Передплата 2024 ВЗ

«Коли виходить прем’єра фільму зі мною, усі мої родичі вмикають телевізор»

Відомий актор Сергій Радченко — про український кінематограф і новий вітчизняний серіал «Два життя».

Одвічна проблема батьків і дітей нікого не оминає, і навіть вельми успішні та багаті люди, які, здавалося б, здатні забезпечити своїм чадам прекрасне майбутнє і відкрити перед ними безмежні горизонти, стають жертвами інтриг і комбінацій власних дітей... Про це йдеться у  серіалі «Два життя». Над картиною працювала творча група на чолі з режисером Сашком Кирієнком, а зйомки відбулися у Києві. Головну роль у фільмі зіграв український актор Сергій Радченко.

- Сергію, нещодавно ви зіграли офіцера служби боротьби з економічною злочинністю у серіалі «Два життя», прем’єра якого відбудеться на каналі «Україна». Розкажіть про цей проект.

- Він цікавий тим, що всі ключові персонажі стрічки певним чином перероджуються: хтось стає кращим, а хтось переходить на темну сторону. Це така собі боротьба добра зі злом. Мій герой Андрій теж не виняток: він начебто хороший, однак потім з’ясовується, що ним керує насправді. Втім, маю надію, що наприкінці глядачі зрозуміють позицію мого персонажа і симпатизуватимуть йому.

- Чи будуть у фільмі екстремальні сцени?

-  О, таких сцен у фільмі не бракує. В одній з останніх сцен ми знімали падіння автомобіля з недобудованого мосту, після якого той вибухає. Перед прірвою герой повинен був встигнути вистрибнути з авто. У цій сцені був задіяний каскадер. І хоча всі розуміли, що це професіонал, все одно переживали, чи встигне машина зупинитись. Це було потужно.

- Чи доводилося відмовлятись від ролі після прочитання сценарію?

- Так. Це було зумовлено політичною або життєвою позицією персонажа, якого мені пропонували зіграти. Якщо розумію, що мені нецікаво брати участь у цьому проекті, бо, наприклад, я вже кілька разів грав такого героя, також відмовляюся. Коли актор весь час втілює однакових персонажів — він не розвивається.

- З акторами зрозуміло. Як вважає­те, що необхідно зробити, аби розвивався український кінематограф?

- Необхідна підтримка на державному рівні, інвестиції в українське кіно. Бо зараз навіть ті поодинокі стрічки, які знімають в Україні, є неконкурентоспроможними. У нас маленькі бюджети, та й інших проблем вистачає. Я зараз дивлюсь багато американських серіалів і там дуже добре видно, як відповідально підходять до створення цих картин. 

- Надаєте перевагу історичним чи біографічним фільмам?

 - Мені подобаються костюмовані драми. Хотілося би взяти участь у якійсь романтичній, пригодницькій історії, як-от «Гардемарини, вперед» або «Серця трьох»... Якщо говорити про світовий кінематограф, мені подобається, як знімає історичні стрічки Мел Гібсон. Це й «Апокаліпсис», і «Хоробре серце», і «Страсті Христові», мені імпонують його історична подача і режисерське бачення. До того ж це дуже якісно зроблені картини. Як кажуть, справжнього художника можна розгледіти у дрібницях, і коли він не гребує, на перший погляд, незначними моментами, а працює на совість, тоді й результат перевершує усі очікування. Взяти хоча б серіал «Борджіа», з яким розмахом це робиться, там не просто актори в красивих костюмах та антуражі. Видно, що до всього ставляться серйозно. Або в «Абатстві Даунтон», як їм вдалося передати весь побут саме завдяки цим дрібничкам. Дивишся і віриш, що саме так все і було.

- З чого починалася ваша творча кар’єра?

- З епізодичної ролі у серіалі “Леся + Рома”. Це стало першою сходинкою у мій кінематографічний світ.

- Але після цієї маленької ролі на вас поклали око російські режисери. І ви зіграли у кількох російських стрічках.

- Так. І цього з моєї біографії я не викидаю. Річ у тім, що у російських режисерів я знімався ще до Революції гідності і подій на Донбасі. Я — український актор, і маю служити своєму народові.  Український кінематограф робить хоч ще не зовсім впевнені кроки, але він їх робить! Ми знімаємо українські фільми, у яких грають українські актори.  

- Поширена практика, коли актори перекваліфіковуються у режисерів. Чи немає у вас таких амбіцій?

- Бувають моменти, коли хочеться щось підказати режисерові. Однак я чудово розумію, що все не так просто. Можливо, коли мені буде за 50, тоді спробую. Переконаний, що головна цінність режисера — це багатий життєвий досвід. Лише тоді він може донести до глядача зміст та правду життя. Нещодавно на каналі «Україна» вийшов фільм «Друге дихання» Олега Туранського, у якому я зіграв головну роль. Це режисер, якому ти потрібен у кадрі, адже актор — це провідник думки режисера, який повинен донести ідею до глядача. 

- Ви народилися в Прилуках Чернігівської області, а зараз живете в Києві. Якою мовою спілкуєтеся у буденному житті?

- Мій батько був військовим, і ми завжди переїжджали з місця на місце. У школі навчався російською і так склалося, що коли приїхали в Україну, був три роки неатестований з української мови. Але я її вивчив, коли вступив на український курс до театрального університету в Києві. Зараз у побуті і з друзями намагаюсь розмовляти українською. Мені дуже подобається, як звучить наша мова. Щоразу, коли приїжджаю до Львова, а це до речі моє улюблене місто, у мене наче щось перемикається в голові. Я люблю чисту мову, не спотворену суржиком. Бо те, що часто можна почути, це якийсь гібрид. 

- Як батько відреагував на те, що ви захотіли стати актором?

- Моя перша професія — електрик. Я закінчив технікум у Прилуках. Там почав грати у студентському театрі. Батько бачив, що я більше тяжію до мистецтва, і поставився з розумінням та повагою до мого вибору. Після технікуму вирішив вступати до театрального інституту, і він мене підтримав. Якщо чесно,  для мене і для батьків було шоком те, що я таки вступив. Здебільшого туди приходили люди з акторських сімей, або ті, хто вже працює у театрі. У Прилуках професійного театру не було, а у Києві я не знав нікого. Але як тільки до столиці привозили новий спектакль, вистоював довжелезну чергу, аби придбати квиток і потрапити на нього.  

- Як оцінюють рідні результати вашої роботи: підтримують чи, можливо, критикують?

- Звісно, підтримують. Знають, коли виходить прем’єра фільму зі мною. Усі родичі передзвонюються, чекають, вмикають телевізори у зазначений час. У Прилуках живуть мої батьки та родичі по маминій ліній, а по батьковій — у Куп’янську Харківської області. Це моя друга Батьківщина. Дивляться усі.

- Ви граєте на гітарі і співаєте. Якій музиці віддаєте перевагу?

- Трішки граю, хоча насправді вже й забув, коли востаннє тримав у руках гітару. Лише коли якісь посиденьки вдома з друзями, згадую про неї і співаємо студентські пісні. Інколи ходимо в караоке нашою акторською компанією. Клуби не люблю, а в караоке погорланити — це мені до душі. Музика подобається різна. Воно у мене якось періодами — то на класичну «підсяду», то на джаз. Останнім часом електронну музику слухаю. Нещодавно відкрив для себе гурт «Один в каное», слухаю їхні пісні і щоразу знаходжу для себе щось нове. Переконаний, що за українськими виконавцями майбутнє і саме наша музика поведе нас далі.

- У вас на пальці немає обручки. Ви неодружений?

Ні, не одружений. Так склалось.

- А які жінки вам подобаються?

- Тим старшою людина стає, тим менше звертає увагу на зовнішні прояви. Головне — аби було цікаво, перетинались життєві погляди, було щось спільне у смаках. Звісно, не все, бо тоді теж не-цікаво. Може, спершу і звертаєш увагу на зовнішність, але це для мене не головне.

- Чи хотіли би, щоби ваша обраниця була з тієї ж сфери діяльності, що й ви?

- В основному спілкуюсь саме з актрисами, режисерками.  Визнаю, що це палиця з двома кінцями. Розумієте, хоча акторська професія доволі жіноча через те, що часто наносять грим і приміряють всіляке вбрання, та й, в принципі, гра — це більше жіноча природа, однак у цій професії успішними стають сильні особистості з більш чоловічим стержнем. На цьому ґрунті бувають конфлікти, хто ж у домі господар. З іншого боку, займаючись однією справою, можна допомагати, підказувати, збагачувати одне одного духовно. Насправді, це все індивідуально, єдиної формули для щастя немає. Я не можу сказати, що мені потрібна дівчина з якимись конкретними рисами. Хтозна, якою вона буде.

- Ким мріяли стати в дитинстві?

- У дитинстві хотів бути військовим. Мені здавалося, що в цій професії є своя романтика — офіцерська честь, мундир, дисципліна. До речі, батько прищепив її мені з дитинства, і зараз це дуже допомагає в акторському ремеслі. Моя мати теж була молодшим сержантом. Вже тепер розумію, що батькам було непросто постійно переїжджати, хоча тоді мені здавалося це дуже романтичним. 

- Розкажіть, як любите відпочивати.

- Мені подобається побути вдома, увімкнути хороший фільм, почитати цікаву книгу. Не люблю галасливих заходів — у цьому плані я абсолютний інтроверт. Посидіти з друзями на кухні, побринькати на гітарі — ось це для мене.

Фото телеканалу “Україна”.

Схожі новини