Олександр УСИК: «Пішов у секцію боксу, бо вона була безкоштовною»

— Олександре, як змінилося ваше життя після олімпійської перемоги?

— Кипить неймовірно. У мене з’явилася власна квартира, народилися сини. Мене почали запрошувати на різноманітні заходи, а також зніматися у рекламних роликах. І, нарешті, я став професіоналом. Як сказав мій кум, моє життя перетворилося на казку 12 вересня, наступного ранку після олімпійського фіналу. Те, що ми зробили разом з Васею Ломаченком, Денисом Беринчиком, Олександром Гвоздиком, Тарасом Шелестюком, для нашого боксу стало проривом. Нас з хлопцями часто запитують: “Чи можна таке повторити?” Звичайно, можна. Якщо ви працюватимете, як ми.

— Деякі олімпійські чемпіони зізналися: наступного ранку після перемоги замість очікуваної радості відчули порожнечу і навіть розчарування...

— Олімпійське “золото” насправді вартує тих зусиль. Праця робить людину сильною і загартованою. А олімпійська перемога — це те, що варто випробувати на смак. Навіть якщо з першого разу не вдалося її досягти, варто зважитися на ще одну спробу. Буває, що за медаллю потрібно поштовхатися у черзі. Бокс деколи забирає “срібло”, щоб наступного разу подарувати “золото”.

— Вам довго довелося штовхатися у черзі?

— Багато років. Поки не став чемпіоном світу. А потім навздогін Всевишній подарував мені ще й олімпійську перемогу.

— Чимало боксерів-важковаговиків у житті напрочуд добрі люди. Як ви гадаєте, чому?

— Так, великий — значить добрий. Я також з любов’ю ставлюся до людей. Що може побороти велике зло? Тільки велика любов. Навіть коли мені роблять прикре, намагаюся швидше забути і відпустити.

Інша річ, з такими людьми намагаюся більше не спілкуватися. Та зла нікому не бажаю. Агресія не повинна липнути до тебе навіть у рингу. У поєдинку потрібна не злість, а концентрація. Бокс — це лише спорт, нічого особистого. Я обов’язково дякую супротивнику і прошу у нього вибачення. Це не слабкість, а елементарна повага до суперника: він виходить битися проти тебе і так дає тобі можливість заробити. Зрештою, це просто бізнес. Ти переміг, а значить, твоя сім’я житиме на ті папірці, які ти заробив, завдячуючи у тому числі і супернику. А ось якщо будеш самозакоханим, життя занурить тебе обличчям у багнюку. Після поєдинку усі мої суперники-професіонали казали мені, що я — справжній чемпіон.

— Чи є у вас ритуали?

— Молитва. Перед кожним двобоєм іду до церкви, дякую Всевишньому, що допоміг мені добре підготуватися, і прошу у нього сил, щоб витримати усі випробування. Ще прошу за свого суперника: щоб усе у нього склалося добре, щоб повернувся до дружини живим-здоровим.

— Після Олімпіади в Лондоні ваша донька сказала, що її тато живе в телевізорі. Чи з’явилося у вас більше часу на сім’ю з переходом у професіонали?

— Лізі скоро виповниться п’ять, і тепер вона розуміє, що я їду на роботу. Та часто не витримує і каже: “Усе, прийшов час повертатися додому”. Я сам обрав собі такий шлях. Перемагаю не лише для себе, для них також. Молодість дали нам для того, щоб працювати, накопичити грошей і дати хороший старт своїм дітям. Щоб на старості уже не працювати. На пенсії ми з дружиною будемо подорожувати, вивчати історичні пам’ятки, відвідувати культурні заходи. Житимемо для себе.

— Ким ваша донька мріє стати у майбутньому?

— Якось Ліза видала: “Я буду олімпійською чемпіонкою”. Але ще не визначилася, в якому виді спорту. У неї уже є олімпійська медаль. Під час Олімпіади в Лондоні ми з нею спілкувалися по скайпу, і донька попросила мене привезти їй “золото”. У мене аж мурашки по шкірі пробігли. На щастя, мені вдалося вибороти для неї ту золоту медаль. Коли знайомі приходять у гості і просять показати нагороду, я завжди запитую у доньки: “Лізонька, чия це медаль?” — “Наша”. — “А кому я її привіз?” — “Мені”. Молодшим синам, вочевидь, доведеться дарувати чемпіонський пас. Хоча дворічний Кирило — ще той хлопець. Захоче — сам заробить. Я докладу усіх зусиль, щоб стати чемпіоном світу серед профі і привезти йому пас. Але сподіваюсь, він самотужки зможе взяти від життя усе, що захоче.

З кожних змагань доньці, окрім медалей, привожу цілі валізи суконь та спідниць. У неї уже стільки вбрання! Дружина благає обходити дитячі бутики стороною. Та мені не вдається зупинитися. Варто мені з’явитися у дитячому магазині, як миттєво опиняюся в епіцентрі уваги усіх продавчинь: такий ось, м’яко кажучи, не маленький молодий чоловік починає активно порпатися на поличках, обираючи найяскравіші сукенки, рожеві спіднички. Ліза у нас модниця, просто обожнює спідниці. З вечора починає згадувати, що цікавого є у неї в гардеробі. І завдання мами — підібрати до обраної спіднички інше вбрання так, щоб було стильно і чарівно. Я ж у цій справі не мастак. Сам вдягаю те, що подобається, і не морочу голову, пасує мені цей одяг чи ні. Деколи у моїх приятелів аж щелепа відвисає: “Ну ти і вирядився!” А ось дружина до мого “стилю” ставиться філософськи. “Все класно, — сміється. — Ти їздиш на джипі. І навіть якщо вийдеш з машини у зелених шкарпетках та домашніх капцях, каменями тебе не закидають”.

— Кілька років тому ви мріяли про чотирьох синів, з яких хоча б один повинен стати чемпіоном з боксу...

—...уже ні, мрії змінюються. Ми з Катею виховаємо стількох діток, скільки дасть нам Бог. Але при цьому не хочу, щоб хтось із них займався боксом професійно, як я. Був би радий, якщо б діти займалися спортом і досягли результатів рівня майстра спорту, не більше. Спорт — нелегкий шлях. Якщо вони будуть готові піти цією тернистою стежкою, я допоможу. Але мені б хотілося, аби діти працювали в сфері спортивного менеджменту, стали спортивними агентами чи адвокатами. Щоб працювали головою і могли непогано на цьому заробити. Та вибір залишиться за ними. Ліза ось пішла на танці, їй це страшенно подобається. Спорт робить дитину більш врівноваженою та дисциплінованою. Спортивні діти швидше розвиваються та знають ціну досягненням.

— У минулому ви пройшли школу футболу. Якби вам запропонували зіркову кар’єру футболіста в обмін на титули у боксі, ви би встояли перед такою спокусою?

— Вибрав би бокс. Тому що саме в боксі я пройшов усі етапи розвитку і досягнув успіху. А у футболі не склалося. Я грав у півзахисті у сімферопольській “Таврії”. Для того, щоб іти далі, потрібні були чималі фінанси — платити за тренування, поїздки, купувати екіпіровку. У моїх батьків, звичайних робітників, не було грошей, щоб заплатити за усе це. А секція боксу була безкоштовною. Коли вона відкрилася, усі хлопці з нашої школи побігли на бокс. Пішли і ми з моїм другом. “Ось вивчу кілька прийомчиків, буду на вулиці крутим, дівчатам це подобається”, — у кожного хлопця у дитинстві були подібні думки. А потім бокс став серйозним захопленням, навіть, як бачите, професією.

— А як же дівчата? Вони оцінили ваші зусилля?

— Так. Я побачив гарненьку дівчинку. Ми почали спілкуватися, ходили разом гуляти. Потім вона погодилася стати моєю дружиною. І я безмежно вдячний, що Катя зі мною: терпить мене, чекає і народила мені таких чудових дітей. У мене в житті є головне. І я щасливий.

— За перемоги в боксі ви дякували також і мамі. Який материнський внесок у ваші титули та медалі?

— Мама завжди підтримувала мене. Після тренування цікавилася, як минув мій день. І коли я скаржився на втому, мама казала, що таке життя. Що завтра буде новий день, і знову потрібно буде працювати. Що тільки так можна заробити ті нікчемні папірці, які в житті вирішують практично все. Не все, звичайно, але без грошей вижити неможливо. “Ти вибрав нелегку працю, — казав мені батько. На жаль, його уже немає з нами. — Якщо ти не зупинишся, то обов’язково чогось досягнеш”.

Коли я був маленьким і хотів гуляти, батько залишав мене вдома і змушував читати. “Ось народяться у мене діти, обов’язково випускатиму їх на вулицю”, — кричав я. “Так-так, звичайно. Випускатимеш”, — казав тато і вручав мені нову книгу. Тепер я його розумію. Усі в дитинстві думають, що вони круті і сучасні. А круті насправді тато і мама, які не лінувалися наполягати і переконувати. На жаль, іноді це розуміння приходить надто пізно.

— Одного дня звичайнісінький хлопчисько став напрочуд набожною людиною. Як це сталося?

— У дитинстві я був зухвалим паразитом, який бігав темними закапелками, кидався банками і знущався з таких же хуліганів, яким був сам. Я крав у бабусь насіння. На мене скаржилися сусіди.

Якось у дворі ми з хлопцями розпалили багаття і стрибали через нього. Один хлопчина перед тим, як стрибнути, завжди хрестився. Я кепкував з нього. “Ну, де твій бог? Покажи мені його!” — вимагав я. “Не віриш? — подивився на мене той хлопець. — Тоді підніми голову вгору, скажи, що не віриш у Бога, і стрибни через багаття”. Я влаштував з цього цілу виставу. А потім розігнався і... впав у вогонь. Те, що сталося, вразило мене до глибини душі. Але від Бога тоді був ще надто далеко. Коли ж повірив по-справжньому? У другому класі я захворів на двостороннє запалення легень з якимось неприємним ускладненням. До лікарні, де від мене не відходили лікарі, прийшов священик і роздав усім молитовники. Я, сам не знаю чому, вив­чив “Отче наш” — перше, на що наштовхнувся у цій книзі. “Якщо молитимешся, обов’язково одужаєш”, — сказав на прощання священик. Я молився. І одужав. З того часу Бог іде по житті поруч зі мною. А коли я не можу йти, Він несе мене на руках.

Довідка «ВЗ»

Олександр Усик народився 17 січня 1987 року у Сімферополі. Боксом почав займатися у 15 років. Чемпіон Європи (2008), світу (2011) та Олімпійських ігор (2012).

У жовтні 2012 року Усик офіційно завершив кар’єру у любительському боксі і почав виступати за напівпрофесійний клуб “Українські отамани”. У 2013-му Олександр підписав контракт з компанією братів Кличків K2Promotions і вже 9 листопада 2013 року провів свій перший поєдинок у професійному рингу. А в грудні минулого року у Києві захистив титул інтерконтинентального чемпіона WBO, технічним нокаутом перемігши південноафриканця Дені Вентера. Одружений. Батько трьох дітей.