Наталія МОГИЛЕВСЬКА: «Коли співаю – не відчуваю ані болю, ані подиху смерті, ні самотності...»

Наталя кардинально змінила своє життя, з головою поринула у роботу. Проте намагається не забувати і про відпочинок, адже вважає, що жінка має знаходити час для себе і не перетворюватися на машину-робота. Про концертну програму “Спасибі, мамо”, початок кар’єри у 90-х та якого чоловіка бачить поряд з собою, Наталія Могилевська розповіла читачам “ВЗ”.

— Наталю, зараз у містах України презентуєте свою концертну програму «Спасибі, мамо»...

— Поїхала у тур подяки всім мамам України. Це гімн жіночій природі. На концертах звучать і вже знайомі, і мої нові композиції. Пісню «Спасибо, мама» і ще декілька композицій у кожному місті співають обдаровані дітки, яких спеціально прослуховую і з якими проводжу репетиції. Це одна з особливостей туру — надати можливість дітям регіону, у якому відбувається мій концерт, виступити на великій сцені й сказати своїм мамам «Дякую!». Вони співають, танцюють, просто на сцені малюють мамам плакати… Концерт виходить зворушливим. У такий важкий час завдання кожного артиста — дарувати людям радість і надію.

— Як наважилися зі сцени співати про наболіле?

— Тема матері зараз головна у моєму житті. Вона у кожному кроці, думці й дії. Пісню «Спасибо, мама» разом зі мною написали дівчата з гурту Real О. Присвятили її мені й моїй мамі. Але емоції, які передаєш на сцені, мають бути контрольованими. Тому мені хотілося б присвятити тур усім мамам країни! Близьким тобі людям необхідно говорити хороші слова та ділитися з ними всім наболілим допоки вони живі, щоб потім не довелося шкодувати.

Коли помер мій батько, я була вже відомою співачкою. За плечима залишився «Слов’янський базар», в усіх на слуху були мої «Девочка с волосами цвета лилий» і «Ла-ла-ла». Але про своїх рідних я не сказала на сцені ані слова. Хоча пісня «Місяць» почасти була присвячена саме батькові. Але ніхто про це й гадки не мав. До того ж люди могли подумати, що це піар. Особисті трагедії — це завжди нелегко і дуже інтимно.

— Рік тому ви втратили маму. Це стало для вас важким випробуванням, що повернуло до творчого життя?

— Шоу «Як дві краплі» допомогло мені перевтілитися, дало можливість думати, переживати за чужі життя і долі та не акцентувати уваги на власних почуттях. Мені запропонували взяти участь у шоу, коли я тільки-но поховала маму. Саме тоді думала, що більше ніколи не зможу вийти на сцену. Я не хотіла жити. Була сильна депресія — не було бажання виходити з дому, щось робити, не хотіла нікого бачити. Усе здавалося безглуздим, дрібним, дешевим і несправжнім. Ось тільки викладачі вокалу на проекті «Як дві краплі» Наталія Єфименко й Таня Смалич нічого цього не знали і увірвалися у мій дім як подих життєдайного повітря, запропонувавши негайно приступити до репетицій. Завдяки їм і не помітила, як захопилася проектом. Коли співаю — не відчуваю ані болю, ані подиху смерті, ні самотності.

— Чому погодилися стати зірковим тренером шоу «Голос. Діти-2»?

— Я — тренер для дорослих, і взагалі вважаю, що шоу-бізнес і телебачення — це доросла гра. Спочатку не уявляла, що буду робити з малюками. Але попрацювавши з дітьми, з подивом відкрила, що «маленькі дорослі» ставляться до роботи відповідальніше, аніж студенти, слухають уважніше й викладаються не на 100, а на всі 200 відсотків.

— Був час, коли українські артисти їздили розкручуватися у Росію, а потім поверталися додому. Що зараз потрібно виконавцю, аби заявити про себе?

— Вчитися професії старанно й захоплено. Сьогодні потрібно дуже швидко бігати, щоб залишатися на місці, а щоби просунутися вперед — треба літати. Змінилися ресурси, терміни, мода, але єдиною і невід’ємною цінністю залишається його величність талант.

— Якщо порівнювати “лихие” 90-ті і сьогодення, то коли артистам було важче?

— З самого початку знала, чого прагну, йшла до цього, не оцінюючи рівня складності, адже рано стала самостійною. Велику роль у моєму житті зіграла моя старша сестра. Вона переконала батьків відпустити мене в артистки. Старша за мене на 10 років, вона була дуже мудрою людиною і зуміла умовити маму й тата дати мені свободу. Уявляєте, якою переконливою вона була і якою повагою користувалася у батьків, якщо вони дозволили мені, 16-річній студентці естрадно-циркової академії, винаймати квартиру й жити самостійно! А коли я відзначила 18-річчя, залишили мені нашу квартиру, а самі переїхали у нове житло.

Звичайно, батьки хвилювалися за мене, і навіть кожних вихідних, без попередження, приїздили перевіряти, що відбувається у квартирі, чи немає безладу та гармидеру. Це ж 90-ті! Могли бути алкоголь, наркотики… Але поступово, за кілька років мого самостійного життя, зрозуміли, що мені можна довіряти, що маю інші плани й захоплення.

— Ви рано стали популярною. Чи пам’ятаєте той момент, коли вперше піднялися на п’єдестал слави та відчули визнання свого таланту?

— Ще у дитинстві почувалася голосистішою, вищою і швидшою за інших дітей. Але хіба то була моя заслуга? Лише можу подякувати батькам, які дали мені прекрасну природу. З самого дитинства розуміла, що я не така, як усі: діти грали на музичних інструментах 2—3 години й стомлювалися, а я могла співати під гітару цілу ніч. З сьомої вечора й до четвертої ранку грала у дворі для однолітків, до того ще й співала. Пальці від струн були стерті до крові. До речі, тепер на виробничих нарадах прошу своїх співробітників давати знати, коли вони стомляться, бо можу проводити збори й вісім годин поспіль, не відчуваючи втоми.

— Ви імпульсивна людина? Легко піддаєтеся спокусам?

— Завдяки йозі й духовним практикам дуже змінилася у цьому плані. Якщо, наприклад, взяти два олівці й один поставити у центрі іншого, утворюючи літеру «Т», то у верхній частині виходять терези. На прикладі цих терезів можу сказати, що раніше я, коли чогось хотіла, стрибала двома ногами на одну якусь чашу і таким чином втрачала контроль над собою. Сьогодні навчилася балансувати, тобто однією ногою залишаюся у центрі, а другою ступаю на чашу терезів. Коли втрачаю контроль або щось вибиває мене з колії, спокійно повертаю ногу в початкову точку й оцінюю ситуацію зсередини. Якщо потрібно, роблю крок на другу чашу й бачу ситуацію вже під протилежним кутом. Бувало, раніше мене заносило. Кохана людина могла втрачати мене на декілька днів, тому що я захоплювалася або заглиблювалася в якісь переживання, емоції чи ситуації, занадто засмучувалася або надто раділа… Мені здається, баланс — моє найголовніше надбання.

— У вас за плечима кілька шлюбів. З колишніми залишились у добрих стосунках?

— Мій день народження іноді виглядає кумедно. Мене приходять привітати всі мої колишні чоловіки (сміється. — Т. К.). До того ж обов’язково приходить моє перше кохання. Вважаю, що останнім часом інститут родини зазнав величезних змін. Зникла близькість. Знаєте, як буває — раз вийшла заміж, другий, — а шлюб не влаштовується. А потім побачила на зустрічі випускників своє перше кохання — і все, у вир з головою! Це все тому, що саме тоді, у юні роки, була справжня близькість, спорідненість душ. І за все життя люди нікого кращого не знаходять…

— Якого чоловіка уявляєте поряд з собою?

— (Усміхається. — Т. К.) Шукаю воїна світла, яким був мій батько. Нарешті цього року я змогла відповісти собі на це питання! Мала поїхати в Індію, щоб зрозуміти, який чоловік мені потрібен.

— З головою поринаючи у роботу, намагаєтеся не перевтомлюватися? Чи іноді хочеться по-справжньому відпочити?

— Зараз у мене період переосмислення, адже за останні роки занадто багато взяла на себе: без спеціальної управлінської освіти очолювала велику компанію, займалася продюсуванням багатьох артистів, сама була артисткою… Це дуже важко. У результаті мало статися щось жахливе, аби я нарешті зрозуміла, що так далі тривати не може. Після маминої смерті змінила своє життя. Якою б зайнятою не була сучасна жінка, їй все ж таки потрібно знаходити час особисто для себе — сходити на тренування, прогулятися вулицею, щоб хоча б побачити, яка погода надворі. Або просто пообідати, нікуди не поспішаючи, чи зателефонувати другові, рідній людині, щоб просто сказати «дякую». Жінка не повинна перетворюватися на робота-машину.

Довідка «ВЗ»

Наталія Могилевська народилася 2 серпня 1975 року у Києві. Закінчила Київське естрадно-циркове училище. У 1995 р. почала сольну кар’єру. Того ж року у Сімферополі на “Червоній Руті” отримала диплом, а за місяць — перемога на музичному конкурсі “Слов’янський базар”.

У 1997 році вийшов перший альбом “Ла-ла-ла”. З того часу випустила ще сім платівок. 2001-го отримала звання “Заслужений артист України”, а у 2004-му стала народною артисткою України. Брала участь у багатьох телепроектах — “Танці з зірками”, “Зірковий дует”, “Як дві краплі” тощо.