Олена КРАВЕЦЬ: «Була шокована, коли Юлія Тимошенко захотіла сфотографуватися зі «своїм прототипом»

- З “95 Кварталом” ви вже не один рік. У колективі — чоловіки. Як почуваєтеся серед них?

- Ой, вони мене леліють. Називають ніжно — Малєчка, що скорочено звучить від мого дівочого прізвища — Маляшенко. 

- Минуло 15 років, як ви разом з колективом. Дехто навіть у шлюбі стільки не витримує...

- Набагато більше часу минуло. Знаємо одне про одного майже все. Сама дивуюся, як ми ладимо між собою. Іноді можу образитися, а іноді мені так стає себе шкода. Особливо, коли здається, що гарую важко. Це буває після 20-го концерту, коли у гримерці так холодно, що аж зуби цокотять, коли не можу прийняти душ, коли втомлюють переїзди. Плачу, коли у донечки звітний концерт на танцях, а я далеко. Коли зйомки вдень, потім вночі, а потім знову вдень...

- На кого тоді ображаєтеся?

- Ні на кого. Мені стає шкода себе настільки, що звинувачую хлопців з команди: “Вам легше, у вас тили прикриті. Ви прийшли — у вас все наварено, діти доглянуті, а я от у перукарні не була місяць”.  

- Як почуваєтеся, коли на вас тицяють пальцем: ой, та це ж Юлія Володимирівна...

- Погоджуюся на “фотосесію”. Однак на п’ятій людині можу сказати: стоп! Останнім часом відмовляю у фотографії. Не хочу фотографуватися. Завдяки “Кварталу” моє життя змінилося. Я колись казала хлопцям, що сьогоднішнім своїм успіхом і щастям я зобов’язана їм, бо вони — двигуни. Вова, Саша — це все вони штовхали. А я лише застрибнула в цей поїзд і стала одним з вагончиків. Буду завжди їм вдячна за те, що вони для мене зробили.  

- “Кварталівці” знімаються у кіно. Чому вас не видно ані у фільмах “Кварталу”, ані у “Вечірньому Києві”?

- Там нема не тільки мене. Є такі поняття, як комерційний успіх фільму, медійні обличчя, які так потрібні кінофільму для успішного прокату. Як і більшість членів команди “Кварталу”, я є впізнаваною лише на території України. А оскільки фільми вийшли в прокат не тільки тут, рівняння з невідомими можна було вирішувати тільки таким способом. Я ж не професійна актриса. Маю економічну освіту, мені не вистачає школи і теорії. Зеленський також. Але він — чоловік, він — автор сценарію, і це його дітище. Не хочу, щоб глядачі шукали у цьому якийсь прихований зміст: “А він їх не бере”. Ми з Вовою відкрито говоримо на ці теми. Я запитую: “Хто буде грати у наступних “8 перших побачень”?”. І він мені розповідає - з комерційної точки зору. 

- Бували випадки, що на їхні обличчя ви не можете дивитися?

- Це буває, коли ми довго їдемо у нашому “табірному” автобусі. Якщо дуже гаряче, ми всі у трусах і майках, ніхто нікого не соромиться. Часто їдемо вночі, тому вранці кожен почувається по-різному. Іноді вночі можемо влаштувати дискотеку, хильнути зайвого, знаючи при цьому, що ніхто не “винесе” того, що у нас відбувається в автобусі. Не переношу трьох речей: сигарет, алкоголю і матюків. Вранці всі прокидаються, дзенькають на підлозі порожні пляшки, хтось іде вперед і припалює сигарету, допиває пиво і починає “висловлюватися”. От у цей момент мені треба вийти і якийсь час їх нікого не бачити. 

- “95 Квартал” жартує над політиками. Не боїтеся?

- Боїмося. Особливо, коли зустрічаємося віч-на-віч зі своїми прототипами. Пригадую, виходила з гримерки, а у дверях стоїть Юлія Володимирівна. Каже: “Хочу сфотографуватися зі своїм прототипом”. “Мої батьки будуть шоковані”, - кажу їй. Батьки завжди переживають у таких випадках. Мама мені після концерту телефонує лише у двох випадках — сказати, що у мене була не дуже вдала зачіска, або зробити зауваження, що ми “перебрали” з жартами. В усіх решта випадках телефоную я, а вона мені каже: “Чудовий концерт, тобі так личить цей колір, але для чого ви над тим-то жартували?”. Трапляється, нам телефонують від різних політичних фігур. Був випадок, що нас викликав до себе міністр внутрішніх справ. Це було при Луценкові. О... тоді ми злякалися. Оскільки я тоді займалася організаційними питаннями, мій телефон був у кожного прокатника. Пригадую телефонний дзвінок: “Доброго дня, вас турбує секретар Міністерства внутрішніх справ. Можна поговорити з вашими авторами і безпосередньо з Володимиром Зеленським? Юрій Віталійович хоче запросити вас до себе на розмову”. Пригадала, ми щось про Юрія Віталійовича показували. Запитую: “Про що піде мова?”. “Та ні про що конкретно. Ви люди веселі, він — людина весела. От і поговорите”. Ми насторожилися. Як з’ясувалося, у нас замовили концерт до Дня міліції. 

- Всесвітом вашого життя був “Квартал”, доки не з’явилася Машенька. Чоловік ваш також з “Кварталу”...

- Я була не готова до появи ще одного Всесвіту у моєму житті. Коли вранці побачила дві смужки на тесті, була шокована. У мене ж були зовсім інші плани! Москва, треба шукати гроші на костюми. У цей момент мені хотілося прокинутися і ущипнути себе. Я плакала. Але це було о 6-й ранку. А вже о 12-й була щаслива лише від однієї думки — я вагітна!

- Ви зробили вибір на користь материнства. А далі?

- Коли донечці виповнилося 10 місяців, увесь колектив переїхав до Києва. Сергій приїжджав додому час від часу. Я знімала на відео кожен день нашої доньки: вона повзає, вона усміхається, щоб він міг бачити, як вона росте. Ми жили на віддалі, спілкувалися по телефону. Одного разу Сергій зателефонував і сказав, що будуть знімати концерт, на якому будуть зірки. Це було народження “Кварталу”. Володя взяв слухавку і каже: “Ти нам потрібна, величезний обсяг роботи, бракує рук. Приїжджай, якщо можеш”. Стою, сльози течуть рікою, а мама питає: “Тебе до Києва кличуть? Їдь!”. Я плачу, дитина плаче... Поїхала. Це були найважчі вісім місяців у моєму житті. Коли у людини питають, що б ти змінила у своєму житті, якби довелося прожити життя ще раз, відповідає: нічого. А у мене перед очима стоять ті вісім місяців. Мені здавалося, що я нікуди не їду, є телефон. Якби щось трапилося, шість годин — і я у Кривому Розі. Але я себе переоцінила. Не можу пояснити, чому віддала перевагу роботі, а не дитині. 

- Почуваєтеся винною перед Машею?

- Так. Це зараз можу сказати: мушу їхати. Коли тобі треба, щоб я була поруч? Вона не ображається, але вона скучає і не хоче, щоб я їхала. 

- Ви з Сергієм одружені 13 років, хоча знайомі значно більше. Ким він для вас став за ці роки?

- Це людина, кохання якої мене тримає. Колись про “Квартал” знімали кіно, багато серій. Я подивилася серію, де говорили про стосунки. Сергій на всю країну тоді сказав: “Ну, кохаю її”. Він казав мені такі слова, але те, що він це сказав на всю країну, - мене закрутило. Ми стільки пережили за 13 років шлюбу і близько шести років зустрічей. У нас була і криза у стосунках, і розставання... Багато чого було. 

- А подарунки, сюрпризи були?

- Нічого цього не було. Для мене набагато цінніші посиденьки на кухні до глибокої ночі. А колись було по-іншому. Коли ми починали працювати, я з Сергієм сиділа в одному кабінеті. Через це у наших стосунках були проблеми. Як чоловіка і дружини не існувало. Ми не мали свого мікросвіту, свого простору, де ми могли би бути тільки удвох. У нас тоді не було принципу: вдома ми не говоримо про роботу. І вдома ми продовжували обговорювати виробничі проблеми. А потім ще додалися побутові проблеми, коли треба було прибрати, приготувати обід, випрасувати одяг, відвезти Машеньку у дитсадок... Усе це нагромаджувалося у велику кулю, яка могла вибухнути будь-якої хвилі. Лише з часом, коли я звільнила себе і чоловіка від хатньої роботи і у нас з’явилося більше часу на особисте життя, у нашій сім’ї запанував спокій. 

- Знаю, що “95 Квартал” неодноразово виступав у зоні АТО.

- Виступали у Краматорську і Маріуполі. Ніколи не забуду тих очей, тих днів і тієї сцени. Спочатку я не хотіла їхати. Було страшно за своє життя. У мене спрацював інстинкт самозбереження, який, Богу дякувати, зник після того, як я поговорила з нашими хлопцями. “Я так боюся”, - кажу їм, а вони мені відповідають: “Всі бояться. Там несолодко. Але нас попросили, і ми повинні туди поїхати. А без тебе — не можемо”. Коли приїхала туди і побачила тих чоловіків, зрозуміла, поруч з ними нема чого боятися. Вони всі — молоді, але вони не істерять, не хапають тебе за руки, щоб сфотографуватися. Все по-іншому там. Після концерту всі за чергою сфотографувалися, всі дисципліновані. Я отримала велике задоволення, а почуття самозбереження змінилося на почуття самоповаги. Ця поїздка була потрібна нам усім. 

- Що відчували, коли були на сцені?

- Розуміла, що нас чекали. Мене вразило, що вони сиділи під самою сценою у військовому аеропорту, де взагалі не було стільців. Хтось з наших запитав: “Ану швиденько кажи, який розмір грудей у нашої Лєни”. І вони почали вгадувати... Це було смішно. А потім — фінальна пісня. Якби вони так і залишилися сидіти — я би опанувала себе. Хоча навіть на звичайному концерті цю пісню співаю з клубком у горлі. Коли зазвучали перші акорди і якийсь командир наказав: “Це - “Батьківщина”, встати всім”, - сльози у мене потекли. Розумію, що мені ще всю пісню треба доспівати, і що треба заспокоїтися... Якось я вирулила з тої ситуації. Назад ми їхали і мовчали. Хлопці нас провели безпечною дорогою. Ми зупинилися у придорожному кафе, замовили 14 борщів і горілку. У День незалежності випили горілки, а потім їхали мовчки. Це був найкращий День незалежності у моєму житті. 

- Як після цього знову жартувати на сцені? Можливо, після вашого виступу когось із тих, хто вас слухав, більше нема?

- На це запитання нам відповіли хлопці у зоні АТО: “Кожен має займатися своєю справою. Коли у нас є вільна хвилина, ми і книжки читаємо, і “Квартал” дивимося. І сьогодні на вашому концерті засміявся хлопець, якого ми всі разом після контузії не зуміли розсмішити три місяці. Він навіть не усміхався!”. 

Фото надане телеканалом “Україна”.