• You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • Богдан КОЛОМІЙЧУК: «Львів як примхлива жінка – ніколи не вгадаєш, якою буде вранці, в обід чи ввечері»

Богдан КОЛОМІЙЧУК: «Львів як примхлива жінка – ніколи не вгадаєш, якою буде вранці, в обід чи ввечері»

Письменник-детективіст – про попит на гостросюжетну прозу, театральний досвід і пошуки моря у Ґданську

Поціновувачі детективної літератури знають Богдана Коломійчука відносно недавно. Його дебютний історико-авантюрний роман «Людвисар. Ігри вельмож», здобувши Гран-прі міжнародного конкурсу «Коронація слова», вийшов у 2013 році. Проте вже нині письменник є одним із найяскравіших представників свого жанру. Комісар львівської кримінальної поліції початку ХХ століття Адам Вістович — головний персонаж творів Богдана Коломійчука — уже встиг полюбитися багатьом читачам. Чи матиме продовження захоплива історія про кмітливого детектива, письменник розповів в інтерв’ю «ВЗ».

- Зараз саме працюю над романом, події в якому відбуваються у 1904 році, - каже Богдан Коломійчук. — Серед персонажів буде легендарний Зиґмунд Фройд. Сюжет бере початок у Відні, де стається серія таємничих убивств. Розслідуванням цієї справи займається, звісно ж, комісар Адам Вістович. Допомагатиме йому доктор Фройд. Він у романі постане не як блискучий науковець, а передусім як людина. Навіть у «Вступі до психоаналізу» можна побачити Фройда як непересічну особистість. Його наукові праці читаються так легко, наче це художня література. Крім того, збереглось чимало фотографій науковця, спогадів про нього. Є відео, на якому можна побачити, як він розкурював свою цигарку, яку мав ходу. Ці деталі важливі для письменника, аби змалювати образ. Роман, маю надію, вийде у квітні і презентуватиметься на «Книжковому арсеналі» у Києві.

- «Остання справа комісара Вістовича» описує події 1919 року. Чому повертаєтесь у 1904-й?

- Наразі не можу сказати, чи має  майбутнє Вістович після «Останньої справи...». Ставив собі за мету окреслити конкретний історичний відрізок. Все починається у 1902 році з повісті «Німфи болю», а закінчується у 1919-му. Як на мене, це найцікавіший період у ХХ столітті. Розпад імперій — завжди Клондайк для письменника-авантюриста. Чимало яскравих характерів, стрімкий розвиток усіх галузей, шпигунські війни — це просто не може не цікавити. Своїми першими повістями я окреслив початок і кінець цього періоду, тепер починаю пропрацьовувати середину. Якщо враховувати, що на один сюжетний рік у Вістовича припадає дві справи, то, як самі розумієте, роботи у мене ще багато (усміхається. — О. Д.).

- Звідки у вас зацікавлення історією Львова? Чому саме це місто фігурує у всіх ваших творах, а не, скажімо, Острог, поблизу якого ви народилися і яке має не менш цікаву історію?

- Острог є значним центром тяжіння для мене як для письменника. Але я вже львів’янин з 15-річним стажем. Свого часу прибув сюди, як у казку, бо завжди шалено мріяв жити, навчатися у Львові. Мрія 17-річного Коломійчука здійснилася, але я зрозумів, що мало знаю про це місто. Тож у мене з’явилося відчуття інтелектуального голоду, коли не боїшся перенасититися інформацією. Хотілося дізнатися історію кожного каменя, кожної вулички і кожного будинку. Мені, можливо, пощастило навіть більше, ніж львів’янам...

- Бо у них немає інтелектуального голоду?

- Так, місто для багатьох стало традиційним фоном. А для мене було великим відкриттям. Дуже допомогли книжки Юрія Винничука. По суті, мене як львівського письменника сформували його «Легенди Львова». Місто дуже особливе, має свій дух, перемінний настрій. Львів як примхлива жінка — ніколи не вгадаєш, якою буде вранці, в обід чи ввечері. Власне це відчуття настроєвості я почерпнув у Винничука.

У першому романі «Людвисар. Ігри вельмож» йшлося про Львів у ХVІ столітті. Як і початок ХХ століття, це період контрастів. Коли старе вже віджило, але не зникло. А нове стрімко вривалося в життя. У ХVІ столітті — це мілітарна культура: воїни одягали важкі обладунки і кольчуги, але вже стріляли з вогнепальної зброї, яка з легкістю їх прошивала. У ХХ столітті відбувається технічний прогрес. Життя стає більш комфортним, люди отримують задоволення більшості своїх потреб. Почали жити у тепліших будинках, вдягатися у кращий одяг. Розвиваються кулінарія, наука, медицина. З’являються перші знеболювальні препарати.

Технічний прорив призвів до виникнення багатьох суспільних течій.  У моїх «Німфах болю» з’являються мазохісти. Копирсаючись в архівах, натрапив на цікавий документ: віденська поліція «накрила» «Клуб любителів вранішньої гімнастики», який насправді був таємним клубом мазохістів. Вони не могли займатися своїми мазохістичними сексуальними практиками відкрито, тож приховувались під різними назвами у віддалених кав’ярнях, клубах і пивницях. Це дуже показово, бо людина, отримавши задоволення своїх основних потреб, захотіла чогось ногого — забороненого і незвіданого. Також набирає обертів фемінізм - жінки починають обстоювати свої права, домагаються розлучення з чоловіками. Період, направду, благодатний для детективіста.

- Ви один із небагатьох авторів, який використовує у творах історичне тло. Досліджуєте архіви, читаєте багато наукової і краєзнавчої літератури. Наскільки це важко і відповідально?

- Відповідальність, звісно, вагома. Завжди з’явиться той, хто дорікне: шановний Коломійчук, а ось полковник Редль мав удвічі довші вуса, ніж ви описуєте. Або ж серйозніше звинувачення — що він тоді був у чині майора, а не полковника. Нещодавно мені зробили зауваження, мовляв, трамваї у Львові ніколи не їздили вулицею Академічною (нині — проспект 

Т. Шевченка), а у мене, бачте, їздять (сміється. — О. Д.). Є анахронізми, яких автор допускається свідомо. Зрештою, це все-таки художня проза, а не історична.

А от в архівах знаходжу чимало корисного матеріалу. Дізнався, як виглядали документи і телеграми початку ХХ століття, що закуповувала поліція та інші деталі. Коли описував знаряддя вбивства, — браунінг 1898 року, — випадково натрапив на те, що викид гільз у ньому відбувається доволі незвично. Якщо стріляти лівою рукою, то обов’язково пораниш великий палець. Це наштовхнуло мене до одного з ключових поворотів у творі. 

Під час дослідження архівів також зрозумів, що тогочасна поліція була дуже заполітизованою. Лише кожна п’ята справа стосувалася кримінальних злочинів. Поліціянти найбільше присвячували уваги москвофілам і соціалістам, мали їх, так би мовити, на гачку. Це була дуже ґрунтовна робота місцевої розвідки. Москвофільські організації, які у 1914 році додумались вітати російську армію, яка підходила до міста, швидко отримали по зубах від внутрішньої поліції. Москвофілів тоді у Львові було, мабуть, не менше, ніж рівно через сто років у Донецьку. Але їм не вдалося захопити головний комісаріат чи телеграф. Відповідні органи спрацювали набагато краще, ніж українські. Веду до того, що дослідження архівів є не лише цікавим, а й дуже корисним для письменника. Ніколи не знаєш, коли використаєш ту чи іншу віднайдену деталь.

- Ви активно вболіваєте за розвиток української детективної літератури, берете участь у журі спеціалізованих конкурсів. Чим, на вашу думку, найбільше грішать молоді автори, які пробують себе у цьому жанрі?

- Інтерес до гостросюжетної прози в Україні зростає. Зрештою, він завжди був. Але не було і, на жаль, досі немає повноцінної пропозиції. Ніша ще не заповнена. Тому тішуся, коли з’являються конкурси детективної літератури, як-от «Це ж елементарно, сер!». Чим найчастіше грішать молоді автори? (задумується. — О. Д.). Детектив — це жанр з чіткими законами. Твір повинен мати інтригуючий початок, співставлення фактів, останній шанс, несподівану розв’язку. Автор мусить відповісти на сім простих питань (але відповідь — чітка і повна): що? де? коли? яким чином? чим? навіщо? хто? Якщо не дотримуватись цієї структури, перенаситити твір ліричними відступами — це може бути будь-що, але не детектив.

- Знаю, маєте чималий театральний досвід. Чи пригодився він у літературі?

- Вісім років присвятив театру. Був актором у Першому українському театрі для дітей та юнацтва. Цей період згадую з особливим сентиментом. Справді, те, чого навчили режисери і колеги-актори, пригодилося в літературі. З театру добре засвоїв, що на сцені не може бути жодного невмотивованого кроку, руху чи навіть погляду. Все повинно бути наповнене сенсом. Так і в літературі: жодне речення не може містити водички, бути прохідним. Кожне речення мусить «чіпляти» читача.

Також у театрі дізнався, що немає абсолютно позитивного чи абсолютно негативного персонажа. До речі, про це часто забувають письменники-початківці. Шаблонні герої нецікаві читачеві. Однозначних персонажів немає навіть у казках, якщо, звісно, уважно їх читати.

- Мандри теж є важливим для вас як для письменника...

- Так, свого часу навіть вів в одному з видань колонку про подорожі Україною. А що стосується літератури, то нізащо не напишу про місто, у якому ніколи не був. Не люблю туристичних місць, часто ходжу околицями, забутими районами. Хочеться пізнавати місто зсередини, а не лише те, що пропонують пересічному туристові. До прикладу, у Відні я заблукав і випадково натрапив на клініку, у якій колись працював доктор Зиґмунд Фройд. У Ґданську, який теж фігурує в одному з моїх творів, подобалось бродити поміж продавцями бурштину, давно забутими вуличками, дворами. Так і мої герої шукають у цьому місті суспільні низи, заходять у найбридкіші притони, старі бари і пивниці. У Ґданську, до речі, пішки вирішив дістатись до морського берега. Навігатор обіцяв шлях завдовжки 5 кілометрів. Правда, техніка провадила мене якимись дачними районами, тепличними господарствами. Довелося перестрибувати через чиїсь грядки. Виявилось, що йшов в абсолютно протилежному напрямку. Зрештою, вимкнув навігатор і довірився інтуїції. Дістався до трамвайної колії і таки побачив море. 

Довідка «ВЗ»

Письменник Богдан Коломійчук народився 19 лютого 1984 року неподалік Острога. У 2006 році закінчив Львівський національний університет імені Івана Франка. Працював актором, журналістом, арт-менеджером. Захоплюється історією Львова. Переможець конкурсу «Коронація слова-2013». Автор прозових книжок «Людвисар. Ігри вельмож», «Таємниця Єви», «В’язниця душ», «Небо над Віднем».

  • You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • Богдан КОЛОМІЙЧУК: «Львів як примхлива жінка – ніколи не вгадаєш, якою буде вранці, в обід чи ввечері»