“Медаль Ігор у Ліллегаммері я здобула на позичених лижах”

Та “бронза” біатлоністки з Прилук стала першою в історії незалежної України олімпійською нагородою

 23 лютого 1994 року сталася подія, знакова  не лише для історії українського спорту, а й для держави загалом. Того дня на ХVІІ зимових Олімпійських іграх у норвезькому Ліллегаммері біатлоністка Валентина Цербе завоювала першу в історії виступів збірної Україну олімпійську нагороду – стала бронзовим призером у гонці на 7,5 кілометра. Серед відзнак заслуженого майстра спорту – медалі на чемпіонатах світу, Європи та етапах Кубків світу, орден Княгині Ольги ІІІ ступеня, титул почесної громадянки міста Прилуки на Чернігівщині, де мешкає і працює. Сьогодні легендарна спортсменка – гість «Високого Замку».

- Напередодні відкриття зимових Ігор у Пхенчхані так і кортить розпочати розмову із запитання про прогнози щодо виступу наших олімпійців...

- Передбачення у спорті – річ невдячна, особливо, коли йдеться про Олімпійські ігри. Вони ще й тим прекрасні, що дарують сюрпризи, які, сподіваюся, у  Південній Кореї стануть для нас приємними. Ну хто міг спрогнозувати мою медаль у Ліллегаммері, коли до складу збірної я потрапила буквально напередодні відльоту у Норвегію! Навіть не мала власних пристойних лиж. Працювала тоді у Прилуках на меблевому комбінаті (після закінчення Житомирського деревообробного технікуму), а пара лиж коштувала 200 доларів. Тож  бігла на позичених у брата моєї подруги Ніни Лемеш. Сказали: виграєш дві гонки на чемпіонаті України – поїдеш. Я виграла обидві, і навіть після цього тренери сумнівалися, чи брати мене на Ігри.

У Ліллегаммері планувалося, що точно побіжу перший етап естафети. А на спринтерську гонку заявили, аби з трасою познайомилася, не заблукала в лісі (посміхається). Поставили у стартову групу під десятим номером – усі найсильніші бігли позаду, знали мої проміжні результати і орієнтувалися на них. Відстрілялася без промахів, переможниці Міріам Бедар із Канади програла всього 1,2 секунди, а срібній призерці, білорусці Світлані Парамигиній – одну десяту. Такої щільності результатів у біатлонних гонках на Олімпіадах не було ні до того, ні після.

- Той щасливий для вас десятий номер тепер музейний експонат?

- Так, виставлений у вітрині у будинку Прилуцької міськради.

- Олімпійські ігри, та ще й з медаллю – подія всього життя!

- Аж дух перехопило від гордості, коли побачила в олімпійському селищі на щоглі серед інших прапор України. І тоді, коли стояла на п’єдесталі з медаллю, а наше знамено піднімалося вгору.

- Певно, вітань було море?

- Не повірите, але того дня ніхто з керівників нашої делегації мене так і не привітав. Може, все ще не вірили, що завоювала медаль? А перші особи держави поздоровили після того, як Галина Змієвська, тренер фігуристки Оксани Баюл ( яка через кілька днів стала олімпійською чемпіонкою), на весь голос обурилася: «Чи потрібні цій державі олімпійські призери?!». Я жила в дуже скромно вмебльованій кімнаті удвох із Оленою Зубриловою (тоді ще Огурцовою). Прийшла ввечері, поклала свою медаль під подушку та й проспала до ранку. А найпалкішим поздоровленням була телеграма від чоловіка Анатолія з одним лише словом: «Вітаю!» Потім казав: відсилаючи її у Прилуках, побоювався, чи вистачить йому зарплати на ту телеграму в Норвегію...

- Чим вас іще повеличали за  медаль?

- Від держави – аж п'ять тисяч доларів призових, причому 1700, які мали вирахувати як податок, внесли вболівальники з української діаспори. Запропонували квартиру, в Чернігові чи Прилуках. Обрали з чоловіком Прилуки, в ній мешкаємо й тепер. А орденом Княгині Ольги нагородили щойно 2002 року, адже 1994-го в нашої молодої держави відзнак своїх іще не було.

- Ви виступали на двох Олімпіадах.  Можна сказати, пішли з великого спорту непереможеною.

- Іще перед  Олімпіадою-1998 в Нагано твердо вирішила: вони – останні у моїй кар’єрі. Там виступила не так вдало, як на попередніх Іграх: із дівчатами були п’ятими в естафеті, повторивши результат Ліллегаммера. А відразу після того на етапі Кубка світу в російському Ханти-Мансійську перемогла у спринтерській гонці. І на цьому завершила виступи.

- Зараз на лижах бігаєте?

- Аякже! Залюбки катаємося з чоловіком. А ще – рибалимо.

- Оце так!  А ще ви віце-президент прилуцького футбольного клубу «Європа». Незвичайні заняття для жінки, ще й такої вродливої!

- А я така!

- Таки зроблю один прогноз, який  напевно збудеться. Будете однією із найзацікавленіших глядачок телетрансляцій з Олімпіади і пристрасною вболівальницею за наших. Особливо за біатлоністів.На цих Іграх делегація України буде найменшою за всі роки незалежності – 33 спортсмени (на Олімпіаді-1994 було 37).

- Найбільше біатлоністів – 11, із них шестеро дівчат. Вірю у представників мого рідного виду,  також маю надію на високе місце фристайліста Олександра Абраменка. Треба ставити перед собою високу мету і робити все для її досягнення. Це мій твердий життєвий принцип.

До речі, саме 9 лютого, у день відкриття Олімпіади, виповнюється рівно 20 років,  відколи моя подруга у спорті й у житті Олена Петрова завоювала срібну медаль ХVІІІ Ігор у Нагано в індивідуальній гонці на 15 кілометрів. Сподіватимемося, то добрий збіг і знак.