Григорій ЧАПКІС: «Танець – найкращі ліки від хвороб. Усім раджу їх приймати»

Про нелегке дитинство в евакуації, любов до танців, що цінує у жінці та чому не сидить на спеціальних дієтах, журналіст “ВЗ” розмовляла з хореографом Григорієм Чапкісом.

— Пане Григорію, ви завжди строгий, підтягнутий і у свої 85 років ще дасте фори молодим…

— Це тому, що я постійно у русі. До цього часу танцюю, проводжу бали, навчаю учнів і радію з того, що я потрібен. Я самодостатній, мені не потрібно, щоб діти підкинули 20-30 доларів на прожиття. Із мого покоління ансамблю Вірського залишився я один. Мабуть, Бог мене любить.

— Секрет вашого довголіття у танці й жінках?

— Радше у танці і любові. Якщо ти любиш, у тебе горять очі. Танець — найкращі ліки від усіх хвороб. Усім раджу їх прий­мати (усміхається. — Т. К.).

— Ви — дитина війни, народилися у Кишиневі. Розкажіть про життя за тих часів?

— Ми жили у Молдові. Спочатку в Кишиневі, потім — у Бендерах. Я виріс у бідній родині, де було семеро дітей. Ми жили в одноповерховому будиночку в двох кімнатах. Змалку заробляв собі на життя. Коли мені було вісім років, розносив газети, які вранці забирав у друкарні. Видавали по пачці газет. На вулицях голосно кричав: «Купите «Известия»… Потім біг до школи. Після занять брав маленький ящик зі щітками та кремом, сідав біля кінотеатру чи кафе і чистив взуття перехожим.

— Вулиця навчила вас танцювати?

— Я ріс серед молдованів, румунів, циган, бессарабів. Часто із сусідськими хлопчаками ми копіювали дорослих і на вулиці танцювали «циганочку», а люди кидали гроші. Щось зароблю — біжу до мами, показую, скільки заробив. Коли мені було 11 років, у Молдові почалася війна. Наша родина залишила рідне місто з надією повернутися, коли закінчиться бомбардування. А воно все не закінчувалося. За кілька місяців партизанськими стежками чи на вагонах з вугіллям дісталися до Казахстану. Там всією родиною працювали у колгоспі. У 13 років цілими днями верхи пас молодий табун коней. Оплату видавали «натурою» — картоплею, макухою, крупами. Так в евакуації ми прожили до 1943 року.

Коли почули, що німці тікають з України, вирішили, що незабаром і Молдову буде звільнено. Восени того ж року дісталися до Києва, там всі захворіли на тиф. Всією родиною лежали в одній палаті “Чапкісів”. Ми зі собою нічого не мали. Коли вийшов з лікарні, побачив, що навколо все в руї­нах, не було що їсти, де працювати. Влаштувався розбирати руїни на Хрещатику. Нам дали гуртожиток. Це була одна велика кімната, де ми всі й жили. З часом почали отримувати продуктові карточки…

— Незважаючи на таке важке дитинство, вам вдалося домогтися успіху. Україна стала для вас Батьківщиною?

— З Молдови виїхав у 1941 році, а у Києві живу вже 70 років. Люблю це красиве й зелене місто… Тато хотів влаштувати мене у залізничне училище, бо мене нікуди не хотіли брати. Мені було 13 років, а виглядав на 10. Був миршавенький, худий. До пуття не знав жодної мови: румунську та молдовську вже забув, російської й української ще не вивчив. Ще до цієї мовної мішанини додалися і казахські слова. Можете собі уявити, якою мовою я розмовляв! Мене могли зрозуміти хіба мої рідні. Одного разу тато сказав директору школи: «Подивіться, як він танцює», і я «збацав» «циганочку» прямо у його кабінеті. Після того мене взяли на навчання.

— Чи допомагає вам танець переживати життєві негаразди?

— Коли з’являються проблеми, чи глухий кут — і ви не знаєте, що робити, — змініть себе. Тоді й навколо вас все заграє іншими фарбами. Проживши таке велике життя, сповнене радістю успіхів і гіркотою розчарувань, я зрозумів, що щастя не в багатстві, а в любові й душевній теплоті. Можна мати багато грошей, але бути глибоко нещасним. Багаті теж плачуть. Життя — смугаста штука, і ніколи не знаєш, що на тебе чекає у майбутньому.

— Вам доводилося часто виступати перед відомими особистостями, чи нервували перед такими відповідальними виходами на сцену?

— Коли я став артистом і був популярним, нерідко зустрічався з діячами культури, мистецтва. Нам аплодували і тиснули руки Мао Цзедун, Хо Ши Мін, Фідель Кастро, та навіть перед такими поважними політичними лідерами ми не тремтіли. Не вірив у забобони, тому ніколи не мав чогось на кшталт “щасливого” костюма чи взуття.

— До вас, як то кажуть, тричі являлася любов…

— Про це нелегко говорити, сімейне життя — складна річ. Мабуть, було потрібно долі, що я був тричі одружений. Всі жінки у мене були хороші, але двічі довелося наступити на ті ж самі граблі. З однією дружиною прожив 25 років, з іншою — 10. З теперішньою дружиною Аллою Борисівною живемо вже 24 роки.

— Який у вас ідеал жінки?

— Як і кожен нормальний чоловік, дивлюся на жінку, як всі: на ніжки, попочку, фігурку. Але це може тривати 10-15 хвилин. Потім ти або хочеш зустрітися з нею ще раз, або ні. Гарна жінка не повинна бути красивою. Красунею має бути лише та, яка рекламує бюстгальтери або бікіні. Жінка має бути цікавою. Якщо чоловік ще не закінчив розмову, а питає, коли можна зустрітися знову, значить, вона зацікавила. А якщо у вас 90-60-90 і ноги ростуть від вух, а після другого речення з вами нема про що говорити, то куди поділися ваші красиві ніжки?

Чоловік теж не повинен бути красивим, він має бути затребуваним. За спиною справжнього чоловіка жінка має почуватися, як за надійною стіною. Він має бути мисливцем, охоронцем, а вона — лагідною, домашньою, дбайливою й турботливою мамою своїм дітям. Не люблю жіночних чоловіків і мужніх жінок. Нехай він думає, що у нього на голові корона, а насправді це ваш каблук. У жінці ціную не ніжки, а розум (усміхається. — Т. К.).

— Ви багато працюєте, як все встигаєте? Чи даєте собі перепочити?

— Чим більше працюєш, тим більше роботи додається. Я — трудоголік. Навантаження для мене — природний стан речей. Коли у мене плідно минають дні, прекрасно почуваюся, а коли не працюю, мені погано.

— Чи дотримуєтеся якоїсь дієти?

— Я не гурман. Коли голодний, можу з’їсти все, що приготує дружина, а коли ситий — мене нічим не здивуєш. Не стежу за своїм здоров’ям, не сид­жу на дієтах, не підраховую калорій. Моя вага така, як у мої 20 років. Проблеми віку є, але коли звучить музика, ноги самі рвуться у танець. Тоді не знаю, куди й діваються всі хвороби, роки, нездужання, поганий настрій. Треба жити повноцінним життям, радіти кожному новому ранку, дарувати ближнім свою любов і турботу, тоді й будете мати радісні, щасливі й многії літа.

— Ваші діти теж стали хореографами…

— Син Григорій — хореограф хіп-хопу в Сан-Франциско. Дочка Лілія живе в Італії, керує балетною школою «Чапкіс-Денс».

Довідка «ВЗ»

Григорій Чапкіс — танцюрист, хореограф, народний артист України. Народився 24 лютого 1930 року у багатодітній сім’ї у Кишиневі (Молдова). У 1946-1972 рр. працював в Українському ансамблі пісні та танцю під керівництвом П. Вірського. Перший балетмейстер Київського театру ім. І. Франка. Суддя телепроекту каналу «1+1» «Танці з зірками». З 2007 р. — керівник Школи танців Чапкіса, головний балетмейстер ансамблю бального танцю «Натхнення». Автор книг «Танець і Любов: секрет довголіття» і «Мої жінки».