«Мріяла бути клоуном. Доля вирішила за мене — я стала актрисою»

Ексклюзивне інтерв’ю з Віталіною Біблів, виконавицею головної ролі у фільмі «Брама», що вийшов у всеукраїнський прокат

Віталіна Біблів. Фото авторки

Про таких, як актриса театру «Золоті ворота» Віталіна Біблів, кажуть: харизматична. Її усмішка зачаровує, очі заворожують, а щирість на сцені, на екрані і у спілкуванні підкуповує. Її героїні — добра сусідка, яка допоможе і поспівчуває, подруга, що прийде на допомогу посеред ночі. А роль обділеної любов’ю і теплом Слави, хворої на псоріаз жінки із зони відчуження, у містичному трилері Володимира Тихого «Брама» відкриває Віталіну з іншого боку. Разом з автором сценарію Павлом Ар’є, акторами Ірмою Вітовською та Ярославом Федорчуком Віталіна Біблів приїхала до Львова на допрем’єрний показ фільму «Брама».

— Однією з найкращих зі сотні ролей, які ви зіграли на театральній сцені і у кіно, критики вважають вашу Славку у виставі «Сталкери» Павла Ар’є і у фільмі «Брама» режисера Володимира Тихого, який нещодавно вийшов у прокат. Знаю, що спочатку цю роль ви «відшліфували» у спектаклі «Сталкери». Як потрапили у виставу, а потім і у фільм?

— Мені подобалися режисерські роботи Стаса Жиркова «Потрібні брехуни», «Любов людей»… Якось переглядала стрічку у Фейсбуці і наштовхнулася на новину: Стас написав пост про те, що приступає до роботи над новою п’єсою. Написала йому в особисті повідомлення, що мені би було цікаво з ним попрацювати. Стас відразу відписав і запросив на зустріч. Дав мені прочитати п’єсу Павла Ар’є «Сталкери». Мене п’єса зачепила, і я погодилася. А як потрапила у фільм, мабуть, краще запитати у Володимира Тихого. Він подивився виставу, надихнувся. Знаю, що на роль баби Прісі шукали акторів, навіть думали запросити на роль не жінку, а чоловіка. А стосовно Слави, мабуть, Володя питання вирішив відразу, бо у мене навіть проб не було. Мене взяли, як кажуть, відразу зі сцени.

— У фільмі ви граєте на баяні. Справді вмієте грати на цьому інструменті чи це кіношний «обман народу»?

— Справді граю на баяні. Приїжджайте до Києва і подивіться виставу «Сталкери». Я там також граю на баяні. Це, так би мовити, моя фішка. Я закінчила музичну школу з класу баяна.

— Під час зйомок «Брами», мабуть, були і смішні, і курйозні моменти? Що найбільше запам’яталося?

— Не хочу видатися ліричною і казати, що і команда підібралася, і все було супер. Справді, команда — чудова. А найбільше запам’ятався суцільний холод і постійне бажання виспатися. Ми дуже багато працювали і дуже мало спали. І постійно мерзли. Не можу виділити якогось одного чи двох моментів, які мені найбільше запам’яталися, бо та «Брама» живе у мені досі. Я її ще не відпустила…

— У фільмі головні герої помирають. І ви також. Деякі актори відмовляються грати ролі, якщо їхній герой помирає. Не боялися грати роль жінки, яка в кінці фільму йде з життя?

— Я не забобонна. Та й смішно би було відмовитися від ролі тільки через це. Я — актриса, і це моя робота. Це все одно, що лікар би відмовився лікувати одного пацієнта, а іншого би лікував. Правда, був випадок, коли я відмовилася лізти у зашморг, замість мене «повісився» дублер.

Знаю, коли герой помирає і треба лягти у труну, треба під голову покласти пляшку горілки, а після зйомки її розпити зі знімальною групою — за здоров’я.

— Актрисою вирішили стати ще у шкільному віці чи, можливо, випадок допоміг?

— Мріяла бути клоуном. Коли вчилася у дев’ятому класі, мене попросили зробити пародію на Вєрку Сердючку. Так сталося, що захворів хлопець, якому довірили цю роль. На День вчителя він повинен був вітати учителів. Коли я заперечила, мовляв, ніколи такого не робила, мене переконали, що у мене все вийде. Вчителька Інна Миколаївна Пушкарьова розгледіла у мені акторський талант, сказала, що у мене є харизма, за що я їй безмежно вдячна. Я мріяла стати артисткою розмовного жанру, вирішила вступити в інститут культури до Михайла Поплавського. Слава Богу, не вступила, бо у мене не було грошей.

Це були «ліхіє дєвяностиє», блату не було. Тому довелося йти в училище культури, але дуже хотіла мати вищу освіту. Через два роки, коли постало питання, куди вступати далі — в естрадно-цирковий коледж чи у театральний інститут, вибрала інститут. Бо хотіла мати вищу освіту.

— Це була ваша мета — отримати вищу освіту?

— Швидше, це була мета моєї мами. Мама завжди переживала, щоб у мене і робота була хороша, і пізніше пенсія… А доля все вирішила за мене — я стала актрисою. Якби на той час естрадно-циркове училище мало статус академії, так, як це є зараз, я би не йшла у театральний інститут.

— Батьки не заперечували проти вашого вибору професії?

— Вони завжди мене підтримували. Потім звикали до мого ритму життя, до публічності, яка також випала і на них.

— Як батьки дають собі з цим раду, адже вони мама і тато популярної акторки?

— Не хочу видатися кокеткою, але популярною себе не вважаю. Просто роблю чесно свою роботу. Мої батьки — дуже сором’язливі, але, коли ми йдемо разом, бачу, як у мами світяться очі. Її розпирає гордість. Тато на роботу носить газети і журнали, показує співробітникам, що пишуть про його доньку. До речі, йому довго не вірили, що я його донька.

— У вас рідкісне ім’я — Віталіна. Вас так назвали на чиюсь честь?

— Річ у тім, що я — єдина дівчина у роду по материнській лінії. До мене народжувалися тільки хлопці. Коли мене привезли з пологового будинку, приїхали родичі — дядьки з тітками, і усі брали участь у виборі імені для мене. Було багато варіантів — і Галина, і Мар’яна, Ніна, Лариса… Довго сперечалися.

На той час ми жили у військовому містечку. У дитячому садочку, куди ходив мій брат, була дівчинка Віталіна. Мій старший від мене на шість років брат закохався у неї. Вирішили написати на клаптиках паперу імена — кожен свою пропозицію і кинути у батьків кашкет. Братик написав і свій варіант. Витягати папірці з кашкета доручили братикові. Він витягнув папірець, на якому було написано: Віталіна. Коли батьки пішли реєструвати мене у загсі, жінка, яка там працювала, сказала: «В Советском Союзе такого имени нет», і записала мене Вітою.

У зрілому віці, коли настав час отримувати паспорт, я змінила і свідоцтво про народження, і у паспорті у мене написано, що я Віталіна.

— На вашу думку, українським акторам після прийняття закону про квоти стало легше пробитися на екран?

— Безперечно. Те, що з’явилося багато україномовної продукції, свідчить, що цей закон діє. І те, що в українських серіалах знімається все більше й більше українських акторів, також є позитивним. Бо українських акторів із прийняттям закону стали вже кликати не на друго- чи третьорядні ролі, чи на таку собі «підтанцьовку», а й на головні. Як кажуть, крига скресла.

— У вашій кар’єрі траплялися випадки, коли, прочитавши сценарій, ви відмовлялися від ролі?

— У принципі, ніколи не відмовляюся. Правда, був випадок, коли мені запропонували зіграти продавчиню з кіоску, що торгує хлібом. Звісно, я можу й продавця зіграти, але щоб епізод і образ був яскравим. Але коли головний герой підходить до мене, показує фото і запитує: «Ви її бачили?», а мені треба відповісти: «Ні», — це несерйозно. Вважаю, що я переросла такі «ролі». На таких ролях повинні вчитися студенти. От недавно я зіграла у фільмі «11 дітей з Моршина», де у мене невеликий епізод, але він дуже яскравий.

— Після вистави чи знімального дня доводиться знімати грим. Чим рятуєте свою шкіру: наносите спеціальні маски чи відвідуєте косметолога?

— Без косметолога Наташі мені би було важко. Якщо знімальний період дуже насичений, можу вирватися до неї раз на місяць. Наташа робить мені всілякі реанімаційні процедури — сама не знаю, що саме. Хоча мені генетично пощастило зі шкірою. Скажімо, після вистави я можу спокійно змити обличчя водою з милом і протерти найпростішим огірковим тоніком і змастити зволожувальним кремом. Правда, я обожнюю маски, які купую у магазині. Хоча Наташа каже, що вони допомагають, як мертвому припарка.

— По телебаченню зараз транслюють серіал «Провідниця», у якому ви граєте буфетницю Валю, а всі дії відбуваються у поїзді. Ви любите подорожувати поїздом?

— Ой, у дитинстві дуже любила. Тепер важко їздити навіть у купе з багатьох причин. Якщо у дитинстві не зважала, що подушка з пір’я чи синтепону, то зараз не розумію, як можна у потязі давати людям подушки з пір’я, коли серед дітей так багато алергіків. Тому надаю перевагу авіаперельотам.

— Якому виду відпочинку надаєте перевагу?

— Люблю лежати біля моря з книжкою у руках, і щоб мене ніхто не рухав. Я — не за активний відпочинок, бо втомлююся під час роботи: ранні підйоми, нічні зміни, емоційно важкі вистави, а у мене їх багато.