«У Дзідзя був Юліком. Ним і залишуся»

У дитинстві і юності він називався Назар Гук. Але як тільки Дзідзьо запросив його у свій гурт, Назар став Юліком. Так його називають шанувальники, друзі і навіть рідні. Коли я зустрілася з ним, на моє запитання, як маю звертатися до нього, відповів: «Я — Юлік». Шість років Юлік дарував нам запальну пісню у товаристві веселого Дзідзя, знявся у кіно і здобув славу чудового виконавця. Тому багато шанувальників Юліка не могли зрозуміти, чому покинув колектив і пішов «у вільне плавання».

— Юлік, ви донедавна були членом популярного колективу «Дзідзьо». Для шанувальників гурту громом серед ясного неба стала новина: Юлік покинув колектив. Чому?

— Вирішив щось змінити у житті. Постійна зона комфорту — не дуже добре. З Дзідзьом мені було комфортно, але зрозумів, що треба розвиватися, бо стою на одному місці. А щоб розвиватися, треба робити щось нове, займати нові ніші. Тому й вирішив зайнятися електронною музикою.

— Ви з Дзідзьом не лише співали, а й знімалися у міні-фільмах, як-от «Коляда», де збирали гроші на церкву. Фільм про те, як Дзідзьо розпочинав свою кар’єру. А потім були зйомки у мегапопулярному комедійному фільмі «Дзідзьо. Контрабас». Не думали пов’язати життя з акторством?

— Фільм про те, як Дзідзьо купив «Кадилак», був моїм першим акторським досвідом. І мені страшенно сподобалося. Стати актором? Не думав, але якби були якісь серйозні пропозиції, то, мабуть, не відмовився б.

— За вами міцно закріпилося сценічне ім’я Юлік. Зараз перейшли в інший проект. Не боїтеся, що вас будуть постійно порівнювати з тим «дзідзьовим» Юліком?

— Та мене порівнювати не потрібно. Я в принципі не змінююся. Я там був Юліком, і тут ним буду. Я був самим собою. Кардинальних змін не буде, мовляв, що з Дзідзьом я був Юліком — таким собі придурком, а тут вдягну професорські окуляри і буду сидіти й писати вірші (сміється).

— Як сам Дзідзьо відреагував на те, що ви йдете з колективу?

— Це була довга процедура. Бо я довго йшов. Перший раз, коли я йому про це сказав, він, мабуть, не сприйняв цього серйозно, бо сказав: «Та що ти таке кажеш? Подумай добре. Даю тобі місяць». Через місяць я знову почав ту розмову. Дзідзьо каже: «Тобі щось не подобається? Давай разом подумаємо, що треба змінити». Але я сказав, що хочу кардинально змінити усе. І він знову запропонував: «Давай будемо разом змінювати».

— Казав з матами чи без?

— Без. Дзідзьо тепер не матюкається.

— Мабуть, шкода йому було з вами прощатися?

— Це треба у нього запитати. Але за ті п’ять років, що ми разом на сцені, на репетиції, скільки кілометрів проїздили — ми стали як рідні брати. У мене маленький син, хочеться якомога більше приділяти йому уваги. А коли ми їздили на два тижні на гастролі, я дуже сумував за ним.

— Після того «розлучення» з Дзідзьом не стали ворогами?

— Ні. От недавно був концерт Дзідзя на «Арені Львів», я також там виступав як артист, як друг.

— Тобто ви поставили крапку на проекті «Дзідзьо» і зайнялися власним проектом. Що це за проект?

— Знаєте, чому я вибрав електронну сферу? Бо нас, артистів, — багато. Я співати не планую, тому мені стала цікава сфера, в якій зараз мало хто розвивається. Є багато діджеїв, людей, які роблять електронну музику, але їхня праця не оцінюється відповідно, їх не рекламують, вони не виходять на всеукраїнський рівень. Вони не такі медійні, як співаки, для прикладу. Я вирішив, що потрібно робити якісний електронний матеріал, більше розрахований на клуби і молодь. Роблю ремікси на пісні топових українських артистів. Такої музики бракує.

— Проект стартував. Якими успіхами можете поділитися?

— Уже час від часу виходять мої ремікси на радіо. Найближчим часом має вийти мій ремікс на пісню Альоші «Текіла». Також Україна почує ремікс-версію пісні «Дівчина» проекту Panchyshyn.

— А коли вперше познайомились із музикою?

— Музикую, скільки себе пам’ятаю. Як кажуть, з горщика, а може, й швидше. Музика завжди була присутня у моєму житті. Мій батько був музикантом, грав по весіллях, мама також закінчила музичну школу. А зі семи років батько мене брав зі собою на весілля, і я вже був повноправним членом музичного колективу. Мені це дуже подобалося.

— Музики де навчалися?

— У школі імені Соломії Крушельницької. Постійно викладачка з фортепіано говорила, що мені не потрібно грати на весіллях, бо така гра змінює постановку руки, справжні піаністи не грають по забавах… І так вона говорила доти, поки не довідалася, скільки я заробляв за одне весілля. Після цього змінила свою думку (сміється. — Г. Я.). Насправді для мене це була чудова школа весільного музиканта, бо це мене виручає й досі. Я навчився витривалості, набув вміння виходити з найскрутніших ситуацій. Бо коли граєш наживо, а тим більше на весіллі — це не просто увімкнути фонограму чи вивчити якийсь трек і тільки його грати… На весіллі може бути різне, і треба бути до всього готовим. Я би й зараз не відмовився пограти на весіллі (сміється. — Г. Я.).

— То ви закінчили музичну школу імені Соломії Крушельницької і львівську консерваторію?

— Ні, не у Львові. Я вчився в Італії. Одинадцятирічку я також у Львові не закінчував. Провчився до шостого класу. Мама поїхала на заробітки в Італію і забрала мене зі собою. Там я закінчив школу і вступив у консерваторію в Неаполі.

— Пригадала, як Дзідзьо вам у фільмі казав: «Не кажіть на мою маму цьоця Галя. Кажіть: донна-сеньйора Галина».

— Моя мама також Галина.

— А як дали собі раду з мовою?

— О… дітям це дуже легко. Коли я приїхав, мама мене через тиждень віддала до школи, а в руки дала мені великий українсько-італійський словник. Мама живе поблизу Неаполя, а там розмовляють далеко не чистою італійською, а на діалекті. Італія — така країна, у якій через кожні 100 кілометрів свій діалект й інша мова. І коли я прийшов з тим словником до школи, нічого не розумів, бо діти говорили на діалекті. А я не міг у словнику знайти жодного слова з тих, які вони говорили. Але у мене включився інстинкт самовиживання, і вже за півроку я говорив добре. А через два роки вже говорив без акценту.

— Як ви вчилися? На тлі італійських учнів виглядали краще чи гірше?

— Учитель з музики у школі мені допомагав готуватися до вступних іспитів у консерваторію. З цього можна зрозуміти, що українська, зокрема львівська музична школа, — набагато сильніша.

— За навчання багато платили?

— Ні, я вчився на бюджеті.

— А на житло і харчування мама виділяла?

— Ні. Я брав участь у концертах, грав на весіллях. Музика мені завжди допомагала. І заробляв я тоді непогано.

— Після закінчення неапольської консерваторії не хотіли залишитися в Італії?

— Мені бракувало України. Мені там було добре, але я хотів додому.

— Не мали бажання, скажімо, у пориві гніву, кинути музику раз і назавжди?

— Не те що бажання, навіть такої думки не було. Музика для мене — все! Пригадую, якось мені друзі казали: «По весіллях грати — сором!». Але я завжди розумів, що мені не соромно заробляти на життя музикою. Бо музика мені завжди допомагала.

— То вже після Італії познайомилися з Дзідзьом?

— Я з ним грав у гурті «Друзі» на весіллях. Тоді він ще був як Михайло Хома. Мене з ним познайомив мій кум, теперішній гітарист гурту «Дзідзьо» Лямур. Ми разом усі працювали, а через півтора року Михайло запропонував мені стати членом колективу «Дзідзьо». Я погодився, і так почалась співпраця. На той час, коли прийшов, шанувальники мене не надто сприймали, писали гнівні пости у соцмережах. А коли вийшов кліп «Кадилак» і той фільм, мене почали сприймати як повноправного члена Дзідзьового колективу.

— Під час виступів чи навіть на репетиціях, мабуть, траплялися якісь курйозні чи смішні ситуації?

— Ой, за шість років було багато всього. З Дзідзьом спокійно моменту не може бути, бо то — веселий чоловік, фонтанує «приколами» і жартами. А коли їздили в «Кадилаку», то постійно сміялися. Пригадую, їхали з Києва на Закарпаття, то всю дорогу реготали. Не було моменту, щоб відпочити від сміху. Були й казуси, коли нам відключали світло під час виступу. А Сергій (Павук) не раз казав саундкомпаніям, які ставлять апаратуру: «Підключіть йому все добре. Бо якщо йому щось не сподобається, він може спалити сабвуфер». І це була правда. Я цього не хотів, але сабвуфери горіли два рази. І ми грали півконцерту потім з маленькими колоночками. Був випадок, коли на концерті у Чехії у мене згоріла клавіша.

— Від дівчат, мабуть, відбою не було?

— Кожен артист має то пережити. До цього звикнути і змиритися. Бути популярним не так легко, як комусь здається. Всі дивувалися, як на це реагує моя дружина. Але вона також зуміла собі дати з цим раду. Звикала до цього поступово, розуміла, що це — моя робота. Довіряє мені. Але і я не даю приводів для ревнощів.

— Як побороли зіркову хворобу?

— О… коли я почав працювати з Дзідзьом, у мене перші місяці була сильна зіркова хвороба. Але через якийсь час зрозумів, що щось неправильно у цьому житті роблю, бо не заслужив ще бути аж такою зіркою. І ця зірковість з часом минула.

— У вас є маленький син. Хочете, щоб пішов вашими стопами?

— Ми навіть обговорювали з дружиною це питання. Не хочу примушувати Дениса йти вчитися у музичну школу. Бо мене не примушував ніхто. Мене спочатку віддали до звичайної школи, оскільки і мама, і бабуся вчителювали у школі. Півроку провчився у класі, де класним керівником була бабуся. А потім тато запитав: «Ти хочеш вчитися у музичній школі?», бо ж грати я вже вмів на фортепіано. Сказав: «Хочу!». І мене у школу Соломії Крушельницької прийняли відразу у другий клас. Тож і я тепер вирішив, що свого Дениса ніколи не буду змушувати займатися музикою, він має до цього прийти сам. Хоча вже тепер бачу, що Денис з мікрофоном співає всі пісні Дзідзя, копіює його рухи. Денисові подобається музика, але він сам має вирішити, чи вона йому потрібна.