«У моєму атракціоні над ареною літатиме… глядач. Без жодних допоміжних засобів»

Відомий український ілюзіоніст Євген Новосьолов — про складні трюки на арені цирку, гонорари українських та зарубіжних циркових артистів


Євген Новосьолов

Жоден маг не розкриє своїх професійних секретів. Бо тоді вам буде нецікаво дивитися його трюки. Буває, ілюзіоністи самі не можуть розгадати таємниць у роботі своїх колег. Дивилася нещодавно у Львівському державному цирку виставу «Цирк на воді». Була приємно шокована виступом знаного українського ілюзіоніста Євгена Новосьолова. Під час трюку він зникає з арени… на очах у глядачів. Спочатку стає у залізний чотирикутник без стінок. На нього накидають чорну тканину, підносять над манежем, ряднина спадає — а чотирикутник… порожній. Артист тим часом виходить з-за куліс з вигуком: «Я — тут!». Чи використовує він у роботі гіпнотичні та телепатичні здібності? У чому таємниці знаменитих фокусників? Про це — в ексклюзивному інтерв’ю володаря золотої медалі на міжнародному фестивалі мистецтв у Північній Кореї, одного з наймолодших ілюзіоністів України Євгена Новосьолова.

— Євгене, ви — з відомої династії циркачів. Дід Борис Заєць — народний артист України, екс-директор Національного цирку України, батьки — жонглери, мама також і тварин дресирувала. Та знаю деякі сімейні таємниці: дідусь, виявляється, був проти того, аби ваша мама пов’язала долю з цирком.

— Дідусь знав: це виснажлива робота. Це — життя «на колесах»: постійні гастролі, переїзди, готелі… Після закінчення школи віддав свою доньку (мою маму) в Київське музичне училище імені Глієра. Але її страшенно тягнуло в цирк, адже виросла за його кулісами. Після закінчення музичного училища мама категорично заявила: «Музикою займатися не буду!». І стала… «принцесою» цирку. Коли познайомилася з татом (він був спортсменом), і його привела на арену.

Якось Борис Михайлович запросив відомого режисера Миколу Баранова, щоб поставив моїм батькам жонглерський номер. Побачивши мої здібності до жонглювання (тоді мені було п’ять рочків), режисер поставив питання руба: «Або ставлю номер для сімейного тріо, або йду геть». Батьки і дідусь довго не давали згоди, адже на репетиції та вистави мене часто треба було забирати з уроків. А з гастролями як бути?! Нарешті батьки змирилися і дали згоду. Мій дебют як жонглера та актора відбувся у Києві. Я грав роль… себе. За сценарієм — народився у своїх батьків, зміцнив сім’ю, і ми утрьох (тато, мама і я) вправно і жваво жонглювали м’ячами. Відтоді я захопився трюками.

У 1990-х набував популярності нині знаменитий американський маг Девід Копперфілд. Коли я подивився його видовищні і дивовижні фокуси, ще й почув оригінальні коментарі Девіда, загорівся ілюзіонізмом. Та де ж цього навчишся?! На початку 1990-х Інтернету не було. Книжки з ілюзійного мистецтва з татом «діставали» і разом з ним вчилися. Багато корисних трюків підказав відомий швейцарський ілюзіоніст Рондо, в якого мама працювала асистенткою.

— Пригадуєте, коли вперше заробили гроші за свій сольний виступ?

— Так, на гастролях у Варшаві. Було мені дванадцять років. Батьки запросили на арену директора варшавського цирку. Той подивився мій номер і каже: «Добре, Женю, робиш трюки. Зможеш відпрацювати їх на публіці?!». І завіз нашу сім’ю в… ресторан. Перед відвідувачами ресторану я чудово і дуже старанно відпрацював фокуси: палички в моїх руках перетворювалися на хусточки, хусточки — на палички, в одному місці вони зникали, в іншому — з’являлися. Одне слово, поляки були вражені і здивовані. Мовляв, такий маленький хлопчик, а вже водить за ніс дорослих дядечок і тітоньок! За ілюзійну майстерність тоді мені заплатили 50 доларів. Це був перший заробіток.

— Коли під час вистави «Цирк на воді» на очах у глядачів ви раптово… зникли, а за кілька секунд вийшли з-за куліс, я була приємно шокована. Перша думка: у вас є двійник…

— Ні-ні, нема. Якби я мав брата-близнюка, то виконати трюк було б набагато легше. Привідкрию секрет. У наступній виставі в моєму атракціоні над ареною літатиме… глядач. Уявляєте, без жодних допоміжних засобів. Трюк технічно важко виконати. Але показати цирковий номер з левітацією — моя коронна мрія. Копперфілд робить такий самий ілюзійний трюк на сцені. Зробити його на арені, коли глядачі не перед тобою, а навколо тебе — у чотири рази важче.

— У Копперфілда є фантастичний ілюзійний номер, коли на очах у глядачів він прибирає Статую Свободи. Цікаво, як він це робить?

— З Копперфілдом я не знайомий. Щоправда, маю фото з його автографом. «Родзинка» трюку в тому, що його виконує сам Копперфілд, який фінансово спроможний його виконати. Пригадайте, під час його трюку над Статуєю Свободи літали, здається, два гелікоптери. Щоб задіяти їх у роботі, за це треба заплатити немалі кошти. По-друге, щоб показати такий унікальний ілюзійний номер на увесь світ, треба було домовитися з владою США. А вона далеко не кожному ілюзіоністу дозволить таке зробити. По-третє, у Девіда надзвичайно дорогі і якісні реквізити, декорації, споруди. Чого тільки вартує сама розробка трюку?! Розробляли його (робили складні креслення у форматі 3D) талановиті і наближені до Копперфілда люди, яким він довіряє (в нього прекрасна команда професіоналів). Одне cлово, щоб показати ілюзійний «фокус» світового масштабу, треба витратити шалену суму. Копперфілд, щоб здивувати світ, фінансово може собі таке дозволити.

— Казуси під час вистав трапляються?

— О, так! Інколи, у найважливіші миті, реквізит може поламатися, ґудзик відірватися або блискавка застрягнути. Щоб на арені нічого не глючило, як правило, користуюся не електронними, а механічними приладами. Вони надійніші. Одного разу ілюзійний трюк під час вистави мало не закінчився для мене трагедією. Під час атракціону «Розпилювання артиста» я заліз в ящик. Вчасно не схилив голови — і пила гострими зубцями врізалася мені в маківку. Відчуваю гострий біль, з рани ллється кров — а допомогти собі не можу. Вилучив мить — і на кілька секунд з розсіченою головою забіг за куліси. Асистенти швиденько змили з голови кров — і я достойно допрацював номер. Найцікавіше: глядачі все це сприйняли, наче так було задумано. Лише після виступу я… знепритомнів.

Були й комічні випадки. Якось під час виступу у штанях відірвався ґудзик, і вони потихеньку почали сповзати… Що робити?! В руках — реквізит, з трибун на тебе дивляться тисячі пар очей. Усміхаєшся, показуєш фокуси, а сам час від часу підтягуєш пальцями штани і ходиш по арені широкими кроками, аби донизу не сповзли, а ти у спідній білизні перед публікою не постав.

— Що ілюзіоністам не дозволяється використовувати в атракціонах?

— Наприклад, у номері з «розпилюванням артиста» мені пропонували шафки оббризкати червоною фарбою, щоб було правдоподібно до крові. «Не буду! — сказав категорично. — Це виглядатиме страшно, а виставу дивляться діти». Перегинати палицю? Нізащо!

— Між ілюзіоністами є заздрість?

— Так, є. Нещодавно на зборах ілюзіоністів це питання ми обговорювали. «Підводні течії» своїх трюків ілюзіоністи тримають у таємниці і від пересічних людей, і від своїх колег. Якщо ти «народив» складний трюк, то, погодьтеся, хочеться бути унікальним. Ніколи не заздрю тим, у кого кращий ілюзійний номер. Навпаки, тішуся, молодці! Мене це підстібає до того, аби вдосконалювати свою майстерність.

— За кордоном ілюзіоністи відкривають власні ресторани. Читала дивовижні факти. Наприклад, у Нью-Йорку один із ілюзіоністів відкрив кафе, в якому нема офіціантів, а страви на столі з’являються, як у казці «По щучому велінню», — миттєво, на очах у відвідувачів…

— Або як у «Вечорах на хуторі поблизу Диканьки»: вареники самі обкачуються у сметані і залітають у рот (сміється). Круто! Хотілося б відкрити таке кафе в Києві. Та і тут без кругленької суми не обійдешся. Відкрити таке кафе — ду-у-уже дороге задоволення…

— Місяць тому за розвиток та значні досягнення в ілюзійному цирковому мистецтві президент Міжнародної асоціації ілюзіоністів Тонні Хассіні нагородив вас почесною нагородою International Magicians Societys: золотою медаллю та дипломом. Народні депутати, багаті «мажори» запрошують ілюзіоністів-віртуозів на корпоративи, щоб здивувати своє оточення?

— Запрошують. Як правило, відмовляюся. Кілька років тому через Міністерство культури України тодішній президент України запросив нас виступити на дні народження своєї онуки. Приїхали, блискуче відіграли виставу — і нам… не заплатили.

— Деякі найвідоміші сучасні маги за кордоном за один корпоративний виступ беруть 500 тисяч — 1 мільйон доларів. Cкільки платять українським ілюзіоністам?

— Як домовишся. Комусь — 200 доларів, комусь — 1 тисячу доларів. Та під питанням, чи погодяться замовники заплатити велику суму?! Адже артистів запрошують не напряму, — переважно через мистецькі агентства. Грошовий збір з аншлагової вистави в Україні — приблизно 250 тисяч гривень, а за кордоном — понад сто тисяч доларів. Найдешевший квиток на циркову виставу у цивілізованих країнах — 50 доларів. Відчуваєте різницю?! Розповім випадок з власного життя. Кілька років тому мої батьки задумали зробити великий сімейний атракціон. Наскладали гроші. Але батько раптово захворів — і накопичену суму ми витратили йому на лікування. Коли батька не стало, світ для нас з мамою «перевернувся». Адже звикли працювати утрьох. І мама почала працювати з тваринами (собаками, зміями, крокодилами), а я готував сольні жонглерські та ілюзійні номери. Мені пощастило на доброзичливих людей. Дуже допоміг дідусь, а також відомий дресирувальник Володимир Шевченко, який теж уже покинув цей світ. Та в основному вчився на власних помилках та досвіді, — і підготував великий ілюзійний атракціон.

— На якому рівні у світі Україна за розвитком ілюзійного мистецтва?

— На першому місці — США. Ілюзійні номери в Америці дуже затребувані, прекрасно сприймаються глядачем і добре продаються. У Лас-Вегасі працюють цілі театри ілюзій. Є багато майстерень, в яких ілюзійні трюки розробляють професіонали. Серед вітчизняних ілюзіоністів світового рівня досягли Віталій Горбачевський (на арені працює з дружиною), Віктор Войтко, Влад Кривоногов. Усі — з Києва і добре затребувані за кордоном. Майстерність ілюзіоніста у світі, до речі, високо цінується.

У нашій країні є талановиті ілюзіоністи, які розробляють неймовірно видовищні трюки, роблять до них креслення і самі свої трюки виконують. Але також є чимало артистів, які розробляють фантастичні трюки в Україні (тут і реквізит, і робоча сила дешевші), а продають їх за кордон. Фінансово вигідно! У цивілізованих країнах (вже і в Україні) ілюзіонізм перетворився на шоу-бізнес.

— Не будете проти, якщо сини захочуть піти вашими стопами?

— На арені разом зі мною працює дружина Анастасія, дев’ятирічний син Олександр. Молодшому Даниїлові — 2,5 рочку. Першу свою прем’єру Олександр пречудово відпрацював у п’ять років. Під час атракціону я посадив сина на манежі, а поруч — живу гуску. Заграла запальна музика — і раптом Сашко, не за сценарієм, почав азартно танцювати. Дивлюсь: дитина так гарно зімпровізувала, що я сказав: «Відтепер, Сашко, постійно танцюватимеш у цьому атракціоні». У сім років (було в Мінську) у виставі «Я працюю чарівником» син виконував роль мене в дитинстві, хлопчика, який мріяв стати чарівником. Дві години дитина відпрацювала «на ура».

З одного боку, хочеться, щоб сини продовжили циркову династію родини Новосьолових, а з другого… Дай, Боже, щоб нинішнє молоде покоління мало змогу працювати на арені. В Україні вже продали заводи, фабрики, кінотеатри… Якщо ще й цирки будуть продавати і приватизовувати, то циркове мистецтво поволі загине. Бо якщо у приміщенні цирку його власникам стане фінансово вигідно відкрити, скажімо, нічний клуб, а не показувати вистави, то українським молодим та обдарованим артистам своє мистецтво доведеться вдосконалювати за кордоном і там працювати.