Василь ОДРЕХІВСЬКИЙ: «Пам’ятник майбутнього має сам «виявляти ініціативу», cвітитися, рухатися, видавати звуки...»

Приміщення “намолене” - тут творила ціла династія митців: його дід — заслужений діяч мистецтв України Василь Павлович Одрехівський, і батько — народний художник України, нинішній ректор Львівської національної академії мистецтв Володимир Одрехівський.

Василь (на фото) — наймолодший лауреат обласної премії в галузі культури у номінації «Образотворче мистецтво — ім. Івана Труша» за 2016 рік (йому 27 років). Крім творчої роботи, ще й викладає на кафедрі скульптури ЛНАМ. Розмовляємо про те, як впливає на творчість належність до відомої династії. Чи легко випускникам академії знайти роботу? Чи не забагато пам’ятників у Львові?

— Василю, що для вас означає обласна премія культури? 

— Ставлюся до цього спокійно і продовжую працювати. Хоча, звичайно, приємно, що тебе відзначили, коли ти маєш цілий ряд реалізованих мистецьких проектів, творчих робіт. Щодо грошової частини премії (близько 20 тисяч грн. — Авт.) — вона вже вся у бронзі (сміється. - Авт.). Скульптор часто вкладає власні кошти у свої твори... 

— За які проекти отримали обласну премію?

— Останні три роки були насичені соціальними, благодійними і творчими проектами. Був співкуратором проекту сучасного візуального мистецтва “Інтеграція”, який присвячувався бійцям АТО. Це була експозиція творів чотирнадцяти студентів Львівської академії мистецтв у залах Львівської національної галереї мистецтв імені Бориса Возницького, де сучасне мистецтво - інсталяція, відеоарт - входило у простір класичного мистецтва XIX-XX століть. 

Робили соціальний мистецький проект «Торкаючись, бачу. Великі українці». Це виставка скульптур для незрячих, яка вже об’їхала понад 17 міст України. Зараз цей проект на Донбасі - у Слов’янську і Лимані. Пізніше він поїде ще у кілька невеликих міст Донбасу. Навіть не сподівався, що він настільки розвинеться і доїде у гарячі точки, де його дуже потребують. Активісти, які цю експозицію організовують на місцях, кажуть, що відвідувачі захоплені. У 2015 році зробив персональну виставку в Галереї мистецтв ім. Б. Возницького. 

Найбільший проект, який ми втілили з командою молодих скульпторів, - Franko sculpture symposium. Це симпозіум сучасної монументальної скульптури, присвячений 160-річчю від дня народження Івана Франка і 70-річчю заснування Львівської національної академії мистецтв. Торік до дня народження Каменяра було ціле дійство, до якого ми готувалися чотири місяці. 27 серпня на площі перед Оперним театром з’явилися шість чотириметрових композицій із пінополістиролу на тему творчості Івана Франка («Абукасимові капці», «Лис Микита», «Мойсей» тощо). Вони їздили по площі на колесах, а потім склалися в одну велику скульптуру - портрет Каменяра. 

Один із останніх проектів для незрячих - макет Ратуші, встановлений біля входу у Львівську міську раду. Вперше у Львові незрячі люди отримали можливість “побачити” архітектуру. Багато спілкуюся з незрячими активістами. Вони особливі, по-своєму комунікують зі світом - на дотик, звук, інші відчуття, тільки не на візуальне сприйняття. Не усі з них взагалі знають, як виглядає архітектура. Це дуже важливо для них - «побачити» місто. 

— Ви колись казали, що бронза - вже застарілий матеріал, що пам’ятник майбутнього буде в якихось інсталяціях, у світлі тощо. Як має виглядати пам’ятник майбутнього на вашу думку?

— Ніхто цього не може знати. Але він не має залишати глядача байдужим. Він має запрошувати глядача в хорошому розумінні “атакувати” його. Він має бути інтерактивним, сам «виявляти ініціативу», cвітитися, рухатися, видавати звуки. Молодіжні середовища мистецьких активістів створюють атмосферу, в якій і можуть зародитися ідеї нових пам’ятників. Щоб ми поступово відійшли від традиції класичного «увічнення видатних постатей». І запропонували альтернативні підходи. Пам’ятник майбутнього може бути з абсолютно різних матеріалів — навіть зі світла, звуку. Хоча й не потрібно повністю відмовлятися від тієї ж бронзи.

— Як встигаєте поєднувати роботу викладача в Академії і творчу роботу в майстерні? 

— Викладання - також творчість. Отримую неймовірне задоволення від спілкування зі студентами. Вони є моїми друзями. Я у них також вчуся, вони у мене вчаться... Це творчий процес. Дискутуємо, пробуємо різні підходи, шукаємо. Бо в академічному закладі часто студент просто отримує завдання, наприклад, зробити портрет класичної голови. Але перед тим потрібно обговорити: а що саме ви хочете зробити? Ким ви себе взагалі бачите у житті? Бо молода людина навіть на V-VI курсі часто ще не знає, чим вона хоче займатися у майбутньому. 

— Що вам дав період навчання у Франції?

— Ширше мислення, більшу свободу, гнучкість, інше бачення того, чим я займався раніше. Для кожної молодої людини, чим би не займалася, важливо на якийсь час поїхати з середо­вища, у якому виховувалася. Щоб побачити себе зі сторони. Для художника це по-особливому важливо. Французький простір став тим, де я мав можливість познайомитися з різними культурами - Далекого Сходу, Америки, Франції. Розширив свої горизонти. Досі спілкуємося з друзями, з якими познайомився у Франції. Організовуємо спільні “дистанційні” виставки — відправляємо роботи. Одна така виставка була у Франції, одна в Тайпеї (Тайвані). Мої друзі з нетерпінням чекають, коли матимуть можливість вибратися до Львова. 

— Чи мали бажання залишитися працювати за кордоном?

— Були можливості і у Франції залишитися, і у Польщі - коли був на стипендії Gaude Polonia у Варшаві. Але завжди було відчуття, що у Львові роботи непочатий край і я там потрібен. Тут ти у себе вдома. Нехай тут, здається, менша зарплата, нібито менші можливості, але там ти завжди будеш чужий. То чому їхати кудись і шукати якусь альтернативу, яку можна й не знайти?

Для кожної молодої людини, чим би не займалася, важливо на якийсь час поїхати з середовища, у якому вона виховувалася.  Щоб побачити себе зі сторони. Для художника це по-особливому важливо.

— Ви належите до відомої творчої династії скульпторів Одрехівських. Це вам допомагає у житті і творчості? Чи, може, заважає, адже вас підсвідомо порівнюють із батьком і дідом? 

— Коли людина приходить на світ, їй дається певний контекст: оточення і певний набір “інструментів”, духовних і матеріальних, якими вона може оперувати. Найважливіше — твоє ставлення до того, що ти отримав у спадок і як розвиваєшся, маючи цей весь “набір”. Найголовніше — праця і рух вперед. Звичайно, відчуваю відповідальність, пишаюся тим, що мій батько скульптор і вся родина мистецька. Завжди маю з ким професійно поспілкуватися, порадитися.

— Чи не було бажання зайнятися чимось іншим, ніж образотворчим мистецтвом? Можливо, співати, як ваша бабуся Марія Байко? Або зніматися в кіно?

— Я співаю, граю на гітарі. Але це хобі. Пробував співати з дитинства, трохи вчився музики. Але в один момент прийняв рішення, що треба займатися чимось одним, і вибрав все-таки скульптуру і візуальне мистецтво. Кіно — це зовсім інша сфера. Досі не мав такої мети. Але я займаюся і відеоартом, маю кілька відеоінсталяцій. Роблю відеомонтаж своїх перфомансів — для архіву і виставок.

— Чи може скульптор вижити тільки за рахунок своєї творчої праці? Чи важко знайти роботу випускникам кафедри скульптури?

— Вижити можна, але треба багато працювати. Працювати творчо і робити персональні виставки — дуже складно. Варто поєднувати творчу працю із якоюсь іншою роботою. Пошук роботи — виклик для усіх молодих людей, і не тільки в Україні. А знайти працю в мистецькій сфері — особливо непросто. Згідно зі статистикою, у Франції лише 10-20% випускників працюють за спеціальністю. Хоча більш ніж половина випускників нашої кафедри скульптури — це власне скульптори, які працюють у Львові, постійно беруть участь у різних фестивалях, виставках, симпозіумах. Наприклад, усі дванадцять молодих скульпторів, які брали участь у Franko sculpture symposium, випускники нашої Академії і активно працюють у скульптурі. В Україні проводиться багато симпозіумів — від льодових у Львові до кам’яних у Запоріжжі, Каневі, на Київщині. Можливості є.

— Над чим зараз працюєте? Які маєте творчі плани? 

— Готую персональну виставку на 2020 рік. Є плани мистецьких проектів у Львові, Києві. Займаюся волонтерською діяльністю: з громадською організацією “Ротаракт клуб Львів” допомагаємо незрячим, людям в геріатричному центрі, шпиталях, постійно надсилаємо гуманітарну допомогу воїнам АТО. Почав працювати над дисертацією на тему сучасної української скульптури. Для митця важливо займатися не тільки практичною діяльністю, йому дуже допомагає теоретична діяльність, науковий пошук у мистецтві, особливо, коли він поєднує його із творчою роботою.

— Яким має бути українське мистецтво, зокрема скульптура, щоб про нього заговорили у світі?

— Українське мистецтво і зараз пізнаване у світі. Але, на жаль, воно часто асоціюється з радянською Україною. І перше, що нам варто зробити, — звільнитися від образу соцреалістичної скульптури. Це тривалий процес. Треба нехай невеликими, але важливими кроками віддалятися від практики соцреалізму, літературщини і прямого реалістичного зображального засобу. І в нас вже є така тенденція. Усе залежить від молоді. Потрібно створювати умови, щоб молоді митці могли експериментувати, показувати, що є інші способи творення, ніж соцреалістичні. Цьому був присвячений нещодавній проект сучасної експериментальної скульптури “Трансгресія”, який виставлявся в Академії мистецтв. 

— Чи не забагато пам’ятників у Львові?

— Не забагато. Інше питання — якими вони повинні бути. Бо пам’ятники не вічні — сьогодні є, а за якийсь час, можливо, одні заберемо, інші поставимо. Це мусить бути динамічний процес, із громадськими обговореннями, активними рухами у мистецькому середовищі. Нехай навіть поставлять якийсь не дуже хороший пам’ятник. Але це стане приводом для обговорень, і тоді наступний поставлять кращий. До слова, ідею «пам’ятника» як скульптури, яка щось увічнює, варто теж переглянути. Скульптура не змушена завжди мати функцію збереження пам’яті, увічнення подій чи осіб. Вона може бути поетичним, абстрактно-декоративним, філософським твором, який говорить про теперішнє або майбутнє, а не тільки про минуле. 

Фото з архіву скульптора. 

Довідка «ВЗ»

Василь Одрехівський народився 1989 р. у Львові. 2012 р. закінчив Львівську національну академію мистецтв, Вищу національну школу мистецтв міста Бурж (Франція). 2013 р. - стипендіат програми міністра культури і національної спадщини Польщі Gaude Polonia (Варшава, Польща). Член Національної спілки художників України. Викладач кафедри монументально-декоративної скульптури ЛНАМ. 2016 р. - лауреат обласної премії в галузі культури, літератури, мистецтва, журналістики та архітектури у номінації «Образотворче мистецтво — ім. Івана Труша». Куратор і учасник багатьох виставок, проектів, фестивалів і симпозіумів в Україні та за кордоном.