Передплата 2024 «Добра кухня»

Олена ЧУКАРІНА: «Бажання їсти м’ясо відпало само по собі...»

Онука легендарного гімнаста стала майстром китайського оздоровчо-бойового мистецтва тайцзицюань.

Олена Чукаріна, онука легендарного гімнаста Віктора Чукаріна, не мала жодного шансу залишитися осторонь спорту. Дбайливі дідусь із бабусею відвели хворобливу дівчинку до секції художньої гімнастики. З часом Олена виконала норматив майстра спорту і на цьому вирішила поставити крапку у сімейній традиції. Та тоді вона й припустити не могла, що завершення гімнастичної кар’єри зовсім скоро стане початком нового пошуку і творчості. Що життя пульсуватиме у ритмі тайцзицюань, а сама вона стане визнаним майстром цього оздоровчо-бойового мистецтва. Про те, як за кілька секунд визначити істинного майстра тайцзицюань; як людський організм сам обирає раціон харчування; а також про те, як секрети китайських довгожителів перенести в українські реалії, Олена Чукаріна розповіла в інтерв’ю «ВЗ».

-Тайцзицюань я почала практикувати десять років тому, - розповідає Олена. — Це китайське бойове мистецтво і водночас оздоровча гімнастика пасує як чоловікам, так і жінкам: одним до вподоби бойовий аспект і можливість змагатися, інші оздоровлюють тіло і розум. Інші віддають перевагу енергетичним практикам (через це тайцзицюань можна починати опановувати лише з 20 років, а практикувати — до кінця життя). Я свого часу обрала для себе оздоровчий напрям. 

- Чому серед усього різноманіття східних оздоровчих методик ви обрали тайцзицюань?

- Моя знайома відвідувала заняття з тайцзицюань. Одного дня вирішила скласти їй компанію. Щоправда, тоді я навіть і припустити не могла, що згодом сама стану професійним тренером і одного дня завдяки тайцзицюань знайду свою другу половинку. Ми з моїм чоловіком, Борисом Васильєвим, познайомилися на одному семінарі, який він, власне, і проводив. 

Борис займається тайцзицюань з раннього дитинства, а з 20 років уже сам почав навчати бойових мистецтв інших. Йому поталанило. Мама Бориса викладала українську та російську мови для іноземців у Політехнічному інституті. В її групі навчалися кубинці, індуси, китайці, в’єтнамці, які були постійними відвідувачами помешкання Васильєвих. Пані викладачка була напрочуд комунікабельною і творчою людиною, щоразу влаштовувала для молоді літературні вечори. Коли китайські та в’єтнамські студенти приходили до них у гості, вони подовгу бавилися з малим. А коли помітили, що хлопець серйозно захопився їхніми національними бойовими мистецтвами, почали навчати його професійно. Коли ті молоді люди закінчили інститут і повернулися на батьківщину, Борис сам почав шукати для себе учителів. З цією метою їздив спочатку до Києва та Ленінграда, а згодом помандрував до Китаю. У пошуках свого майстра він об’їздив усю Піднебесну.

- Як Борис вирішував, підходить йому той чи інший учитель чи ні?

- Разом з одним американським хлопцем він полетів до Китаю у пошуках наставника. У кожній провінції Борис ставав у спаринг з місцевими майстрами. Та хвилини часу було достатньо, аби зрозуміти, що кожен з тих майстрів є не таким вправним, як говорить про себе. “Те, що розповідають про китайських майстрів, - усе казки, - розчаруванню Бориса не було меж. - Усі славетні майстри давно виродилися, а бойові традиції втрачені навіки”. Та, попри все, він зважився ще на одну спробу і поїхав до Пекіна.

Тут варто зробити історичний відступ. Тайцзицюань виник в Удані. Потім своїми шляхами це мистецтво потрапило до знаної і заможної сім’ї Чень. А далі відомий у Піднебесній генерал Чень Вантін розвинув і систематизував традиційний тайцзицюань, додавши до нього власні напрацювання у воїнській практиці. Аби дійти до нас у сучасному вигляді, це мистецтво відточувалося, трансформувалося, культивувалося багато поколінь — у межах одного клану Чень. Це було суто родинне надбання. Чужаків, які заради цікавості підглядали за практиками Чень, могла чекати смертна кара. Єдиним, кому вдалося порушити цю традицію, став Ян Лучань. Він наполегливо просився в учні до цих майстрів, але його взяли прислугою. Через кілька років, таємно спостерігаючи за тренуваннями Чень і практикуючи стиль цієї родини, Ян самотужки досягнув небачених вершин. Враженим господарям не залишалося нічого іншого, як продовжувати навчати цього талановитого хлопця. Згодом Лучань створив свій власний стиль...

І ось у Пекіні мій чоловік знайшов прямого нащадка клану Чень. Став, як і годиться, з ним у спаринг. У тайцзицюань є вправа туй-шоу — “руки, що штовхають”, яка уже з перших секунд дозволяє визначити майстерність суперника. Варто Борису було торкнутися рук свого опонента, як він зрозумів: перед ним істинний майстер. Борис учився у Ченя Юя вісім років: приїздив до Пекіна, інтенсивно займався, записуючи усі заняття на відео, після чого повертався додому опрацювати інформацію. І знову до Китаю — по нову порцію знань.

- Для вас також мистецтво тайцзицюань стало справою всього життя?

- Так. Ми з чоловіком шукаємо учня, якому могли б передати свої знання. У нас у Львові були учні. Та ми надовго залишали домівку: працювали у Канаді, повертаючись додому на короткий промі­жок часу. Півроку тому знову повернулися до Львова, аби оселитися у рідному місті надовго. Приємно, що деякі з найбільш терплячих і цілеспрямованих наших учнів дочекалися нас. Серед наших учнів і послідовників, окрім співвітчизників, є американці, канадці, корейці, китайці та японці.

У нас у групі немає духу суперництва. Усі ми працюємо з власним тілом і розумом. На жаль, до нас у групу приходить не так багато молодих людей. В Україні (і не тільки) вкоренилася думка про те, що тайцзицюань — це гімнастика для пенсіонерів. Насправді це не так. Ми з чоловіком з роками накопичили цілу скарбницю знань, якими прагнемо поділитися саме з молодими людьми. Мені боляче дивитися на молодих хлопців і дівчат, які вже встигли запустити своє здоров’я. Згорбляться, наче старенькі. І завжди біля них пляшечка з пивом та сигаретка… Та ми ніколи не відмовляємо і людям старшого віку. У суботу та неділю з дев’ятої ранку займаємося у парку Франка — у будь-яку погоду на свіжому повітрі (а в будні з сьомої ранку — на майданчику на вулиці Котляревського та у тому ж таки парку Франка). Окрім того, я організувала секцію оздоровчої гімнастики для жінок. Усі, хто правильно практикує тайцзицюань, є довгожителями. Яскравий приклад — велика кількість бадьорих і здорових людей похилого віку у самому Китаї. Як починається ранок у Пекіні? Люди різного віку виходять на вулиці і починають робити гімнастику. Крики торговців є фоном, а місцем для занять може стати будь-який провулок чи навіть середина широчезного проспекту. Кожен практикує те, що знає. Мене вразив один старенький, який посеред вулиці віртуозно вправлявся з мечем. Для китайців це звичний спосіб життя. 

- Як змінилося ваше життя з того часу, як ви почали практикувати тайцзицюань?

- Я росла у спортивній сім’ї, та, попри це, у дитинстві була слабкою і хворобливою. Дідусь з бабусею віддали мене у секцію художньої гімнастики. І це певною мірою допомогло стати міцнішою. Та якщо порівнювати моє самопочуття у 20 років і тепер — це наче небо і земля. Найбільш старанним тайцзицюань може подарувати надзвичайні здібності — загострену інтуїцію, емпатію, тонші ніж зазвичай чуття і навіть екстрасенсорні властивості. Та насправді не в цьому щастя. А у гармонії, легкості та відчутті вдячності, які стають супутниками у житті.

Здоровий спосіб життя — це передусім баланс. Обтяжувати себе дієтами не дасть ні користі, ані задоволення. До більшості подібних практик організм може бути не готовим. Тому до кожної мети слід іти поступово, маленькими кроками. Почати можна з того, що вчасно лягати спати — спочатку на 15 хвилин раніше, потім ще на півгодинки. Адже зі сну починається наповнення енергією. Особисто мені для хорошого самопочуття необхідно сім годин сну, а моєму чоловікові достатньо п’яти. Наступний крок — раціональне харчування. Ми вже років десять не їмо м’яса. Та не слід заганяти себе у рамки. Усе повинно йти природним шляхом. Відмовитися від м’яса в якийсь час стало для нас потребою, це не було раціональним рішенням. У процесі занять енергетика людини перелаштовується, і те, без чого раніше складно було уявити не лише свій раціон — усе життя, відпадає само по собі. Я зауважила, що мені не хочеться їсти м’яса, а згодом яєць і риби. І піддалася внутрішньому чуттю. Організм сам підказує, чого він потребує — овочів та фруктів, горіхів, насіння. У невеликих кількостях споживаю молочні продукти. Деколи, заради цікавості, можу з’їсти шматочок риби. Навіть на свята не вживаємо алкоголю, шоколаду чи кави — не хочеться. А колись я була такою солодкоїжкою (сміється).

- У Канаді вас називали цілителями...

- Ми працювали у фізіотерапевтичній клініці, де розробили систему реабілітації після травм, операцій, захворювань опорно-рухового апарату. Особливість цієї системи полягала у тому, що усі вправи спеціальної гімнастики пацієнти виконували у воді. Для цього у клініці був спеціальний басейн з теплою водою, поручнями по периметру і необхідним рівнем глибини.

У мого чоловіка був один пацієнт з вродженою атрофією суглобів, який ледь-ледь дійшов до клініки на милицях. За рік занять він став самотужки ходити, навчився стояти на одній нозі та стрибати. У моїй лікувальній практиці також було дивовижне зцілення. У пацієнтки усі плесневі кісточки на нозі від народження були викривлені. Вона не могла ходити. Їй зробили операцію — роздробили ці кісточки і вставили металеві штирі для правильного зрощування. Відновлювальний період був таким важким. Та ми не опускали рук. “Ти у мене ще бігатимеш!” - пообіцяла я тій дівчині. І за доволі короткий проміжок часу вона пішла від мене додому своїми ногами, щаслива, як ніколи. А ще одній 12-річній дівчинці наш лікар діагностував якусь рідкісну хворобу. “Дитина не може наступити на ніжку, їй від цього боляче, - пояснив він. - Це пов’язано з нервами, та усіх нюансів цієї хвороби учені ще не дослідили. Я нічого не можу вам порадити. Наберіться лишень терпіння: ця пацієнтка ходитиме до вас роками”. І яке ж було його здивування, коли на друге заняття дівчинка прийшла сама, з однією метою — подякувати (сміється). Одужання у таких безнадійних випадках — це, як на мене, і є найбільшим дивом тайцзицюань.

Фото з архіву Олени Чукаріної.

Довідка «ВЗ»

Олена Чукаріна народилася 31 травня 1971 року у Львові. Онучка легендарного гімнаста, семиразового олімпійського чемпіона Віктора Чукаріна. Майстер спорту з художньої гімнастики. Майстер тайцзицюань.

Схожі новини