Передплата 2024 «Добра кухня»

«Колись я сам собі присвоїв звання «артист народу України»

Ексклюзивне інтерв’ю з заслуженим артистом України — про творчість, роботу в Америці і про найбільший «провал у житті»

Відомий український актор Олександр Ігнатуша зіграв понад сотню ролей. Та мало хто знає, що він ще й талановитий режисер, вчився на Вищих режисерських курсах у самого Ельдара Рязанова. Однак доля внесла свої корективи у життя актора, якого Всевишній наділив талантом, харизмою і найкращими людськими якостями. Лише 2016 року, коли артистові минуло 60 років, йому присвоїли звання заслуженого. Хоча сам себе давно називав «артистом народу України». Зараз актор зіграв у 24-серійному фільмі «Опер за викликом 3», що йде на каналі 2+2.

— Пане Олександре, нещодавно на каналі 2+2 відбулась прем’єра третьої частини серіалу «Опер за викликом» за вашої участі. Ваш герой Дід змінився за ці сезони?

— Мій герой — старий «опер», відомий за прізвиськом Дід. Він керує Департаментом кримінальної розвідки, агенти якого працюють під прикриттям Музею міліції. Він доволі владний і жорсткий, що мені, до речі, не притаманно. Але він вже не молодий, вже сформована особистість. Тому у характері змін не буде. А от його команда поповниться новою героїнею. Цього разу до відділу приєднається аферистка Софі, яка вимушена працювати з агентами, аби не потрапити до в’язниці. Цю роль виконала молода актриса Стася Ровінська. Своєю харизмою вона, безумовно, зацікавить глядачів.

— Зі серіалу видно, що вас глибоко поважають. З вами легко імпровізувати, у вас чудове почуття гумору, при цьому ви любите дисципліну на майданчику. А як вам працювалося з молодими колегами?

— Із задоволенням. Я, до речі, не чекав, що покоління, якого я не знаю і з яким зараз працюю, виявиться настільки не схожим на моє, але настільки зручним і комфортним у роботі. Вони поіншому підходять до якихось речей. Інший гумор, бачення. Але є якась основа, у кожного своя.

Можу точно сказати, що ця команда витривала і відповідальна. По-акторськи вони роблять не те, чого я чекав би або до чого звик. Але водночас цікаво спостерігати за їхньою грою. Я навіть встигаю чогось вчитися.

— У новому сезоні до команди режисерів приєднався відомий грузинський кіномитець Заза Буадзе. Як вам працювалося з ним?

— Заза випускник тих самих Вищих курсів сценаристів і режисерів, які закінчував і я. Але він навчався у майстра кінорежисури Сергія Соловйова. Заза — професіонал високої проби, який і сам може багато чого навчити. Він дуже конкретно творчий, правильно ставить завдання. Він може навіть показати.

Для мене, людини, яка володіє акторством і працювала режисером, це дуже цінно. Часом щось довго пояснювати немає часу. Ефективніше пройтись потрібною для кадру ходою або зробити правильний жест, який пояснить набагато швидше і точніше, ніж довгі тексти і переконання. Тобто з ним дуже цікаво і приємно працювати.

— Що найскладніше у зйомках багатосерійних картин?

— Темпи зйомок. Я лише встигав прикурити цигарку, як мене тут же кликали на майданчик. І я прекрасно розумію, що створено такі умови на майданчику, щоб зняти величезну кількість корисного матеріалу за день.

— Знаю, що ви не одразу вирішили стати актором…

— Хотів вступати на українську філологію. Але випадково потрапив на іспит до театрального. Пішов за компанію з друзями і одразу вступив до Театрального інституту ім. Карпенка-Карого. А після закінчення навчання декілька років працював у Театрі ім. Лесі Українки, який на той час був одним з найсерйозніших.

— Але згодом вирішили покинути достатньо перспективну роботу в театрі заради кар’єри режисера…

— Так, хоча не знаю, наскільки правильним був мій вибір. Але мені стало нецікаво. Я хотів більш активної професії, тому вступив на Вищі режисерські курси. До речі, потрапити туди було доволі складно. Але мені вдалося, я навчався в майстерні Ельдара Рязанова. Ми були зачаровані його «Іронією долі», мріяли знімати таке ж кіно.

— Кажете, що вам не притаманні риси керівника, але режисер — це перш за все лідер, який має контролювати процес, керувати знімальною групою…

— Справді, у мене не той характер, щоб примушувати людей щось робити, віддавати накази. Але я вмію і можу опанувати себе. Як режисеру в театрі і в кіно мені це вдавалось.

— Складно було вчитися під керівництвом самого метра режисури Рязанова?

— Це були два роки активного стаціонару — по шість пар на день. Ельдар Олександрович з’являвся на заняттях не часто, проте тримав нас у шорах, був нетерпимим до будь-яких помилок. За два роки ми, 28-річні дядьки, не пропустили жодної лекції. Рязанов був дуже скупим на похвалу, зате регулярно публічно «роздавав» прочухани студентам. Але якось, побачивши мою 15-хвилинну курсову роботу «Візит», в якій знялися Ніна Русланова та Олександр Філіппенко, підійшов і поплескав по плечу. От і вся оцінка.

— Після закінчення Вищих курсів більшість ваших одногрупників не продовжили занять режисурою. Як гадаєте, у чому причина?

— Треба розуміти, що Вищі режисерські курси — це навчальний заклад для тих, хто вже мав вищу освіту. Не важливо яку, хоч сантехніка. Коли ми закінчили навчання, Радянський Союз розпався, а з ним і Спілка кінематографістів. Зрештою, не було де працювати. Кожен обрав свою дорогу, більшість повернулася до своїх попередніх професій: актори, художники, театральні режисери. Сааме тому більшість моїх ровесників залишились на режисерському ґрунті недореалізованими.

— Не хотіли тоді залишитися у Москві?

— Ні. Хоча перспективи були непогані, але я не планував залишатися у Москві. У мене було бажання навчитися і працювати для рідних українських людей.

— Після вашого режисерського дебюту «Цвітіння кульбаби» у 1992 році вам знадобилось 20 років, аби презентувати ще одну художню картину. У чому причина такої довгої перерви?

— Думаю, вирішальним стало моє перебування в Америці у 90-х. Це мені дуже нашкодило. Коли повернувся зі Штатів, українське кіно почало відроджуватись, але на 40-річних режисерів вже не особливо звертали увагу. Мовляв, «дядя, вже запізно».

— Ваше перебування у США було пов’язано зі зйомками?

— Так, я знімав документальний фільм про Автокефальну православну церкву, котра довший час була заборонена. Там цікава історія: вона збереглась в основному за межами України. Нас запросив туди патріарх Мстислав. А потім, коли ми закінчили роботу, я затримався ще на два роки…

— Чому? Вам запропонували ще одну режисерську роботу?

— Потрібно було повернути права на картину, бо вони були, по суті, безглуздо вкрадені. Там люди, отримавши майстер-касету, вирішили, що вона належить їм. Плюс до цих проблем додалось незнання мови, прав і той факт, що термін моєї візи закінчився. Для того, аби судитися, потрібні були гроші. А дістати їх було складно. Свою роль зіграло й те, що я не був громадянином цієї країни і не міг працювати за спеціальністю і заробляти нормальні гроші. Стажувався у бродвейському театрі «Ла Мама», вивчав мюзикли. А ще доводилось підпрацьовувати різноробочим. Я ж по суті був нелегалом.

— Яку саме роботу доводилося виконувати?

— Працював усюди, де можна було. Наприклад, служив бас-боєм, до обов’язків якого входить слідувати тінню за офіціантом та збирати посуд. Але я — хлопець великий, мені було надзвичайно складно. Декілька разів перевернув лотки з тарілками, після чого звільнився.

Потім займався покрівлею дахів. Було надзвичайно важко: спека +40, гаряча смола, мало дуба не врізав. Тому влаштувався прибиральником у супермаркеті. Але найприємнішою булла моя остання робота — помічник столяра у величезній майстерні. Було легко, навіть цікаво. Я з дитинства люблю працювати з деревом. Одне слово, виживав як міг.

— Врешті-решт вдалося повернути права на фільм?

— Права повернув. Допомогла та сама церква. Забрав більшість касет. Але майстер-касети так і не повернув. Я їм заборонив поширювати її на території Штатів. Ось така детективно-ідіотська історія, в якій я сам винен. Ми не отримали ані грошей, ані путнього резонансу — ні-чо-го! Більше того, на Бориспільській митниці за ввезення вантажу з мене хотіли стягнути 600 доларів. Я намагався пояснити, що я — автор, що на касетах моє прізвище, — марно. Не витримав: «Бог з вами! Забирайте!».

— Можете назвати свої найбільші успіхи та провали у кіно?

— З приємністю згадую свій перший фільм «Архімеди» Олександра Павловського. Ми знімали його на Одеській кіностудії. До провалів я, напевно, віднесу й те, що я покинув Театр ім. Лесі Українки. Все життя дуалістичне та діалектичне. Тому це і успіх, і провал одночасно. З одного боку, я вступив на Вищі режисерські курси, це, безумовно, був успіх. Туди було надзвичайно важко скласти вступні іспити, вступити без «блату». Принаймні я по-чесному боровся за це місце. З іншого боку, я покинув кар’єру перспективного актора в академічному театрі. Можливо, на той час це був найперспективніший, найкращий те атр. Зараз так воно не є, на жаль. Але досі вважаю цей театр рідним.

— У 2016 році ви отримали звання заслуженого артиста. Це якось позначилося на вашому творчому житті?

— Мамі було приємно… В принципі, до якогось часу я критикував ці звання і казав, що вони не потрібні. Настав час, а може, це вік впливає, і ставлення до деяких речей змінюється. Я живу у селі серед простих людей. От кому справді важливо, що я отримав цю відзнаку. Вони хочуть, аби біля них жив заслужений або, краще, народний артист. Хоча для себе знаю, що я давно «перенародний». Я, до речі, колись сам собі присвоїв звання «артист народу України». І навіть була у мене візитка, де я писав таке.

— Бачила, як ви на своїй сторінці у соцмережах доволі суворо відреагували на закриття кобзарської школи в селі Стрітівці. Після вашого посту ця тема стала популярною у мережі…

— У мене є друзі бандуристи, кобзарі, швидше, навіть барди. Наприклад, відомий бард Едуард Драч — великий знавець бандури і кобзи. Син мого товариша вчиться у цій школі, від нього я й дізнався про те, що школа переживає не найкращі часи. Мені стало прикро і страшно від того, що там є проблема з набором студентів на перший курс. Наразі питання про закриття не остаточне, але у подальшому це не виключено. Все не так просто. Але той мій пост — це такий крик відчаю, який я вирішив опублікувати.

— Якою мрією сьогодні живе Олександр Ігнатуша?

— «Опер за викликом» зараз забирає дуже багато часу. Ми години і дні проводимо на майданчику. Але є плани і мрії, які я сподіваюсь здійснити. Є сценарій, і я хотів би дожити до його реалізації. Є художні твори, які хочеться поставити. Але часу на все це не завжди вистачає.

Схожі новини