• You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • «У нас багато поетів, прозаїків, а драматургів обмаль. Кілька років я був у журі конкурсу драматургів «Коронації слова». Не було з кого вибирати... Не-ці-ка-во!»

«У нас багато поетів, прозаїків, а драматургів обмаль. Кілька років я був у журі конкурсу драматургів «Коронації слова». Не було з кого вибирати... Не-ці-ка-во!»

Художній керівник Національного академічного українського драматичного театру ім. М. Заньковецької – про контрактну систему в театрі, сучасну драматургію і депутатів-невігласів.


«Дивна ми, українці, нація, — каже Федір Стригун. — Нам постійно треба щось забороняти, щоб захотілося самоутверджуватися. Ми за все звикли боротися: за націю, мову, землю, любов. Якби сьогодні заборонили якусь виставу — завтра на неї буде аншлаг. Свого часу так було з «Гайдамаками» Шевченка: людей найшло стільки, що вхідні двері до театру поламали. У 1972-му режисер Олексій Ріпко поставив «Марію Заньковецьку». Цензура викинула з п’єси всі крамольні епізоди, монологи, пісні, які здавалися їй руйнівними для радянської системи. Натомість вистава успішно йшла на сцені 20 років. Відіграли її понад 500 разів. Ролі виконували чотири (!) покоління акторів. А глядач усе йшов і йшов...». Прем’єра оновленої “Марії Заньковецької” за п’єсою Івана Рябокляча відбулася цьогорічного листопада. Федір Стригун поставив її зі сценами, які колись совєцька система заборонила. Саме цією виставою найстаріший в Україні театр відзначає свій сотий театральний сезон.

Ювілей Театру набув міжнародного значення. З цієї нагоди на заньківчанській сцені грають вистави актори Національного академічного театру ім. І. Франка, Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки, Івано-Франківського — ім. І. Франка, польського — ім. Арнольда Шифмана у Варшаві. У фойє працює унікальна виставка, що знайомить глядача з не відомою досі сторінкою історії театру: розстріляними і репресованими наприкінці 30-х років ХХ століття акторами. Рідкісну експозицію (зокрема, афіші 1917 року Українського народного театру, з якого народився театр заньківчан) надав Музей театрального, музичного та кіномистецтва України.

Чому головний режисер театру відмовився від крісла міністра культури України? Чи приживеться в театрах контрактна система? Чим ризикують митці, коли везуть в Європу вистави світових, а не українських класиків?

- Федоре Миколайовичу, правда, що за Союзу кадебісти так «чистили» «Марію Заньковецьку», що мало не переписали історію театру в п’єсі Івана Рябокляча?

- Режисер Олексій Ріпко запросив мене на роль Садовського (навіть наказ зберігся), на роль Заньковецької — Таїсію Литвиненко (народна артистка України, дружина Федора Стригуна. — В. Ш.). Таїсія тоді носила під серцем сина Назара і від ролі відмовилась. «Дитина мені дорожча», — сказала. Роль Заньковецької грала народна артистка України Лариса Кадирова. На здачі вистави був тріумф. Партійне керівництво, управління культури. Кадебісти, які сиділи в залі, навіть фіксували реакцію глядачів. З переляку на художній раді цензура почала виставу «чистити». Викинули всі сцени, на яких глядачі аплодували, заборонили пісні у виконанні хору Верьовки, «Реве та стогне Дніпр широкий» капели бандуристів, ще й дописали текст про дружбу «с Россией». Пригадую, перед гастролями до Москви ми написали листа до високого партійного керівництва, щоб дозволило заспівати у виставі «Реве та стогне...» . Дозволило. Після цього пісня у виставі звучала 20 років.

У 1919-му на мітингу у Києві більшовицький генерал Муравйов казав: «Если бы мы в свое время повесили Заньковецкую, Садовского, Кропивницкого и Саксаганского, то ни о какой Украине речи бы не было». Свого часу в Петербурзі було багато українців. Гастролювали німецькі, французькі, італійські театри. Серед них — театр наших корифеїв. Їм аплодував сам цар. Був вражений грою українських митців. Після вистави запросив у свою ложу. Здивувався, коли Заньковецька заговорила з ним французькою. Мистецтвознавці припускають: захотів її купити за великі гроші, щоб грала на російській сцені російською мовою. Відмовилась. Оце патріотизм!

Театр — не приміщення, в якому показують вистави. Він формує націю. Якби не національний театр, не впевнений, що ми мали б Винниченка, Петлюру, Тютюнника, Коновальця, Бандеру...

- Цього року запрацював закон про реформи закладів культури. Як заньківчани сприйняли запровадження контрактної системи?

- Відмінив би цей закон. Реформами займаються ті, хто до театру не має ніякого відношення і не тямить у театральному мистецтві. За рік можна зруйнувати те, що корифеї століттями створювали. Невже чиновники мають призначати керівників театрів і набирати акторів?! Це вони мають вирішувати, з ким підписати контракт на рік, з ким — на три, а з ким розпрощатися?! Робити це має художня рада. Звідки чиновникам знати, які актори потрібні режисерам?!

- При Франковому університеті ви відкрили акторський факультет. З його випусків набираєте заньківчан. В інших містах України такого нема...

- У 1987-му, коли обійняв посаду головного режисера, не міг поставити жодної вистави. Трупа була розпотрошена. Акторський факультет відкрив при консерваторії, потім — при університеті. Прийшов я на 50-річчя тодішнього ректора Івана Вакарчука. Всі з подарунками, а я — з проханням. «Іване Олександровичу, — кажу, — не могли б ви на честь свого 50-річчя зробити театрові подарунок? Відкрийте при університеті акторський факультет. У цивілізованому світі давно це практикується». За місяць телефонує Вакарчук: «Федоре Миколайовичу, акторський факультет відкрию на філологічному факультеті». Мало хто вірив, що за півтора десятка років це відділення переросте в потужну кафедру театрознавства та акторської майстерності. Роль Марії Заньковецької, наприклад, грають три актриси — вихованки Таїсії Литвиненко.

- Режисери часто скаржаться на брак хорошої сучасної української драматургії...

- Її справді нема. Це дуже важкий жанр. У нас багато поетів, прозаїків, а драматургів обмаль. Кілька років я був у журі конкурсу драматургів «Коронації слова». Не було з кого вибирати... Не-ці-ка-во! Щоб написати добру п’єсу, треба бездоганно знати закони сцени.

На нашій сцені з успіхом йшли і йдуть вистави за п’єсами Василя Босовича («Олекса Дов­буш», «Данило Галицький», «Ісус, Син Бога живого»), Надії Ковалик («Се ля ві», «Тріумфальна жінка»). «Неаполь — місто попелюшок» — про українок-заробітчанок — грали 15 театральних сезонів. Якось за куліси прийшли жінки, які працюють в Італії: «Федоре Миколайовичу, чи можна нам дописати третю дію? Допишемо про заробітчанське життя таке, чого драматурги не знають»...

- Знаю, що вам неприємно згадувати, але кілька акторів-заньківчан знімалися у скандальному польському фільмі «Волинь»...

- Колись одному акторові міська рада не хотіла дати квартиру, бо «він грав ролі Леніна і Сталіна». Я пішов у міську раду і кажу: «Цей актор також виконував роль Гітлера. То що — із-за цього він має жити на вулиці?!». Польський режисер запевнив моїх хлопців, що ніякої крамоли у фільмі не буде. Але комусь треба було конфлікт роз’ятрити, гіперболізувати.

«Усі хочуть весело жить, ніхто не хоче думать і страждать. На такому веселому ґрунті проростає байдужість до прекрасного і вбиває усе святешнє у людській душі». Це слова Карпенка-Карого. Я не проти того, аби ми смія­лися, але… Вмикаю один телеканал: регочуть, другий, третій — те саме. Там люди гинуть, а тут — регочуть... Коли Україна гигоче, а в АТО смерть людей косить, це породжує цинізм і вбиває в наших душах усе святе... Аби морально підтримати воїнів, заньківчани возили на схід національні вистави «Наталка Полтавка», «Сватання на Гончарівці», концерти.

…У 1960-х, коли прийшов працювати в театр, у ньому пахло нафталіном. Знаєте, чому? До театру люди одягалися по-святковому. Щоб одяг у шафі не поїла міль, клали нафталін. Тепер люди прагматичні. Студентом у неділю дивився денну, вечірню вистави, ще й фільм в кінотеатрі. Нині — по кав’ярнях сидять.

- Чим, на вашу думку, українські митці можуть здивувати Європу?

- Чому ми споконвіків прагнемо одягати на себе чужий сіряк?! Кого хочемо здивувати?! Англійців — своїми постановками Шекспіра, а німців — Шіллера?! Вони це роблять на такому високому рівні, нам ще дотягнутися б до них. Ви їм Котляревського, Карпенка-Карого, Лесю Українку покажіть. Входити в Європу треба не з їхніми досягненнями, а з нашим національним мистецтвом: театральним, музичним, образотворчим.

- Заньківчани часто грають виїзні вистави?

- Зрідка. Все впирається в кошти. От перед виборами «кандидати зі списків» один поперед одного будуть запрошувати акторів у села. І театрові заплатять, і селянам квитки куплять. Ще й просити будуть, аби артисти зі сцени їх (як то по-сучасному?) — пропіарили! Бо вони ж до влади рвуться.

- Чиновники до театру ходять?

- Лесь Танюк розповідав: «Якось у Верховній Раді оголосили, що в Опері для депутатів відбудеться вечір. Підходять до мене два депутати і питають: «Де той оперний театр у Києві?». Навіщо можновладцям храм мистецтва, якщо в очах — доляри. Бідкаємося, що важко жити, а проїхати вулицями Львова неможливо. Затори. Хто має гроші, в театри не ходить.

- Цього року можновладці нарешті виділили кошти на ремонт театру. У глядацькому залі замінили паркет, крісла, завісу, відремонтували інтер’єр. На це пішло понад 2 млн. гривень з державного, обласного та міського бюджетів. Натомість обдерті стіни фасаду прикриває величезна кількаметрова реклама артистів шоу-бізнесу...

- 53 роки, відколи працюю в заньківчанському театрі, чую про його ремонт та реставрацію. Далі розмов справа не зрушується з місця. Виходжу якось з театру. Біля облупленої стіни молоді поляки фотографуються і сміються. Невже міському голові не соромно, що в центрі міста такий облуплений храм мистецтва?! На вулиці мене зупиняють люди: «Федоре Миколайовичу, ви вже ремонт почали? Бо ось — величезною рекламою фасад закрили». Доводиться пояснювати: це не риштування для ремонтних робіт, а реклама. За неї театрові гроші платять. Завіса, крісла, підлога замінені завдяки голові Львівської ОДА Олегові Синютці. Із сім’єю, до речі, часто на вистави приходить. Кожен президент України — Кравчук, Кучма, Ющенко, Янукович — мені особисто обіцяв відремонтувати театр. Від Порошенка ще обіцянок не чув.

- До екс-міністрів Міністерства культури, колишніх львів’ян Оксани Білозір, нині покійного Богдана Ступки по допомогу зверталися?

- Міністерство культури фінансувалося за залишковим принципом. З яких коштів воно мало нам допомогти?

- Свого часу вам теж пропонували посаду міністра культури. Чому відмовились?

- Міністерську посаду при Кучмі мені запропонував академік Жулинський. «За умови, якщо дасте ключі від міністерства, щоб я набрав свою команду», — пожартував я. У відповідь — іронічно посміхнулися. Відмовився, бо хочу займатися справою, яку знаю і вмію. Ніколи не роблю того, що мені не до серця. Письменник Роман Іваничук, якого свого часу обрали депутатом, скаржився: «Чотири роки моя рука до пера тягнулася. За ці роки я міг би щось корисне сказати людям своїм новим твором».

Минуло років зо п’ять. У Луцьку граємо «Хазяїна». Після вистави приносять у мою гримерну ящик шампанського. Заходить Жулинський. «Федоре, — каже, — дивився виставу і думав: «Як добре, що ти не пішов у міністри. Бо такої хорошої вистави я би не побачив».

- Подейкують, за Союзу ви підписували лист на захист дисидентів і мало не поплатилися за це...

- Був у Москві у творчому відрядженні. Приїжджаю до Леся Танюка: господаря нема і повно чоловіків. Пишуть Андропову лист на захист дисидентів Даніеля та Синявського, яких посадили за ґрати. Підходить до мене незнайомець: «Ты что сидишь? Подписывай!». І простягає ручку. Не встиг я пером аркуша торкнутися, раптом за спиною хтось вихоплює ручку з моїх рук. Повертаю голову — поет Іван Світличний. «Федоре, — каже, — після підпису під цим листом ми всі за ґратами відсидимо. Ти хороший артист... Краще грай на сцені». На похороні Світличного у 1992-му я помолився, перехрестився і подумки подякував йому, що вчасно з моїх рук вихопив ручку, врятувавши мене від арешту.

  • You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • «У нас багато поетів, прозаїків, а драматургів обмаль. Кілька років я був у журі конкурсу драматургів «Коронації слова». Не було з кого вибирати... Не-ці-ка-во!»