• You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • Галина ШИГАЄВА: «Якби були гроші на реалізацію студентських проектів, про наш кінематограф знали би в усьому світі»

Галина ШИГАЄВА: «Якби були гроші на реалізацію студентських проектів, про наш кінематограф знали би в усьому світі»

Відомий кінорежисер каже, що в українському кіно не все так погано.

Режисер Галина Шигаєва, мабуть, єдиний комедіограф в Україні. Здавалось би, шлях “кінематографічної” дитини, тато й мама якої — художники кіно, мав бути визначений ще у дитинстві. Однак вона вступила в інститут імені Карпенка-Карого лише за третім разом — без блату і домовленостей. Хотіла знімати мультики для дітей. Однак змінила своє рішення після практики. Перший її фільм “Голий”, який “зарубало” українське журі, міжнародне визнало найкращим - і присудило Гран-прі на кінофестивалі у Турині. Зараз Галина Шигаєва віддає свої знання молодому поколінню в інституті, у який колись її вперто не хотіли зараховувати.

- Про себе як про режисера ви голосно заявили фільмом “Голий”, за який отримали головний приз у Турині. Але ж перед цим зіграли роль у фільмі “Польоти уві сні і наяву”. Чому “перекваліфікувалися” і стали режисером?

- Я закінчила майстерню Володимира Денисенка “Режисура кіно”, тобто за професією я — режисер. Після інституту прийшла на кіностудію імені Довженка. Зрозуміло, постановку великого фільму випускниці ніхто би не довірив. П’ять років працювала асистентом. Першою моєю роботою у “ролі асистента” був останній фільм Івана Миколайчука “Така пізня, така тепла осінь”, де я познайомилася з видатною актрисою Галиною Сулимою. А вже другим фільмом, де я працювала асистентом, була стрічка Романа Балаяна “Польоти уві сні і наяву”. Під час зйомок ми жили у Володимирі (під Москвою). Моєю функцією було стежити за акторами, приводити їх на знімальний майданчик і після зйомок “доставити” назад. В одному епізоді знялася не лише я, а й ціла знімальна група. Возити головних акторів з Москви було накладно фінансово. Ми пропонували Роману Балаяну задіяти володимирських акторів, але ніхто з них йому не підійшов. Тоді Роман Гургенович сказав: “Якщо не можете нікого знайти, будете зніматися самі”. Таким чином я зіграла у цьому легендарному фільмі. Через це деякі ЗМІ пишуть, що я актриса і режисер. Ні, я не актриса. 

- У Турин по нагороду самі їздили?

- Спочатку картину представили на кінофестивалі “Молодість” у Києві. Моєму “Голому” журі дало негативну оцінку. Та й інші режисери не схвалили фільму. На моїй режисерській долі було поставлено величезний жирний хрест! Тому було дивно, що “Голого” подали на кінофестиваль у Турині. І водночас “втішили”. Сказали, що на кінофестиваль я і так не встигну, бо не маю закордонного паспорта. Мені настільки захотілося поїхати і побачити, як за кордоном сприймуть мою роботу, що я за короткий час зробила паспорт, за свої гроші купила квитки до Італії. В Україні мою роботу “стерли в порошок”, а за кордоном визнали найкращою!

- Зараз ви єдиний комедіограф в українському кінематографі. Чому обрали для творчості комедію, а не, скажімо, фантастику чи трагедію?

- Мені не доводиться обирати. Комедія ніби живе у мені всередині. Коли студентам читаю лекцію і наводжу конкретні приклади, вони починають сміятися. Бачу світ через призму гумору. Хоча при цьому мій вираз обличчя — сумний. 

- Був час, коли в Україні кіно взагалі перестали знімати. Що тоді робила режисер Шигаєва?

- Мене запросили художнім керівником на телекомпанію ТЕТ. Тепер ця посада називається артдиректор. Та через те, що сидіти у кріслі і з нього керувати режисерами не могла, вирішила випускати свої телевізійні програми, які були присвячені історії танцю. Мій колишній чоловік-актор танцював степ. На той час він також був без роботи. Цю програму ми робили разом з ним. За свої програми отримала шість високих нагород різних фестивалів. Досвід і вміння, яких набула на знімальному майданчику, дали чудовий результат на телебаченні. 

На початку ХХІ століття мене запросили у спільний проект Роднянського і Держкіно. Вони хотіли зняти кілька картин. Але тоді кіно знімали вже по-іншому. Робота режисера на знімальному майданчику на початку нового століття вважалася ніби другорядною. Головним у кіно став продюсер, на другому місці був... також продюсер. І не тому, що вкладає власні гроші у фільм. Гроші, як правило, виділяє держава, а продюсер вирішує, як ними розпорядитися, щоб і себе не обділити.Треба було навчитися розуміти: те, що хоче зняти режисер і як він бачить цей кадр — не завжди відповідає тому, що хоче бачити продюсер. Список акторів також диктує продюсер. Він навіть може відсторонити режисера від монтажу. Для теперішнього покоління — це догми, а для нас це було складно. 

- За час вашої творчої діяльності було багато курйозних випадків. Пригадайте один-два...

- Пам’ятаю, як у Пітері знімали фінал “Голого”. Було холодно, якраз період білих ночей. Головний герой йде голий порожнім проспектом, у такт музиці блимають світлофори... Наша група сиділа на даху автобуса. Він повинен був дійти до основної точки, де з під’їзду вибігав адміністратор і закутував його у плед. В один момент з під’їзду вийшов старенький петербуржець, виніс сміття, витягнув сигарету, запалив і почав розглядатися навкруги. У цей час до запланованої точки доходить наш голий герой, і адміністратор накидує на нього плед. За секунду адміністратор повернувся, а на місці, де стояв дідусь, залишилося лише відро для сміття. Дідусь, мабуть, і блокаду пережив, і багато чого бачив у житті, але такого витримати не міг!

- Український кінематограф переживає зараз не кращі часи. Як ви це оцінюєте?

- Не все так погано. Я - керівник курсу режисерів ігрового кіно. Тут навчаються талановиті кадри, студенти мають непогані задуми. Якби ще й була можливість знаходити гроші на реалізацію їхніх проектів, про український кінематограф знали би в усьому світі. На жаль, після закінчення університету наші випускники потрапляють на різні “продакшени”, де головна роль - у продюсера. Продюсер вирішує, потрібний фільм чи ні, братиме він участь у кінофестивалі чи ні. Молодь, яка входить у кінематографічне життя, змушена або до когось пристосовуватися, або залишатися голодною, гордою і талановитою. 

- Якби ви знімали зараз новий фільм, чи запросили би представників країни-агресора?

- Представники країни-агресора також бувають різні. Є чудова зірка Лія Ахеджакова, є й ряд інших, які не висловлювалися і не підтримували, які нічого не підписували... Якби це було необхідно і у нашій країні не було би такого актора, я б не зважала на кордони. Бо у творчості кордонів нема, як відомо. Але насамперед я би шукала серед своїх, бо скільки талановитих акторів є в Україні! 

- Ви багато працюєте — зйомки, викладання в університеті... Якщо випадає вільний день, як любите відпочивати?

- У мене є дві собаки-дворняги. Рижуха і Пеппі. Люблю гуляти з моїми вірними чотирилапими друзями, бо з ними відпочиваю душею і тілом. Так, як вони зустрічають, як вони вміють любити і не вміють зраджувати, - не вміє більше ніхто. 

- А хто на вас вдома чекає, окрім собак?

- У мене є син, але дорослі діти живуть окремо від батьків. І мій син — не виняток. Олег — творча людина, пише музику для кіно. 

Довідка «ВЗ»

Український режисер Галина Шигаєва народилася 15 квітня 1956 року у Львові. Працює на кіностудії імені Довженка. Художній керівник курсу режисерів ігрового кіно у Київському націо­нальному університеті театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого. У 1988 році отримала головний приз за короткометражний фільм “Голий” на Міжнародному кінофестивалі Молодого кіно в Турині. Лауреат всеукраїн­ського кінофестивалю імені Івана Миколайчука за фільм “Відьма”. У доробку режисера - “Голий”, “Відьма”, “Новорічний кілер”, “Обережно, блондинки”, “Повернення блудного чоловіка”, “Страшна красуня”, “Подарунок долі”, “Крига у кавовій гущі”, “За покликом серця”. Син Олег Шпудейко, відомий під псевдонімом Heinali, — композитор і виконавець.

  • You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • Галина ШИГАЄВА: «Якби були гроші на реалізацію студентських проектів, про наш кінематограф знали би в усьому світі»