одягали «м'язи» та «шкіру», тобто костюми, де­корації, світло тощо. Основна ж робота була зроблена до цього: у голові режисера та у репети­ційній кімнаті з акторами.

— Ви починали свій твор­чий шлях актором на заньків­чанській сцені і зіграли до­сить яскраві ролі, серед яких Ромео і Гамлет. Але потім ба­гато років жили й працюва­ли у США. Вам на сцені ста­ло тісно?

— Ну чому ж тісно? Можливо, ви не пам’ятаєте, якими важки­ми були 90-ті, особливо кінець 90-х. Те, що я залишився в Аме­риці (театр поїхав туди з гастро­лями. — Л. П.), було спровоко­ване лише економічною кризою в Україні. На той час я був щіль­но зайнятий у репертуарі театру ім. Марії Заньковецької. Інко­ли доходило до 20 вистав на мі­сяць! І це у ті часи, коли зарпла­ти не платили взагалі.

— Розкажіть про своє рі­шення повернутися в Украї­ну.

— Я називаю це «точкою не­повернення». Я зрозумів, що моя «американська консервна банка» закривається, і якщо я не встигну «вискочити», то цьо­го вже ніколи не станеться. Я жодного разу не пошкодував, що повернувся, і вдячний усім, хто мене підтримав після бага­тьох років, прожитих за кордо­ном, усім, хто мене любив і хто на мене чекав. Ці люди зробили усе можливе, щоб моє повер­нення на Батьківщину, яку я вже не впізнаю, було для мене мак­симально безболісним. Завдя­ки їм знайшов у собі мужність повернутися і повірити у май­бутнє своєї країни.

— Над чим зараз працює­те? Може, незабаром поті­шите новим проектом?

— Не маємо звички розпові­дати наперед про творчі плани проекту «ТЕЛЬНЮК: Сестри». Ми не комерційний, а мистець­кий проект. Не ставимо собі за мету «завоювати» мобільні те­лефони своїми рингтонами. У нас вищі цілі, тому творчість проекту поза часом. Вона була актуальна, є і буде завжди. Го­тується нова програма. Нара­зі більше сказати не можу. А щодо мене особисто, то зо­всім недавно я закінчив вели­кий звуковий проект. Аудіогід у Національному музеї у Варша­ві буде звучати моїм голосом, тож, можна сказати, що я пере­дав вісточку у вічність (смієть­ся. — Л. П.). Окрім того, радо займаюся дубляжем.

— Ви народилися і вирос­ли у Львові, тепер живете у Києві, бачили багато країн і міст. На вашу думку, де най­комфортніше жити і займа­тися улюбленою справою? Чи сниться вам рідне місто, коли ви далеко від нього?

— Найкомфортніше жити і займатися улюбленою спра­вою там, де почуваєшся ком­фортно. Власне митець шукає не лише комфорту, а спокою для заглиблення у себе, зо­середженості. А це може бути будь-де, і не обов’язково у міс­ті, де він народився. Чи снить­ся Львів? Пригадую, у дитинстві часто літав над Львовом і увесь час намагався прошмигнути з ластівками під лініями електро­передач.

— Відтоді, як ви перестали виходити на сцену як актор, ніколи не виникало бажання повернутися?

— Вважаю, що я відбувся як актор. Так, моя кар’єра не три­вала десятиліття, але вона була блискучою (сміється. — Л. П.). Шекспірівські Гамлет та Ро­мео, Гриць з вистави «У неді­лю рано зілля копала…» Ольги Кобилянської, Збишек у «Мо­ральності пані Дульської» Га­бріели Запольської, Зброжек у «Маклені Ґрасі» Миколи Ку­ліша, інші ролі… Розумні люди кажуть, що колишніх акторів не буває. От і зараз сцена мені не чужа. Ще кілька років тому на­віть не міг собі уявити, що ви­йду зі «Сестрами Тельнюк» на одну сцену і буду поруч не як їх­ній директор, а саме як актор. Я про проект «Шлях до свободи». Чи сумую я за сценою? Швид­ше, так, аніж ні. Сумую, коли бачу справді вдалу роботу, чу­дову гру та режисуру. Але цієї справжності стає все менше. Театральне мистецтво стає… мілководним.

— Ви — син відомих бать­ків. Чи дорікали вам колись «батьківською» протекцією? Чи заздрили?

— Маєте на увазі, чи був я «мажором»? (Сміється. — Л. П.). Чи був я «мажором» в артистичному середовищі 90-х? Я не впевнений, що таке мо­гло бути взагалі. «Мажори» — це діти багатих батьків, які тринь­кають батьківські гроші і ні в чому собі не відмовляють. Мож­ливо, у Києві могли бути такі, на думку спадають кілька прізвищ, але у Львові акторського «ма­жорства» не було! Одного разу один високопосадовець був щиро здивований, що мої бать­ки не мають ані машини, ані за­міського будинку: «Як то, Стри­гуни не мають хати за містом? І машини не мають? Він же ж ке­рує таким театром!..». Так, мій батько справді керує театром, він підняв театр на висоту, яка Києву і не снилася, вважає те­атр однією сім’єю, родиною… Чи мені заздрили? З відкритою заздрістю я не стикався, чесно кажучи, або не пригадую. Був ігнор, абсолютна інформацій­на блокада, феномен «людини-невидимки». Все, що робилося у театрі ім. Заньковецької, гуч­ні прем’єри, прекрасні вистави — усе замовчувалося. І не мало достойної оцінки ані серед львівської інтелігенції, ані серед театральних критиків, ані серед театральної спільноти Льво­ва. Це, як хтось пожартував ко­лись про театральну спільноту, тераріум однодумців. Творець хоче бути почутим і оціненим. А ігнор убиває творця. Тому, думаю, що так — заздрили. І зараз заздрять! (Сміється. — Л. П.). Після мого відходу з те­атру зникли справді хороші ви­стави, бо мені не змогли знайти заміни, і вистави довелося спи­сати. Мені досі боляче і сором­но за це перед батьком.

— Чи була у вас в родині проблема «батьків і дітей»?

— Напевно, що так. Але я не вважаю, що це проблема якоїсь окремої родини. Це світовий циклічний конфлікт поколінь. Загалом, чому молодість не по­важає старість? Бо дурна! По­вага! Повага і любов можуть по­долати цей молодечий цинізм. Але усвідомлення і цінність по­ваги та любові приходить з ча­сом та досвідом. Тому… це за­мкнене коло.

— Маєте хобі?

— Дивним (або не дивним) чином моя робота — це і є моє хобі. Я люблю те, чим займа­юся, і не розподіляю свій день на «робочі години» і «відпочи­нок». Я увесь час у процесі. Це велике щастя і свобода. Люблю дивитися кіно і не люблю чи­тати книжки. Люблю пограти у комп’ютерні ігри, але, чесно ка­жучи, вже й забув, коли востан­нє це робив.

Довідка «ВЗ»

Назар Стригун — український актор, директор проекту «ТЕЛЬНЮК: Сестри» (Сестри Тель­нюк). Народився 13 травня 1972 року у Львові, в родині відомих акторів Федора Стригуна і Таїсії Литвиненко. Закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачен­ня імені І. К. Карпенка-Карого 1992 року. Протягом 1992−2000 років — актор Національного державного академічного українського драматичного театру ім. М. Заньковецької, за пле­чима якого понад 20 головних ролей. У 1990-х роках зіграв у фільмах «Яма», «Останній бун­кер», «Карпатське золото», «Роксолана».

Схожі новини