«Не розумію, чому усі переможці „Голосу країни“ кудись зникають»

Український співак Ростислав Кушина розповів також про пісню «Джамайка», перший «Голос країни» і «неформат» на радіо

Ви чули, як співає «Джамайку» Ростислав Кушина? Це його «візитна картка». Саме виконанням цієї пісні «розвернув» тренерське крісло судді на першому проекті «Голос країни». На жаль, тоді у «двобої» Ростислав поступився Арсену Мірзояну. Але ця поразка йому не підрізала крила. Навпаки, додала енергії і бажання йти далі, дряпатися на Олімп високої творчості. І він це зумів. Ростиславові стоячи аплодувало журі на Міжнародному пісенному конкурсі у Лондоні, визнавши його найкращим європейським талантом. Йому довірили відкривати піснею «Чорнії брови, карії очі» винний фестиваль у… Китаї.

— Ростиславе, ви взяли участь у першому проекті «Голос країни». Для чого туди пішли, адже на той час вас уже знали як співака?

— Мене до всіх проектів «підбиває» мама. Якщо впираюся, мама переконує: «А чого ти не хочеш піти?». І я не шкодую. «Голос країни» — той проект, який дав мені більше впевненості у собі і мобільності. Шкода, на цьому проекті склалося не все так, як я хотів, але жодної секунди не пошкодував, що взяв у ньому участь. Цей «Голос» дав свої плоди, бо слухачі запам’ятали мене саме за «Джамайкою». Як тільки з’являюся на концерті, кажуть: «Та це ж ви у білому костюмі співали на «Голосі» «Джамайку».

— Ви тоді мали можливість співати ті пісні, які хотіли?

— Ми скидали організаторам ряд пісень, а вони з них обирали.

— Коли переглядала відео «Голосу», мені здалося, що усі тренери, Руслана, Олександр Пономарьов і ваш тренер Стас П’єха, були налаштовані не на вашу підтримку, а горою стояли за Арсена Мірзояна, з яким ви брали участь у батлах.

— Це правда. Вони всі були за Арсена. Я потім зустрічався зі Стасом П’єхою, коли він приїжджав до Львова, він казав: «Ростику, були обставини, я змушений був вибрати Мірзояна».

— Були «підводні течії»?

— Це був перший «Голос». Не всі ще добре розуміли — що й до чого. Мене дивувало, що шукають, як тоді казали, «харизму». Харизма може бути у подальших піснях. А пісня «Чорнії брови, карії очі» — класична, її знає і співає увесь світ. Я цією піснею відкривав у Китаї винний фестиваль. Та, попри все, вдячний Всевишньому за те, що взяв участь у першому сезоні «Голосу країни». Він запам’ятався усім. Бо переможці наступних сезонів кудись зникають. Я цього не можу зрозуміти. Чому не працювати над собою далі? Манна з неба не впаде. Жоден продюсер не прийде і не запропонує: «Ось я вкладаю у тебе 200−300 тисяч доларів, ти тільки співай». Такого не буде! Усього треба домагатися самому.

Я після участі у шоу не сидів жодного дня: репетирував і виступав. І зараз у місяць планую по 15 концертів. Переїжджаю з міста у місто, зі села — у село.

— Виконуєте на концертах пісню «Кохана», яку записали з Боженою Дар?

— Це моя перша пісня, яку сам написав. Якось після концерту, було вже далеко за опівніч, повернувся у готель і ліг спати. О третій ночі прокинувся від того, що мені приходить у голову якийсь текст. Взяв диктофон і надиктував текст, а потім наспівав мелодію. Це одна з моїх перших пісень, яку взяли радіостанції. Бо оперний співак — це для радіостанцій діагноз.

— Не беруть?

— Кажуть, неформат. Постійно борюся з тими форматами, роблю естрадні пісні. Це складно, але постійно експериментую. У концерті роблю різноманітну програму — пропоную слухачам і естрадні, і оперні твори. У мене у програмі є чудовий акордеоніст-віртуоз Юрій Дякунчак. Він заслуговує, щоб його слухали люди. Пригадую, як мене не хотіли свого часу випускати на сцену, тримали «в тіні». Тому даю зелене світло усім, хто прагне дарувати слухачам чудову музику. Коли до мене звертаються батьки із проханням дозволити їхній дитині виступити, із задоволенням роблю це. Дитині треба дати шанс!

— Після виступу у «Голосі», мабуть, перед вами почали відкриватися двері концертних залів?

— Двері концертних залів переді мною відкриваються тільки завдяки моїй фанатичній праці. Ніколи не дозволю собі «халтурити» під фонограму. Виходжу до людей під час пісні і даю їм мікрофон, щоб переконалися: це живий звук. Коли посольство України в Ізраїлі запросило мене взяти участь у фестивалі, надіслав їм запис пісень, які пропонував для виступу. Вони мені пишуть: «А можете прислати живе виконання?». Довелося переконувати, що все «живе». Повірили мені лише тоді, коли в Ізраїлі заспівав кілька пісень.

— Знаю, після «Голосу краї ни» ви поїхали на Міжнародний конкурс у Лондон, де здобули першу премію.

— Я подав заявку на участь, але коли закрутився процес, зрозумів, що і там є свої «підводні течії». Річ у тім, що організатором для пострадянських країн виступає Росія. І вони зробили все для того, щоб я не виступив.

— Ви за свої кошти їхали?

— Так. Там є така умова: якщо співак перемагає, йому повертають витрачені кошти і дають грошову премію. Коли я приїхав у Лондон, російські організатори сказали, в якому готелі можу оселитися. Приїхав у вказаний готель, а там кажуть: «Нема вашої резервації». Зі свого телефону набираю їх і запитую, у чому річ. Просять зачекати півгодини. Потім називають інший готель. Їду за вказаною адресою таксі. А там знову нема у списках мого прізвища. Телефоную ще раз. Обіцяють з’ясувати. Дивлюся на годинник: до початку конкурсу залишається лише дві години. Зателефонував до колишнього викладача. Каже: «Негайно їдь у концертний зал. Вони все роблять для того, щоб ти не встиг». Мчу у концертний зал. На годиннику 15.45. До початку залишилося 15 хвилин. І раптом з’ясовую, що я у списку конкурсантів — перший! У мене паніка. Підходжу до російських організаторів і прошу, щоб переставили мій вихід у кінець, щоб міг бодай віддихатися. Заспокоюють, мовляв, ідіть у гримерку і спокійно відпочивайте. У гримерці тільки сів на стілець — відключився. Заснув. О 15.55 до мене підійшов чоловік і дивується: «Ви що, ще не готові?». За секунду, як солдат, переодягнувся і майже вибіг на сцену. Подивився направо, потім — наліво, як мене вчив викладач, подумки сказати собі: «Вам всім капєц», і заспівати. І я заспівав добре. Журі плескало стоячи. Отримав першу премію, про мене писали газети… Та, найголовніше, мене, нарешті, поселили у готелі. Цим уже займалися британці.

— Ви розпочали свій творчий шлях у ранньому віці…

— З чотирьох років. Діти у такому віці ще не зовсім добре вміють говорити, а я вже виступав на великих сценах. Не лише у рідному Моршині, а й за кордоном. Займався у фольклорно-етнографічному театрі пісні «Джерельце», в якому мною опікувалася Ірина Король. Ірина Іванівна прийшла у садочок, щоб набрати групу у «Джерельце». Їй підказали послухати мене. Ірина Іванівна недавно мені розповідала, що я де ходив, там і співав. Із величезним задоволенням щодня ходив на заняття у цю студію. З «Джерельцем» я об’їздив Польщу, Македонію, Угорщину, Німеччину, Австрію. Я — маленька дитина, але виступав з дорослими дітьми на сцені як артист.

— Не боялися сцени?

— Я знав, що там є Ірина Іванівна, а значить, нема чого боя тися. І це мені багато дало у майбутньому. Сцени я не боявся взагалі. Хоча артист має переживати перед виступом, і я переживаю. Але цього ніхто не бачить. І як тільки зазвучать перші акорди, я вже ніби у своїй стихії. А ще як підспівують слухачі, це ще додає впевненості. У мене чудова пісня «Волонтер», яку, на жаль, не беруть радіостанції. Цю пісню я присвятив своєму другові Тарасові Брусу, який загинув в АТО. Неодноразово їздив з концертами у зону АТО, нещодавно повернувся зі Станиці Луганської, виступаю перед пораненими бійцями у госпіталях… І завжди співаю цю пісню. Але в ротацію львівські радіостанції її не беруть! Мені це болить.

— Чому не беруть?

— Бо неформат! Про які формати-неформати можна зараз говорити, коли в країні йде війна? Пісня присвячена всім волонтерам, які роблять дуже велику справу і які гинуть за Україну разом зі солдатами.

— Але із введенням у дію закону про квоти мало багато чого змінитися…

— Так, української пісні стало звучати більше, ніж це було раніше. Але ті формати і неформати, якими постійно прикриваються радіостанції, для мене незрозумілі. Кажу: «Вас слухає різна публіка. Чому в Росії Баскова крутять по сто разів на всіх радіостанціях, а у нас не хочуть допускати, бо, бачте, їм чути, що в моєму голосі є оперний вокал». Дивний народ! Хто придумав ці формати? Для деяких українських радіостанцій хороша пісня «я твой тазик, ты — мой унитазик». І оце формат?! На чому ці радіостанції виховують молодь? Кожен артист має свого слухача, але ж радіостанції повинні допомагати, щоб той слухач послухав улюбленого артиста.

— Хто вам привив любов до пісні?

— Думаю, я вже з цією любов’ю народився. Але до всього мене підштовхують мої мама і бабця. Один мій дідусь співає й досі в церковному хорі, другий також співав у церковному хорі. Прадід був священиком…

— Ви вчилися вокалу у відомого тенора Володимира Гришка. Людина з чудовим голосом і талантом раптом вирішила підтримати Януковича і виступати на антимайдані. Про Гришка ходили чутки про його особливі почуття до молодих хлопчиків…

— Те, що Володимир Гришко виступав на антимайдані, звісно, засуджую. Але це — його вибір. З іншого боку, він страшенно боявся, його залякали. Йому погрожували, якщо не буде підтримувати Януковича, спалять його маєтки. Переживав за свої ретроавтомобілі, будинки і квартири, колекції антикваріату, дорогі шуби… А те, що йому подобалися хлопчики, — це неправда! Не знаю, хто і для чого розповсюджував такі плітки про нього. У нього було багато учнів, давав багато знань, але до хлопчиків не залицявся. Я з Гришком працював десять років, ми могли мати за 50 днів 50 концертів. Переїзди, готелі… Жодного разу у мене навіть підозри не було щодо його нетрадиційної орієнтації.

— Чому ваші дороги розійшлися? Через політичні погляди?

— І не тільки. Основна причина у тому, що я повинен працювати як соліст, а не бути «у тіні». Хоча на концертах я міг співати більше пісень, ніж він. Зараз ми не спілкуємося, хоча Володимир Данилович в Україні.

— У Гришка була фанатична любов до розкоші — машини, хутро. Чи привив він вам цю любов?

— З дитинства люблю машини. У 16 років їздив на дідусевих «Жигулях». І зараз мені подобаються хороші машини, але не маю можливості їх скуповувати у таких кількостях, як Володимир Данилович, бо кожну зайву копійку вкладаю у себе, свою творчість.