«Такого не було, щоб під час виставки не купили жодної моєї картини»

У 20-річному віці йому довірили реставрувати Катедральний собор у Львові. А потім доручили розписати церкву «з нуля». Картини закарпатського художника Антона Ковача вирізняються серед інших, його «почерк» видно у полотнах, на яких буяють квіти. А хто ще вміє так змалювати гори і гуцулів? Напередодні Різдва Христового Антон Ковач виставив свої роботи у львівській PRO-ART галереї під назвою «І на шостий день». Це особливий погляд митця на старозавітну тему — міф про створення світу, а саме той день, коли Бог створив Адама і Єву. 56-річний Антон Ковач не лише малює фантастичні полотна, а й навчає цього мистецтва майбутніх художників у Закарпатській академії мистецтв. Несподіванкою для нього став приїзд 12 студентів на відкриття виставки. «Значить, все правильно роблю у житті», — робить висновок художник.

— Пане Антоне, чому при­святили серію картин саме бі­блійній темі?

— Моделюю ситуацію, що тра­пилося у той день, коли Господь Бог створив людину. Ця тема є актуальною і сьогодні, бо йдеть­ся про стосунки чоловіка і жінки. Нагадую людям, для чого створе­ні, що лише в їхніх руках той Рай. Лише вони можуть зберегти його або втратити навіки.

— А чому серед цих робіт не­має картини, на якій Адам і Єва зображені з яблуком?

— У сюжеті у мене є і дерево, і змій-спокусник, але він не впа­дає у вічі, бо не хочу потрапити у канву давно відомих атрибутів. Я не зовсім зігнорував цей сюжет, а приховав його. У картині під на­звою «Зваба» Єва тримає гілку з яблуком за спиною, а Адам вті­кає. Ініціатором була все-таки жінка, чоловік з’їв те яблуко. У ро­боті «Перед вратами із Ангелом» зображений момент, коли вони согрішили і готові були у Раю шу­кати не лише насолоду, а й пра­цю, і страждати. Там Єва вже са­мотня.

— Як довго готували цю ви­ставку?

— Трохи більше року. Це пер­ший у моїй практиці задум ціліс­ної серії на одну тематику. Спо­чатку хотів її назвати «Подорож Раєм», але зупинився на назві «І на шостий день».

— Ви ще займаєтеся рес­таврацією творів сакрального мистецтва. Багато років тому реставрували Катедральний собор у Львові. Вас запроси­ли до такої роботи чи це була ваша ініціатива?

— Це було так давно, у 1982 році. Мені було лише 20 років, я був студентом ІІ курсу. Тоді суво­ро підходили до кандидатів — тре­ба було мати певні навики, щоб допустили до такої архітектурної пам’ятки. Я дуже втішився, що отримав можливість працювати з досвідченими майстрами, які займалися реставраційними ро­ботами. Ви були у костелі і бачи­ли орган. Я на тому органі «про­жив» півроку, реставруючи стіни. Здобув не лише неоціненний до­свід у реставраційних роботах, а й «щеплення» до відповідальнос­ті у такій серйозній справі. Потім займався реставраційними ро­ботами в одному із закарпатських храмів ХІХ століття. А ще мав на­году зробити сакральну роботу, коли мені довірили на білі стіни класти композиції відповідного канону у храмі села Боржавсько­го, що на Виноградівщині. За цю роботу у 2003 році був удостоє­ний премії імені Ерделі. Працю­вав над цим понад п’ять років. Храм освятили 2002 року на По­крову. Та, попри завантаженість, ніколи не полишав своїх улюбле­них жанрів — міських пейзажів, Карпат, які безмежно люблю, на­тюрмортів, на яких мої улюбле­ні квіти, портрети… Не обмежую себе ані у жанрі, ані в техніці ви­конання. У Львівській академії на­вчився багато чого. А потім ті на­вики почав розвивати. Для мене немає обмежень. Головне — зна­йти ідею, щоб була цікава, прива­блювала…

— Ви виставлялися у Поль­щі, Німеччині, Словаччині, Угорщині… Чи купують там ваші роботи?

— У Штутгарті робив кілька сер­йозних виставок. Майже третину виставкових робіт купили. В Угор­щині останніми роками активно купують мої полотна. Зі серії ро­біт, яку я виставляв у Львівській опері, понад 25 творів придба­ла одна компанія і зробила спеці­альний виставковий зал, у якому можуть оглядати мої роботи усі зацікавлені. Зараз працюю над серією робіт, які замовили урядо­ві представники різних країн.

— А чи було таке, що під час виставки не купили жодної ва­шої роботи?

— Щоб не купили жодної, не було. Принаймні одну-дві роботи продавав завжди.

— Чим закарпатська школа живопису відрізняється від ін­ших українських майстерень?

— Роботи закарпатських май­стрів завжди вирізнялися ко­льоровою гамою. Чисті кольо­ри, оптимістична подача. Для прикладу можна взяти творчість Бокшая (робив сакральні роз­писи). Це хороший рівень вене­ційської європейської школи — з будапештської академії приніс основу у Закарпаття. Найбільше послідовників мав у жанрі пейза­жу. Але я не хочу бути схожим на своїх славних засновників нашої школи. Хочу бути сучасним.

— У ваших роботах також є багато квітів. Звідки любов до квітів?

— Ще коли і не думав, що ста­ну художником, малював квіти, бо страшенно їх любив. Жив у селі і любив доглядати флокси, чорно­бривці, жив в оточенні квітково­го світу. Коли у зрілому віці шукав своє «обличчя», робив акцент на квітах. Мав спеціальну виставку 2009 року у галереї «Бонтон», яка називалася «Ружі Божі Закарпат­тя». Для Закарпаття притаманне буйство рожевого і червоного ко­льорів. Квіти створені Господом для того, щоб ними насолоджу­ватися. Дивуюся тим людям, які не бачать цієї краси. Зараз вже менше малюю квітів. Однак від­мовити собі у цьому все одно, що зрадити своїм принципам.

— Скільки коштують ваші картини?

— Ціни, як і картини, різні. Та якщо йдеться про вартість кар­тин, представлених на вистав­ці «І на шостий день», — від 400 до 1200 доларів.

— Як довго працюєте над одною картиною?

— По-різному. Наприклад, у се­рії «І на шостий день» є роботи, які я переписував. Ці картини не на­турні. Натурні, як-от квіти, пишу в один сеанс. Це може тривати 3−4 години чи трохи більше. Але ма­люю на одному подиху, щоб пока­зати на полотні емоції.

— В якому віці вперше нама­лювали повноцінну картину?

— Мав близько 30-ти років, коли почав усвідомлювати, що освіта, яку здобував в Ужгороді і у Львові, дала мені право займа­тися живописом на серйозному рівні. Мій викладач Володимир Черкасов казав: «Не забувай жи­вопису, бо маєш природне від­чуття кольору». Першу виставку зробив, коли минуло 32 роки. А перший малюнок олівцем — у 15 років. Починав з копії Ньютона, коли треба було намалювати вче­ного у стінгазеті. А ще, пригадую, у школі ми в особистих щоденни­ках писали одні одним послання-вітання. То мої вітання завжди су­проводжувалися ілюстраціями, які малював ручками і фломасте­рами. Мені однокласники навіть замовляли малюнки (сміється. — Г. Я.). Ще був випадок, коли на гілці ліщини перочинним ножи­ком вирізав орнаменти.

— Як батьки сприйняли звістку, що вирішили вступити у художнє училище?

— У хаті був переполох. Ми жили у селі, батьки вважали, що у мене шансів вступити немає, бо не мав відповідної підготов­ки. Тато, наприклад, радив йти у поліцію або стати священиком. Щоправда, одного разу сказав, що художник у колгоспі за день заробив його місячну зарплату. У мене були романтичні уявлен­ня, що це світ, який можна ство­рити власними руками. Цей ро­мантизм не вивітрився досі. У мене ніколи не було розчару­вання, що вийшов не на свою дорогу. Не важливо — купують мої роботи чи ні. Головна наго­рода — творчий процес, у якому художник живе щоденно і якому ніхто не може завадити. Щоб це відчути, треба навчитися май­стерно це робити.

— Якою сьогодні є роль мит­ця у суспільстві?

— Формувати смак і задоволь­няти духовні потреби суспільства.

— Як живеться у наш час за­карпатському художнику? Це заможна людина чи доводить­ся шукати шляхи додаткового заробітку?

— На сьогодні немає жодної ко­пійки, заробленої на іншій роботі. Живу у приватному будинку, маю автомобіль. У мене двоє дітей, які мають вищу освіту, але ніхто не малює. Старший син — випускник факультету готельного бізнесу, а донька — студентка медичного вузу. Мріє стати косметологом.

— А дружина малює?

— Ні. Вона завідує виховним дошкільним закладом і так само фанатично віддається своїй справі, як я малюванню.

Фото авторки