Спортивні й дитячі майданчики, гаражі... А під ними – колишнє сміттєзвалище

На Майорівці, між вулицями Таджицькою та Медової Печери, є  велика ділянка, де львів’яни ходять по двадцятиметровій спресованій товщі сміття й навіть не здогадуються про те, що у них під ногами. Місце колишнього сміттєзвалища, схованого у яру, втрамбовано і засипано будівельними відходами та землею, а зверху побудовано гаражі та облаштовано спортивні та дитячі майданчики... Про цей факт розповів фахівець з сорокарічним досвідом роботи в енергетиці Михайло Чуквінський (на фото), якому довелося свого часу вирішувати й проблему відходів на одній з теплоелектростанцій...

Михайло Чуквінський тривалий час працював заступником головного інженера на теплових та атомних електростанціях. Нині на пенсії. 1989 року отримав нагороду від тодішньої Югославії як спеціаліст з пуску та освоєння енергоблоку “За реконструкцію теплоелектростанції”. А фактично — ще й допоміг вирішити питання з... утилізації сміття.

- Михайле Михайловичу, розкажіть про досвід колишньої Югославії. Може, Львову знадобиться.

- У 1978-1983 роках я працював у колишній Югославії на спорудженні та освоєнні потужних енергоблоків. Їх поставляли з Радянського Союзу. Саме тоді югославська сторона зіткнулася з проблемою утилізації сміття. На електростанції, розташованій за 70 кілометрів від курортного міста Дубровника і Адріатичного моря, спалювали не вугілля, а лігніти (порода, в якій теплоносіїв до 40 відсотків). Цю породу перемелювали у млинах на порох і підсушеною подавали для спалювання у топку котла висотою 50 метрів. Одночасно туди подавали мазут у спеціальні пальники для спільного спалювання. Все, що не згоріло, вловлювали фільтри грубої очистки. Ці відходи вивозили на полігон. Дрібні фракції потрапляли у димову трубу —  все це дрібне сміття розсіювалося по великій території. Ті опади з димовими газами засмічували землю, потрапляли, зокрема, й у курортну зону, в Адріатичне море.Тваринам, що випасали траву, від тих “домішок” роз’їдало ніздрі, ротову порожнину. Вони хворіли й навіть гинули. Постало питання закриття електростанції.

Я запропонував югославам перегородити ущелину неподалік, затопити її водою й скидати під рівень води те, що раніше вивозили на полігон. Відходи почали вивозити цементовозами й видувати їх під рівень води. Заборонили експлуатувати електростанцію без фільтрів тонкої очистки перед димовою трубою. Результати не забарилися. Відтак за кілька років, 1989-го, мене розшукали й запросили для вручення нагороди “За реконструкцію теплоелектростанції”... (Михайло Чуквінський показує медаль розміром з блюдце, у спеціальному футлярі на оксамитовій основі. — Авт.)

- Чим цей досвід може бути помічним для Львова?

- Мер Львова запевняє, що незабаром у Львові зведуть завод із глибинної переробки сміття. Побудова такого заводу і забезпечення його роботи потребують високозатратних інвестицій. Крім вартості заводу, його будівництва та освоєння, великих витрат вимагатимуть  теплоносії. Електроенергія і паливо дорогі. Жодне сміття, навіть відсортоване, не горітиме без підсушки й подачі для його спалювання рідкого палива. На теплових електростанціях для спалювання сухого вугільного пилу одночасно спалюють мазут або газ. Тому найдешевший і прийнятний варіант для Львова — знайти великий яр чи балку, не придатні для сільськогосподарських, будівельних та інших робіт, бажано державної чи міської власності. У верхній частині влаштувати сміттєзвалище, а у нижній — два-три відстійники для стоків з переливами. Стоки бажано переробляти механіко-біологічним способом. Порівняно з югославською ситуація з львівським сміттєзвалищем  навіть простіша, бо ми захоронюємо тверді побутові відходи й переробляємо тільки рідкі.

Після заповнення яру чи балки ця місцевість перетворюється на рівнину з можливістю подальшого використання.

- Чи було вже щось подібне?

- Так! До відкриття Грибовицького сміттєзвалища, до 1960 року, у Львові було сміттєзвалище на Майорівці, у місті, між вулицями Медової Печери і Таджицькою. Заїзд був з вулиці Пасічної. Після закриття сміттєзвалища його зверху засипали відходами будівельних та земляних робіт й віддали під будівництво гаражного кооперативу, під малі архітектурні споруди, майданчики. Податки з використання цієї території поповнюють міський бюджет по сьогодні. Люди навіть не підозрюють, що на цій ділянці під поверхнею - 10-20-метровий шар спресованого сміття.

- Де ж тих ярів набрати?

- Навіть у межах міста їх є достатньо. Є захаращені яри, які ніхто не доглядає, не використовує, туди страшно зайти. Є яри, що розділяють вулиці, прилягають до доріг. Але до кожної пропозиції повинен бути розроблений конкретний проект і певна технологія захоронення твердих побутових відходів. На території області теж є багато ярів. Можна звернутися до керівників районів, громад, щоб дали пропозиції з перетворення ярів на благоустроєну територію.   Перспективні у цьому сенсі ділянки не можна дозволяти приватизовувати, бо з часом їх доведеться викуповувати, а це вплине на вартість комунальних витрат. Під час свого звіту за 2016 рік мер Львова наголосив: “В Україні тариф на утилізацію тонни сміття становить 2,5 євро, а вартість утилізації сміття в Європі від 40 до 120 євро”. Якщо ми наблизимось до європейських цін, то  жителі Львова не будуть спроможні оплатити комунальні послуги. Те, що я пропоную, найпростіший і найдешевший варіант вирішення сміттєвої проблеми Львова.

Фото автора.