Катерина БАБКІНА: «Хочу зібрати за допомогою книжки мільйон гривень. Це – реально»

Днями Катерина Бабкіна завітала до Львова з презентацією своєї другої дитячої книжки «Шапочка і кит». У ній йдеться про хлопчика Шапочку, який хворіє на рак. Йому не можна їсти ласощів, бігати, кататися на лонгборді і навіть гладити собак. Шап (хлопчика так звуть відтоді, як у нього після хіміотерапії випало волосся, і він не хотів скидати в’язану шапочку) не ходить у школу і не спілкується з однолітками. Єдиний його друг — блакитно-сірий кит, який звідкілясь взявся у повітрі над містом... Письменниця в інтерв’ю «ВЗ» розповіла про те, чому обрала недитячу тему для дитячої книжки та яку мету поставила перед собою у 2016 році.

- Катерино, ви вже відвідали з десяток міст з презентацією своєї книжки «Шапочка і кит». І це літературне турне тільки в самому розпалі. Ще не втомилися?

- Так, позавчора була в рідному Івано-Франківську, а вчора — у Чернівцях... Це, звісно, втомлює фізично, але дуже надихає. Енергетика, якою діляться зі мною люди, напов­нює мене і не дає права на зупинку чи лінощі. Вдячні слова, увага, спілкування підтверд­жують, що все роблю правильно. Я поставила собі за мету зібрати у 2016 році за допомогою книжки «Шапочка і кит» один мільйон гривень для благодійного фонду «Таблеточки», який опікується онко­хворими дітьми. П’ять гривень з вартості кожного примірника буде перераховано «Таблеточкам». Так, мільйон гривень — це багато. Щоб зібрати цю суму, потрібно продати 200 тисяч книжок. В Україні ще жодне видання не продавалось таким накладом за рік. Коли розмовляла з Олею Кудиненко, директором благодійного фонду, вона сказала, що в Україні є 9 мільйонів дітей, і щоб зібрати мільйон гривень, потрібно охопити лише три відсотки з них, а це - реально. Власне тому я сьогодні у Львові, а завтра ще десь... Буду їздити Україною, розповідаючи про книжку, братиму участь в інших заходах, аби здійснити задумане.

- Ви обрали непросту тему для дитячої книжки...

- Тема цієї книжки знайшла мене у Дніпропетровську. Понад рік тому я проводила там інтенсивний дводенний курс для письменників-початківців. Аби запам’ятати присутніх, знаходила у кожному якусь відмінну рису. Серед слухачів була дівчина Таня, яка на заняття постійно приходила у шапці. Тож ми з колегами так і почали її називати — Таня-шапочка. І в якийсь момент ми зрозуміли, що Таня ходить у шапці не тому, що їй так хочеться, а тому, що вона лікує­ться від раку і після хіміотерапії у неї випало волосся. Та, попри це, Таня знаходила сили, аби працювати юристом, займатися громадською роботою, планувати своє майбутнє, розвиватися і ходити на курси. Знайомство з Танею і її вражаюча спокійна сила остаточно переконали мене, що про це не можна мовчати. 

Книжка спрямована на те, аби краще розуміти людей, які хворіють і мають інші потреби. У нас чомусь історично склалося, ще з радянських часів, що «не таких» немає. Немає хворих на рак і СНІД, немає інвалідів і психічно хворих. Відтак нема пандусів, елементарних умов для людей з особливими потребами. А найгірше те, що бракує розуміння і сприйняття цих людей. Їх слід неодмінно заховати у лікарні і спеціалізовані центри, їх треба боятися, відгородити від нормальних. Це - неправильно. Вони повинні бути любленими і щасливими, повинні відчувати себе повноцінними членами суспільства. І їм потрібна наша допомога.

- Як вам писалася ця книжка? Знаю, проводили консультації з лікарями, спілкувалися з онкохворими дітьми, їхніми батьками...

- Спілкування з дітьми і їхніми рідними дало мені розуміння, як ставитись до людей з особливими потребами. Я взагалі пере­осмислила своє життя, у мене навіть змінились пріо­ритети. Хворі люди мають таке ставлення до життя, якого часто бракує нам, здоровим. Попри усі проблеми, кожну прожиту секунду і хвилину вони намагаються наповнити сенсом, хочуть встигнути зробити щось добре для інших. Для мене це стало дуже цінним життєвим уроком... А сама книжка писалася доволі швидко і легко. Хотілося розповісти про реальне життя дитини з раком, життя поруч зі смертю і серед купи проблем та обмежень. Розповісти без трагедії, але й без прикрас. Книжка орієнтована для діток від п’яти до десяти років. Але вона, як «Маленький принц», написана і для дорослих.

- Як на вашу книгу відгукуються читачі, зокрема діти?

- Як не дивно, дітки у всіх містах, де я вже побувала, зрозуміли головну думку цієї книжки. Маленький читач в Івано-Франківську сказав, що «Шапочка і кит» - не про рак, а про щастя, любов і відповідальність. Дітям через брак спілкування з дорослими на хвилюючі теми важко зрозуміти, що відбувається. Я писала книжку для того, щоб вона стала містком для такого діалогу. Також читачі часто запитують, як це маленький хлопчик, герой книжки, може дружити з китом, який ще й любить їсти таблетки. Зізнаюсь, сама не знаю відповіді на це запитання (усміхається. — О. Д.).

- Як ви познайомились з художницею Юлією Піліпчатіною, яка оформляє усі ваші дитячі книжки? 

- Коли Мар’яна Савка (видавець. — О. Д.) надсилала мені лінки на профайли різних художників-ілюстраторів, я саме була в Індонезії. На світанку піднімалась на вулкан Бромо на острові Ява. Інтернет у мене на телефоні був так собі, тому жоден лінк не відкривався. Нарешті підгрузилася лише одна картинка — пінгвін. І я подумала: якщо ця художниця любить пінгвінів, то нехай і оформляє мою книжку. Я теж маю слабкість до цих тварин. Ось цей пінгвін (виймає із сумки м’яку іграшку. — О. Д.) побував зі мною у понад сорока країнах.

Юля проілюструвала обидві мої дитячі книжки. Їй вдається мовою образотворчої виразності передати саме те, що я намагаюся сказати. Дуже часто Юля зображає моїх персонажів навіть чіткіше, ніж я могла б собі їх уявити. Тому дуже щаслива, що доля нас звела таким дивним чином.

- Розкажіть, будь ласка, про книжкове парі, яке ви уклали з письменником Марком Лівіним.

- Марк — мій близький друг. Якось він сказав: а давай укладемо парі — хто з нас прочитає 200 книжок за рік. І я подумала, що це може вирішити всі мої проблеми. Людині властиво постійно відволікатися на якісь зай­ві фактори: соціальні мережі, шопінг, неконструктивні зустрічі, інші неважливі справи. Тепер замість того, щоб перейматися зайвим, я читаю книжки. Ми від початку наголошували, що це не для того, аби читати швидко, а для переструктурування свого часу на щось корисне. 

- Скільки книг вам уже вдалося прочитати?

- Я не знаю точної кількості, але вже близько шістдесяти. Читаю хаотично — щось із непрочитаної класики, сучасну літературу. Так виходить, що потрібно читати одну книжку за 2-3 дні. Як виявилося, це зовсім нескладно, якщо, звісно, відмовитись від зайвих речей і занять.

Довідка «ВЗ»

Катерина Бабкіна - письменниця, поетеса, сценарист та драматург. Народилася 22 липня 1985 року в Івано-Франківську. У 2006 році закінчила Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Автор поетичних збірок «Вогні святого Ельма», «Гірчиця», «Знеболювальне і снодійне», збірки оповідань «Лілу після тебе», роману «Соня», дитячої книжки «Гарбузовий сік». Вірші Катерини перекладено польською, німецькою, англійською, шведською та російською мовами. У 2012 році за її сценарієм було знято короткометражний фільм «Зло» в рамках проекту «Україно, goodbye!». У 2013 році Катерина Бабкіна зняла дебютну короткометражну стрічку «Жовта коробочка».