Передплата 2024 ВЗ

Галина Пагутяк: «У Кам’янці-Бузькій відшукала маленьку Італію»

Письменниця розповіла про свою нову книгу «Сентиментальні мандрівки Галичиною»

Вийти з дому і просто піддатися власній інтуїції, нюху і зору. Саме так розпочинала свої мандрівки Галичиною письменниця Галина Пагутяк. У її новій книзі — невідомий світ маленьких галицьких містечок і сіл, який дивує, надихає, дратує, кидає в розпач, але все ж залишає по собі приємний післясмак заново відкритої провінції. Про переваги інтуїтивного мандрування, про забуті села та старі цвинтарі, інертність галицьких сіл читайте у розмові «ВЗ» із письменницею Галиною Пагутяк.

- Пані Галино, як виникла ідея написати «Сентиментальні мандрівки Галичиною»?

— Ніколи не планувала писати таку книжку. Це сталося само собою. За своє життя я трохи поїздила по світу і терпіти не можу гламурного туризму, бо мандрівник — це одне, а турист — інше. Я побувала туристом у багатьох країнах, але де б не була, завжди намагалася знайти життя, а не сувенірні крамниці. Мені надзвичайно подобається Ізраїль, який відвідала двічі. Неймовірна пустеля, побут арабів та євреїв, там зовсім інше життя, тим більше, що це Свята земля. Хоча я її сприймаю без пафосу. Туди я б їздила і їздила, а от у Європу мене взагалі не тягне. Не хочу туди. Екскурсійні тури, автобуси, гіди — це не для мене, оскільки там немає жодної можливості походити самому, відчути місце. Мені подобається, коли виходиш з дому й одразу мандруєш. Але якщо потрібно кудись йти, сідати в автобус — це вже прикро, а якщо у поїзд чи літак — взагалі жахливо.

— Тобто розплановані подорожі не для вас?

— Саме так. Моя сестра, старша на п’ять років, любила так мандрувати і мене цього навчила. Вона виходила з дому сама, дивилась, куди хоче піти, нюхала повітря і вибирала маршрут — так і я роблю досі.

Я люблю йти наосліп, інтуїтивно. Якби я собі от взяла і запланувала написати книжку, це була б погана книжка. Забудьте про віртуальні мандрівки, дорога дуже нас змінює. От я після мандрівок стала набагато здоровішою.

— Як все-таки підбирали місця, описані у вашій книзі?

— Це теж сталося інтуїтивно. До цієї книжки, наприклад, я взагалі не знала, що таке Кам’янка-Бузька. То була просто якась мертва зона для мене. У мене це місто ні з чим не асоціювалося. Я поїхала туди і, на свій подив, відкрила фантастичний світ. У центрі — настільки затишна площа, що почуваєшся ніби в Італії. Ще мені сподобався музей, в якому, здається, зібрали все, що можна, але він все одно дуже гарний. А на Ринковій площі на початку XVII ст. у Кам’янці-Бузькій вперше зіграли інтермедію до драми Якуба Гаватовича українською мовою.

Я собі уявила, як це могло виглядати на цій площі, коли автор був ще зовсім молодим і все життя було для нього попереду. Також там поставили вперше прем’єру театру Леся Курбаса «Украдене щастя». Моя мама грала у сільському театрі, і це була її улюблена роль.

Після цього я пішла шукати цвинтар і знайшла там розкішну дерев’яну церкву XVI століття. Все довкола доглянуте, прибране. А поруч — військовий цвинтар, але не солдатів Другої світової, а енкаведистів, які загинули у протистоянні з УПА вже після закінчення війни. Це дуже гнітюче місце, однак люди все одно там косять траву і мінімально впорядковують територію. Кам’янка-Бузька — це дивовижне і водночас Богом забуте місце.

У книзі я описала села і містечка, де бувала багато разів до того, а також ті, які відвідала вперше. У нас є коріння, яке все ще міцно тримається за цю землю, найбільшим багатством якої є сіль і кров. Самбір, Бібрка, Броди, Мостиська, Добромиль, Нагуєвичі, Белз, Щирець, Підбуж, Уріж, Судова Вишня, Журавно, Рава-Руська… Ейфелеву вежу і міст закоханих завжди знайдеться кому описати, але подивитися на ці занепалі й спустошені міста і села Східної Галичини як на своє, рідне, без ностальгії й зневаги…

— Ви говорили, що ці маленькі містечка викликають не лише радість відкриття, а й депресію, оскільки занепадають...

— Так, це правда. Люди не мають відчуття патріотизму, бо люблять тільки своє обійстя. Вони не знають, як дбати про свої міста, бо їх ніхто не навчив. Усі ці містечка засновані ще за часів князівської доби, коли міське самоуправління було надзвичайно розвинутим, а громади були дуже добре організовані. Потім почався хаос, заселили міста різними людьми, багато поприїжджали з села і поступово почали витісняти міщан. Люди не навчилися самоврядування, не навчилися самі управляти життям своєї громади, тому сьогодні обирають корупціонерів та ідіотів. Я такого вже надивилася, зокрема того, що відбувається й у моєму селі — як людей підкуповують, як погрожують, що спалять хату... Мафія. Однак, коли бачиш, що між людьми ще живуть традиції, люди ще щось пам’ятають, то стає не так сумно.

— Де вам вдалося відшукати ці позитивні приклади?

— Хто знає про село Велика Озимина? Та ніхто не знає. Проте, виявляється, у цьому селі на запрошення короля Ягайла у XV столітті побував Жильбер де Ланнуа, бургундський лицар “Золотої шпори”, дуже відомий вояк, хрестоносець, який поїхав з місією отримати підтримку Ягайла для подорожі на Схід. Король запросив його в Озимину на ловлю ведмедів. Я потім знайшла документальні підтвердження цієї мандрівки — щоденник Жильбера де Ланнуа. І в селі теж знають про цей візит. Що цікаво, з Озимини йде рід Івана Франка, на знак чого ще в тридцятих роках минулого століття встановили камінь та меморіальні таблички. Село чисте, церква без жодної пишноти, цвинтар дуже доглянутий. Видно, що люди бідні, але дуже ввічливі. Там збереглися ще традиції давніх часів, коли громада вміла дбати про своє село чи місто. Це була дуже цікава подорож, бо я йшла 20 км вниз по Бистриці і назад, аби побачити це село.

Так само у Гірському, що на Миколаївщині. Кого б не спитав серед місцевих, усі знають поета Олександра Козловського, хоча він прожив там лише дев’ять років. Діти у школах вчать його вірші. Значить, хтось цим займається, зберігає цю пам’ять, і це мене дуже вразило. Але це виняток, що мав би бути правилом.

— У вашій книзі ви також описуєте Нагуєвичі, рідне село Івана Франка...

— О, у Нагуєвичах є люди, які Франка просто ненавидять, а місцеві, буває, називають його «вошивим дідом». Не знаю чому. Може, якась родова ненависть. Вони навіть спалили церкву, в якій його хрестили, а потім спалили музей-садибу і навіть підлили чимось дуб, під яким він написав «Олівець». Я це все знаю, бо вчилася у місцевій школі. Завжди запитувала, чому вони його ненавиділи? А потім зрозуміла: він був дуже простим чоловіком, завжди ходив босим, у звичайному одязі, але був геніальним письменником, мислителем.

Ім’я Франка принесло селянам газ, дороги, інфраструктуру, усі знають про Нагуєвичі — однак місцеві люди все одно не люблять Франка. Але я думаю, вони б цінували Франка, якби він приїжджав паном у фіакрі, будував палаци і плював би на всіх. Цього туристам, звісно, ніхто в Нагуєвичах не скаже.

— А як реагують у вашому рідному селі Урожі на те, що ви письменниця?

— До мене у селі люди звертаються на ти, бачать мене і на городі, і як по гриби ходжу — я яка була, така і залишилася. Вони знають, що пишу книжки, але сприймають мене як свою. У моєму селі нікого не цікавить, про що я пишу, а більше, скільки я за це грошей отримую.

Колись в селі була «Просвіта», люди могли розвиватися, село процвітало. Зараз такого нема, однак через останні події спостерігається великий пасіонарний дух. Село себе дуже добре показало під час Революції гідності. Зокрема в Урожі люди повністю зібрали на східний фронт трьох хлопців, купили прилади нічного бачення, неодноразово відправляли допомогу на схід. Але потім, коли прийшли нові повістки, всі решта… відкупилися. І однією з причин була та, що село не потрафить екіпірувати тридцять бійців, а голих і босих не хочуть відправляти.

Однак останні події не є новими для наших сіл. У моїй родині була відома така історія. Під час Першої світової війни поляки покрали коней у Бориславі і на тих конях втікали через гори. Коли люди про це довідалися, всі села почали перегороджувати шляхи, і в Урожі в тому числі. Дядько моєї мами був війтом, а також фельдфебелем австрійської армії. Він порадив їм ловити злодіїв на лісових стежках, і всі села дружно зловили тих поляків, які покрали коней. І ось тепер, коли закарпатський «Беркут» намагався прорватися через гори на Майдан, всі довколишні села перегородили дороги і чергували, як тоді. З того часу почалося піднесення патріотизму. З іншого боку, маємо засмічені річки, вирубані ліси, історичні будівлі можуть розібрати на цеглу. На жаль, нема такого розуміння, що у нас є спільна власність, яку варто берегти для села чи міста. І це все з Радянського Союзу. Моя бабуся пережила дві війни і прожила до 95 років. Вона зрозуміла, що світ змінився остаточно, коли переодягнені енкаведисти вбили її сина, і того ж літа покрали на городі цибулю. Чому бабуся була така шокована? Бо до того в селі ніхто не крав. А тим більше у матері, яка щойно втратила сина.

— Як все-таки використати це пасіонарне піднесення, аби відродити село?

— Люди повинні відродити місцеве самоврядування. Вважаю, це ключ до всього. Бачиш банду? Жени банду. Не варто постійно вибирати виродків. Не ведіться на підкуп, обстоюйте кожен камінь свого села. Відчуйте, що це ваша земля. Для цього потрібно, аби громада мала свої права. Це не буде, як в часи Магдебурзького права, це буде щось інше, бо є багато моделей. А гуртувати громаду повинні, як і колись, священики та вчителі.

Фото Оксани ПРОХОРЕЦЬ.

Довідка «ВЗ»

Галина Пагутяк — українська письменниця.

Народилася 26 липня 1958 року у с. Заколоть Львівської обл. Закінчила українську філологію Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. Працювала у школі, у Дрогобицькому краєзнавчому музеї, приватній школі, Львівській кар­тинній галереї.

Автор романів “Діти”, “Господар”, “Потрапити в сад”, “Гірчичне зерно”, “Писар Східних Воріт”, “Захід сонця в Урожі”, “Королівство”, “Магнат” та ін. Лауреат Шевченківської премії 2010 року за книгу прози “Слуга з Добро­миля”.

Схожі новини