• You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • «Росіяни вибудовують свою цивілізацію за рахунок завоювань. Українці ж належать до іншої цивілізаційної моделі»

«Росіяни вибудовують свою цивілізацію за рахунок завоювань. Українці ж належать до іншої цивілізаційної моделі»

Розмова з Володимиром Карачинцевим — дипломатом, культурологом, письменником

Володимир Карачинцев. Фото Ярослава Тимчишина

Розповідаючи про наш час, про війну, так чи інакше говоримо про культуру. Саме про культуру, оскільки, на мою думку, війна на сході є конфліктом культур, світоглядів, світосприйняття. Вона — це оборона нашої з вами ідентичності, яка суттєво відрізняється від ідентичності неприятеля. А він, своєю чергою, звично для імперії не бажає примиритися з цією очевидною для нас різницею. Дискутуючи про культуру, ми знову ж таки мимоволі мусимо говорити і про наші витоки. Лише сьогодні ця бесіда може бути незамуленою чужинськими концепціями і штампами, лише зараз ми самі можемо інтерпретувати історичні події так, як бачимо їх ми. Про це розмовляємо з дипломатом, культурологом, поетом Володимиром Карачинцевим.

«Час слід сприймати на тлі вічності»

— Пане Володимире, запитання про війну і культуру. Слова Черчілля про те, що під час військових дій не вар­то забувати про культуру (бо за що тоді воюємо?), схоже, не дуже чують в українських владних кабінетах. Зате їх чують «унизу»…

— Те, що ви сказали, є справедливим, але й неоднозначним… Давайте повер­немося до проблеми, що таке культура. Не так, як це розуміє загал, і, можливо, не так, як це мав на увазі Черчілль. Куль­тура, здебільшого, розуміється як нагро­мадження певних ритуалів, звичаїв, цін­ностей, традицій. І те, що відбувається на сході, це, без сумніву, зіткнення. Але я б визначив його як зіткнення цивіліза­цій. Бо поняття «культура» і «цивілізація» у чомусь є тотожними. Але є відмінності.

Отже, конфлікт на Донбасі цілком вписується у загальносвітову тенден­цію. Війна цивілізацій властива людській спільноті принаймні з 2001 року. Це той феномен, про який писав Гантінгтон. До слова, 2001 року, акурат під час атаки на «вежі-близнюки», я перебував у Рабаті, а моя дружина з дитиною — у Торонто, не­подалік Вашингтона. І для мене особисто ці події стали визначальними у моїх заці­кавленнях культурою і цивілізацією.

Ви ж подивіться: німці теж доволі ак­тивно продукували культурні ціннос­ті. Однак це не врятувало світ ні від Пер­шої, ні від Другої світових воєн. Тобто сам термін «культура» аж ніяк не означає, що все, що до неї належить, є коректним і правильним. Є, до речі, культура війни. На сході маємо зіткнення з країною, гро­мадяни якої спродукували свою модель культури війни. Вони вибудовують свою цивілізацію за рахунок експансії, завою­вань, утвердження коштом інших. Такою є їхня модель.

Українці ж належать до зовсім іншої цивілізаційної моделі.

— Чи не вважаєте, що розмови про війну з Росією як війну культур (а вони в Україні дуже інтенсивні) певним чи­ном звужують дискурс?

— Ні, ми якраз потрапляємо у суть про­блеми. Бо так чи інакше є очевидним, що людство прийде до глобальної цивіліза­ції. Може, це станеться тоді, коли виник­не загроза навіть з боку позаземних ци­вілізацій.

— Я ніколи не оминаю запитання про особисте сприйняття нашого часу своїми гостями. Вважаю це своєрідним індикатором загальної куль­тури особистості. Тож яким є цей час для вас?

— Час і проблеми розвитку цивіліза­цій, на моє глибоке переконання, слід сприймати на тлі вічності. Час, відведе­ний кожній людині, кожній нації, кожній цивілізації, — лише невеличка ніша того загального, що ми можемо кваліфікувати як вічність. Отже, наш час, — і я його так сприймаю, і раджу всім, — варто бачити на тлі вічності. Так легше оцінювати і наші особисті здобутки, і здобутки чи прова­ли країн. Лише в такому випадку наші ви­сновки та оцінки будуть слушними, адек­ватними.

«Львівська Ставропігія була першою неурядовою організацією України»

— Знаю, що останнім часом ви заці­кавилися Ставропігією. Навіть газету редагуєте. Які ваші мотивації і мета? Адже Ставропігія — доволі контравер­сійне явище, особливо з погляду ни­нішнього конфлікту з Московією?

— Я чув про це, однак мушу розчарува­ти неприхильників Ставропігії. Бо все, що відбувається, має свій час. Є історичний контекст. Коли ми оцінюватимемо якісь давні явища за тодішніми параметра­ми, то, очевидно, московський вектор був доцільним на тлі ополячення, оніме­чення… Та й від Москви не було безпосе­редньої загрози, яку ми з вами відчува­ємо останніми десятиліттями і сьогодні особливо.

Але варто говорити про Ставропігію як формат. Адже 565 років тому сформува­лося Успенське братство. Відтак братчи­ки звернулися до Патріарха Антіохійсько­го, до Патріарха Константинопольського. Бо тільки патріархи могли на той час за­радити якимось проблемам. Йшлося про грамоту (ставропігію). Етимологія сло­ва «ставропігія» — воздвиження хреста. Ставропігія у нашому сенсі — це незалеж­ність від місцевої церковної влади для братства, монастиря, храму.

Так-от, я сприймаю кожну націю як об­даровану Богом ставропігію незалеж­ності, волі. Націю братів… Отака проек­ція з небес на землю… Формат братства взагалі був притаманний європейському Середньовіччю, ренесансній добі, навіть Реформації. Тоді повсюдними були брат­ства ремісників, купців. Тож коли йдеться про львівську Ставропігію, то її цілком ло­гічно вважати першою неурядовою орга­нізацією України, громадською організа­цією (сміється).

Чим вона займалася? Просвітни­цтвом, — школа, видання богоугодних книг, будівництво храмів. Завдяки Став­ропігії відбувалася ідентифікація україн­ства, його міського сегменту, його збе­реження на наших теренах. Відтак — на східних, аж до Києва. Петро Могила — ви­хованець львівського братства, заснував у Києві Могилянську академію. Там на­вчався Сковорода…

— До речі, у вашій газеті я прочитав про Ставропігійський сад божествен­них пісень. Сковорода — знову акту­альний?

— Однозначно. До Сковороди, якщо так, особисто, — я приходив кілька ра­зів. У школі важко сприймав. В універси­теті мені видалося, що людина, яка гово­рить про любов, але сама не одружена… Я знову ж таки не був надто замилуваним цією постаттю та її ідеями.

Та ось недавно я зрозумів глибину та унікальність Григорія Савича. Не тільки тому, що світ його не впіймав… Не впій­мав, значить, не нав’язав йому ролі. Це була вільна людина. Від народження і до скону. Вільна у власних заняттях смис­лами життя. Надзвичайно освічений, він став мандрівним філософом, відкинув­ши можливість придворної кар’єри. Він не думав про успіх, він думав про щастя. І став успішним.

Кожен з нас шукає життєві смисли. Кожен з нас шукає щастя.

А Сад божественних пісень Сковороди ми справді хочемо розвіртуалити, поса­дити ставропігійський сад. Ми це зроби­мо. І це буде спільний успіх.

— Нині всі дуже жадні успіху. Що таке успіх у вашому розумінні, і які його критерії?

— Повернімося до Сковороди. Він го­ворив, що є бідні у багатстві і є багаті у бідності. Очевидно. Він знав «формулу успіху», яка була дуже простою: займай­ся тим, чим хочеш, і будеш щасливим.

А видавець журналу «Форбс» ска­зав фактично те ж, тільки замість слова «щастя» ужив слово «успіх».

«Сутність України — сад»

— Блок особистісних запитань. Ви поєднуєте непоєднуване: диплома­тію і поезію. Можу припустити, що на поетичний лад вас налаштувала три­вала дипломатична служба в Італії…

— Можливо… Я гадаю, що немає сен­су сперечатися з тим, що Італія — най­гарніша країна світу. Три чверті світових пам’яток історії і культури зосереджені там.

За десять років я добре об’їздив Апен­нінський півострів. І можу констатувати: середземноморська культура і культура Італії якоюсь мірою близькі нам. Я про це написав у своїй книзі «Італія. Стан душі» — своєрідному освідченні в любові до цієї країни.

Що ж до поезії і дипломатії. Це речі, як не дивно, цілком сумісні. Адже Пабло Не­руда, Стендаль, Гете були і дипломатами, і ґрандами літератури. І вони теж освідчу­валися у любові до Італії. Тож маєте під­твердження вашої тези про позитивний вплив цього шматка землі на поетичне натхнення (сміється).

— Чи є у вас мрія і про що вона?

— Мрія… Можливо, я, як поет, — а поезія це життя, тільки деінде (сміється), — десь літаю. Але, наголошу, у поезії. В реаль­ному ж житті я б не хотів видаватися лег­коважним. Життя я сприймаю серйозно. Мабуть, через це я не вважаю себе мрій­ником. Мрія посадити Сад божественних пісень — це реальна мрія. Бо вважаю, що цивілізаційна сутність України — це сад як символ гідного людини життя.

Довідка «ВЗ»

Володимир Карачинцев наро­дився у Львові. Закінчив Львівський державний університет ім. Івана Франка, володіє французькою, іта­лійською, англійською, польською мовами.

Працював учителем, інспекто­ром пам’яток історії та культури, за­відувачем Музею Івана Федорова, заступником гендиректора Націо­нальної галереї мистецтв ім. Б. Воз­ницького.

З початку 90-х — на дипломатич­ній службі. Створював дипломатич­ну місію в Рабаті (Марокко), посоль­ство і консульство України в Римі, Генеральне консульство у Неаполі. Остання дипломатична посада — Ге­неральний консул України в Неаполі.

Забезпечував дипломатичну під­тримку кандидатурі м. Львова у пи­танні внесення міста у Список сві­тової спадщини ЮНЕСКО.

З 2015 року — проректор з між­народних зв’язків університету «Львівський Ставропігіон», головний редактор газети «Пульс Ставро­пігії», заступник голови Львівського Ставропігійського братства.

Автор кількох книг, низки пере­кладів, серед іншого — французьких та італійських поетів. Серед найсві­жіших — книга поезій «Видименеви­диме», книга публіцистики «Слов­ник доби», книга нарисів «З погляду вічності», підручник з італійської мови.

Член-кореспондент літературної академії Маларме (Франція).

  • You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • «Росіяни вибудовують свою цивілізацію за рахунок завоювань. Українці ж належать до іншої цивілізаційної моделі»