Передплата 2024 «Добра кухня»

«У школі, коли дізналися, що хочу бути актором, дивилися на мене як на дивака»

Розмова з актором-заньківчанином Олегом Сікиринським — про театр, особисте життя і «Капустяний Оскар»

27 березня, у Міжнародний день театру, багато років поспіль театрали з нетерпінням чекають на цікаве, веселе й оригінальне дійство, що зародилося як «Заньківчанський капусник», а згодом перетворилося на «Капустяний Оскар».

Одним із ініціаторів такого святкування Дня театру був актор Національного академічного українського драматичного театру ім. Марії Заньковецької Олег Сікиринський. У День театру — розмова про театр, «Капустяний Оскар», акторську професію і шлях до неї, а також про батьків і родину.

— Ми з друзями-акторами якось сіли, подумали і дійшли висновку, що вдома тільки ночуємо, а все життя минає у театрі, — каже Олег Сікиринський. — Це друга сім’я. Тому й виникла ідея «Капустяного Оскара», щоб порадувати акторів, влаштувавши їм свято. Намагаємося якомога менше людей займати у наш «капусник», щоб більшість сиділа в залі, дивилася, насолоджувалася і відпочивала…

— Ті, кого не залучаєте, не ображаються?

— Заздалегідь маємо змогу відзняти якесь жартівливе відео, щоб людина могла себе побачити з залу. Хочеться, щоб мої колеги, сидячи в залі, подивилися на себе збоку, пожартували, посміялися зі себе. Девіз «капусника» — хуліганство. Буде багато сюрпризів. Багато акторів побачать своїх колег з іншого боку. Мені подобається, що актори погоджуються на хуліганство, не бояться…

— Що означає «хуліганити по-заньківчанськи»?

— Це вийти за звичні межі, форми, робити те, чого від тебе не очікують, вражати несподіваними речами… Під час одного з «капусників», наприклад, виїхала машина з поліцейськими. Цього ніхто не чекав… Актори — як діти малі, нам лише дай привід, і ми будемо одне одного «підколювати», жартувати. Кайф у тому, що над нами нікого немає. Ми, актори, — люди залежні, нас завжди вибирають режисери, призначаючи на ролі. А тут ми самі собі режисери, і можемо дозволити бути самі собою.

— Багато років поспіль «Заньківчанський капусник» готують одні й ті самі актори — ви з Юрієм Хвостенком…

— Перший «капусник» творив ще й Орест Гарда, а десь на третій рік виникла ідея «Капустяного Оскара». Захотілося відзначити своїх колег за рік напруженої праці. Чому не можемо собі дозволити одне одного похвалити?

— Є «академіки», які визначають переможців у номінаціях?

— У нас є команда людей, які таємним голосуванням визначають переможців. Якщо була традиція відзначати себе, то тепер вручаємо нагороди й іншим львівським театрам — за найкращу виставу іншого театру, за найкращу жіночу і найкращу чоловічу ролі. Це стимулює відвідувати вистави інших театрів.

— Чим іще живе зараз актор Олег Сікиринський?

— Два місяці живу тільки «капусником». Ще граю вистави. Слава Богу, зараз невеличка пауза в репетиціях — випустили виставу «За двома зайцями» у постановці Ореста Огородника, де маю невеличку роль, а нова робота розпочнеться днями — у Таїсії Литвиненко.

— Коли зародилася мрія стати актором?

— З восьми років. У дитинстві хотів бути космонавтом, льотчиком, пожежником… А саме у восьмирічному віці я задумався: то ким же хочу бути? І в голову прийшла геніальна ідея про те, що є одна професія, яка об’єднає усі професії і здійснить мою мрію, — це актор, на сцені я зможу бути ким завгодно.

— І які кроки ви робили на шляху до своєї мрії?

— У бібліотеці мого рідного Чорткова на Тернопільщині прочитав усю літературу на цю тему. Ходив на вистави — закохався у театр ще більше. Організовував у школі театральні гуртки, сам щось ставив. Весь вільний час присвячував своїй мрії.

— Як батьки поставилися до вашого вибору?

— Критично, бо для маленького містечка у той час мрія стати актором була приблизно такою, як і полетіти на Марс. У родині акторів не було, хоча моя мама організовувала художню самодіяльність, хор… І в юності теж хотіла бути актрисою, але її мама — моя бабця — сказала, що «ти ніякою актрисою не будеш, такого бути не може». І мама мрію поховала. Я зрозумів, що мене може чекати така ж доля, якщо поступлюся.

— Але мама, маючи свій гіркий досвід, могла б вас підтримати…

— Вона не вірила, що це можливо. Традиційно у маленьких містечках у той час було стати вчителем або військовим.

Я сказав батькам: «Давайте я спробую сам вступити туди, куди хочу. Якщо не вийде, то піду туди, куди скажете. Але дайте мені кілька шансів спробувати». У школі, коли дізналися, що хочу бути актором, дивилися на мене як на дивака. Я довідався, де є театральні інститути, і вирішив поїхати до Харкова, бо думав, що там буде легше вступити.

На той момент я ніде не був, крім рідного Чорткова. Але в Харкові охочих вступати на акторський було багато. Тим, хто приїхав із Західної України, натякали, що шансів вступити нема, мовляв, чого ви сюди приїхали? Там панувала російська мова, а тут приїхали ми — з українською. На фінальному конкурсі мене «завалили», але сказали, що у Львові відкривається акторське відділення, і можна їхати туди. Коли не вступив, прийшов до професора, запитати, в чому причина (пригадую, що плакав від образи). Він мене обняв і сказав: «Їдь до Львова, там вступиш». І о шостій ранку наступного дня я вже був у Львові, прийшов у консерваторію, а о дев’ятій був екзамен. Щоправда, батькам не сказав, що поїхав на іспит. Зізнався лише тоді, коли вступив у консерваторію. Правда, вони ще довго це слово не вимовляли. Для Чорткова консерваторія, то взагалі на Юпітер полетіти! Я їм написав на листочку «консерваторія», і вони всім розповідали, куди я вступив.

— Знаю, це був курс народних артистів України Федора Стригуна і Таїсії Литвиненко. Після закінчення весь курс залишили в театрі…

— Так, і ми всі досі тут працюємо.

— Які ролі лягали на вашу натуру, а які були вашими антагоністами?

— Великий кайф для актора витягувати зі себе щось таке, чого ти в собі навіть не підозрював. Часом трапляється дуже складна роль, і починаєш відшуковувати в собі потрібні для неї якості. Насправді в людині є все, намішано багато — ми веселі, сумні, добрі, злі… Акторові треба «покопатися» у собі, щоб «витягнути» той характер, який присутній у твоєму персонажеві. Пригадую, довго шукав «підхід» до ролі психічно хворого Біллі у виставі «Політ над гніздом зозулі». І раптом зрозумів, що кожен може потрапити у божевільню, ніхто від цього не застрахований. Я знайшов якийсь «нерв» у собі, що мені допоміг зрозуміти — нічого не треба придумувати, награвати якусь пластику. Найулюбленіша роль у виставі «Чоловік моєї дружини». Отримую насолоду, коли граю цього інтелігента у певних обставинах, знаходжу щось і своє, і чуже, мені не притаманне, але це дуже цікаво! Бо сам собі набридаєш, коли граєш себе. Колись я дуже мріяв зіграти Пітера Пена в казці, і я його зіграв. У той час це був я — романтичний хлопчик. Мені близькі ті ролі, де я був іншим, — не таким, як у житті.

— Як склалися стосунки з кіно? Знаю, зараз знімаєтеся у фільмі Тараса Химича «Король Данило».

— Був період, коли багато знімався, але ми, актори, залежні від кінопроцесу: він на підйомі — ми потрібні, в нього криза — і у нас теж, бо стаємо непотрібними. Багато знімався у кліпах, в серіалі «Полювання на Вервольфа». Зараз ми більше знімаємося у рекламах ґаджетів, ніж у фільмах. Але кіно відроджується, тому й починаються зйомки. У фільмі «Король Данило» граю боярина Гордія Мстиславовича — побратима Данила.

— Належите до тих акторів, чиї «половинки» мають іншу професію… Розкажіть історію вашого знайомства з дружиною.

— Ми з Оленою знайомі ще з Чорткова, я потягнув її зі собою до Львова. Вона — лікар. Стосовно себе я не хвилююся — можу творити, бо знаю, що вдома — надійний тил, дітей зі школи забрали, нагодували… Дочка Квітослава закінчує школу, їй 18 років. Синові Даниїлу — десять. Нещодавно син сказав: «Тату, я не хочу бути актором, тому що ти пізно приходиш додому і треба багато тексту вчити». Я не знаю, що мені було болючіше чути, — чи те, що пізно приходжу, чи що багато тексту вчу.

— Що б ви хотіли сказати своїм шанувальникам у День театру?

— Недавно зрозумів, що треба більше спілкуватися з глядачами. Мені це сказав один чоловік, що ходить на усі вистави, які ідуть у нас на Камерній сцені. Я подумав: як класно, коли, маючи великий вибір, чим заповнити вільний вечір, людина вибирає театр. Як добре, що своєю роботою ми людей піднімаємо з домашніх диванів. Коли ти виходиш на сцену, ти повинен пам’ятати, що люди, які в залі, три години свого життя віддали тобі. І ми не маємо права їх розчарувати, не повинні халтурити. Люди нам довіряють свій час — і у цьому наша місія.

Довідка «ВЗ»

Олег Сікиринський народився 17 травня 1973 року в Чорткові Тернопільської області. Закінчив Вищий державний музичний інститут імені Миколи Лисенка, вокальний факультет, акторський відділ. У творчому доробку понад

80 ролей і дві моновистави — «Сміється той, хто сміється» та «Лист з Африки», які йшли на Камерній сцені театру ім. Марії Заньковецької. Один із авторів та незмінний ведучий «Заньківчанських капусників». Знімався у фільмах «Полювання на Вервольфа», «Офіцерські дружини», «Король Данило»…

Схожі новини