«Радянський Союз «забив» наш вроджений еротизм»

Вона не соромиться відвертих віршів, а те, що напише, читає таким приємним, солодким голосом, від якого по шкірі мурахи. Декламуючи, буває, танцює танго. Хоча поетеса Келя Ликеренко і журналістка Тетяна Коваленко все-таки різні жінки, але одна одну чудово розуміють. Журналіст «ВЗ» розмовляв з Келею про перші вірші, професійні амбіції, ну і, звичайно ж, у поетичному шукали особисте.

— Тетяно, розкажіть про своє дитинство: де ви росли, як народилися перші вірші?

— Росла на Черкащині, в тому селі, де малий Шевченко колись брав із колодязя воду. Там навчалася у школі, перекочовуючи з батьківського дому до бабусиного. Моє дитинство було сільським, минуло на городі, на ставку, на сіні, в ізольованому дитячому світі. Бабуся каже, що я з дитинства була самостійною, мене можна було залишати саму і не хвилюватися. Завжди вистачало фантазії зорганізувати собі гру. А коли виросла, то оця фантазія пішла далі. Пам’ятаю, як малим дівчиськом влаштовувала концерти: робила запрошення, кидала їх у поштову скриньку, збирала родичів. Ставила стілець посеред хати, починала співати сама, потім долучався дід. Тоді ж, спеціально для цих концертів, почала писати перші вірші. Зараз згадую це все і думаю: «Ну не цирк?!»

— Коли настав час залишати «провінційну сцену» й вступати до вишу, чому обрали саме журналістику?

— Інститут журналістики Київського національного університету сам мене обрав. Одного дня вирішила, що не прислухаюсь до батьків і не піду в аграрний, куди мене випроводжали. Зрілого розуміння, аби по-справжньому зупинитися на якомусь фаху, я не мала. А місто для вступу у виш вибирала по тому, де парки красивіші. Мала звичку ходити з дитинства зі щіткою по хаті, розповідаючи «передачі» про те, як Тетянка готує їсти для сестри або годує собаку — таке собі дитяче шоу…

— Ну, а вже на телебачення завдяки природній вроді вам було потрапити легко…

— Справді, мала непогані зовнішні дані, які успадкувала від красивих батьків, але тривалий час заїкалася, настільки, що мене не розуміли однолітки. Батьки возили мене по бабках, медиках... Тому, коли я пройшла на телебачення, мама була здивована. Я тоді телефонувала до неї з таксофону прямо біля університету: «Мамо, я пройшла на телебачення!» А у відповідь: «Доню, але ж ти заїкаєшся!» Тоді я проревіла цілий день, зате, знаючи про свою ваду, багато працювала над собою. Намагалася нешвидко говорити, якісь скоромовки читала, вивчала правильне українське мовлення. Це все робила для того, аби стати впевненою, професійною та вийти з того етапу життя, коли хлопці в класі залицялися до інших, а з мене сміялися та говорили: «Коваленко, ти була б гарна дівка, якби мала цицьки і не заїкалася».

— Сьогодні, після тривалої роботи на СТБ і “1+1”, маєте свіжі задуми і телепроекти на перспективу?

— Працюю у відділі культури, і війна вносить у роботу наших журналістів багато корективів. Не будеш же під час АТО говорити про розважально-пізнавальні речі — не пасує. Тим більше, я затиснута в новинах. Мені з них треба або звільнитися, або втілювати ідеї в міні-версіях. Тому левова частка проектів наразі в режимі очікування.

— Вас загалом влаштовує український медіа-клімат?

— Колись ми, певно, погано виховали чоловіків, і тепер у тій самій журналістиці їх майже немає. Це властиво нашій країні — дізнаватися новини крізь призму жіночого сприйняття, читати матеріали жінок, чути їхні судження з усіх питань. Жінки зараз пишуть і про війну, і про злагоду. А я завжди вважала, що справа жінок — кохання. На беатифікації Папи Римського Івана Павла ІІ були сивочолі журналісти зі всього світу і тільки з України — молоді дівчата, які мало що можуть розуміти в цьому таїнстві. Тоді мені було дуже незручно, хотілося перетворитися на досвідченого журналіста. Але сьогодні наша жіноча і материнська місія дуже відповідальна: любити, молитися, не боятися і вірити.

— Коли почали писати еротичну поезію?

— Еротичні вірші почала писати з цікавості, з потреби мріяти та фантазувати. Не знаю, де межа між лірикою, любовною лірикою і еротичною лірикою. Почала писати щось таке зі старших класів, студентських років, коли дозріла психологічно. Коли ж почалися реальні стосунки, у моїх віршах мало що змінилося.

— Не було боязко чи соромно, що в думках виникають такі відверті фантазії?

— Не думала, що це щось нехороше чи сороміцьке. Писала собі і не планувала особливо комусь показувати. Навіть кайфувала від того стану, коли тобі щось диктує згори і ти відходиш з цієї реальності. Ніколи не “приклеювала” слова, саме так виходило, щиро. Тільки тепер уже маю додаткову мотивацію. Розумію, наскільки сучасне суспільство опустило такі сакральні поняття, як сексуальність, народжуваність і материнство, у нецензурщину. Мене це ображає. Вважаю, що люди мусили б поважати почуття, дітородні органи, тілесність загалом… Великі проблеми є у вихованні дітей, знаю, бо сама через це пройшла. Наприклад, мої батьки не говорили при мені навіть слів «труси» чи «ліфчик», а це породжує комплекси. Навіть зараз, коли їхала до Львова на презентацію книжки, мама обурено випитувала: «То ти будеш читати «оте»? Ну оте, що ти пишеш?»

— Знаю, що ви віруюча людина. Відвертий зміст того, про що пишете, не всупереч релігійним канонам?

— Я римо-католичка, у мене є духовний отець, він знає багато моїх віршів. Від деяких, у тому числі еротичних, він у захваті. Жодних зауважень щодо того, що я пишу щось сороміцьке, священик мені не говорив.

— Зі своїми еротичними віршами ви виступаєте під псевдонімом «Келя Ликеренко». Що він означає?

— Келя — це цукерка. У нас в селі багато хто так говорить, це діалектне і по-дитячому. А ще в селі було прізвисько «Ликеренко», мене там так до сьогодні називають. Коли почала писати, треба було взяти псевдонім, щоб розмежувати журналістику і творчість. І я знала, що залишу Ликеренко, бо воно дуже сильне по моїй жіночій лінії. Отака вийшла Келя — цукерка-смоктулька, солодка, еротична. Лягло просто й одразу. Проте зараз Келя більше літературний, ніж сексуальний образ. Вона пише багато, завжди з любові, та не завжди про секс.

— На сцені ви зарекомендували себе як сором’язлива дівчина, яка іноді й сама червоніє від того, що написала. Саме такою вас полюбив глядач. Не боїтесь, що це амплуа з часом зміниться?

— Багато в чому Келя — це справді лише образ. Проте, з іншого боку, коли ти щось таке інтимне та природне виносиш на люди, буває ніяково. Я розумію, що в сприйнятті кохання та сексу зміни з часом невідворотні, проте я їх не боюсь. Читачі люблять мене різною. Брати Капранови називали мене «божественною», але пророчили, що жінки з заздрощів будуть виходити з зали, ненавидітимуть мене. А жінкам часом подобається не менше, ніж чоловікам, бо бачать свою копію, яка не боїться говорити те, про що давно тихенько мріють. Не тільки я змінююсь, читачі — так само. Не треба забувати, що є ще мої чоловіки, які іноді ревнують, але доводиться миритися. Творчість же адресована в нікуди, в Космос. Якщо люди, чи то чоловік, чи жінка, відчувають у віршах частинку себе, вони радіють. У мене є вірш «Кожух» — про великого, сильного, волохатого і сексуального чоловіка. То я, певно, 10 книг підписала: «Моєму кожухові». Подруги запитують: «У вас щось було?». «Та нє, — кажу, — просто вони побачили там себе».

— А ваше життєве лібідо збігається з поетичним, ліричним? Доводилося компенсовувати стосунки в ліжку рядками на папері або навпаки?

— Думаю, що збігається, хоч націлено про себе майже ніколи не пишу. Іноді справді компенсую відсутність цікавої людини своїми творіннями. Буває таке, що у мене немає захоплення чоловіком, і я його сама собі малюю, кохаюся з ним поетично. А іноді такий чоловік є, і поезія не заважає кохатися з ним справжнім, реальним, і втілювати наші переживання у нових віршах.

— Ви багато подорожували світом. Ділитеся враженнями та світлинами з Індонезії, південних європейських країн, карнавалів… Як за кордоном розвинута культура еротики, тіла, сексу?

— Радянський Союз “забив” наш вроджений еротизм, а у них це є від природи. Італійці не закопують свою гарячість, вони її розкривають. В індонезійських племен єдиний одяг — це пов’язка на фалос. У нас це срамота, а у них — гордість. В Індонезії навіть до сім’ї ставлення більш відповідальне, ніжне. При цьому до шлюбу вони бережуть цнотливість. Для нас це звучить як нонсенс: ззовні оголена, а в душі — цнотлива. Українці мають безліч вульгарності та комплексів. Наші дівчата, коли роздягаються на вулицях улітку — не знаєш, чи то краса, чи біда.