Андрій БІЛЬЖО: «Російська пропаганда – це масовий психоз, який був при Сталіні, при Гітлері…»

Більжо в одному ряду з Юрієм Шевчуком, Лією Ахеджаковою, Андрієм Макаревичем, Олегом Басилашвілі... Він веде блог на сайті радіо «Ехо Москви».

Та карикатурист, письменник і блогер — далеко не всі іпостасі Андрія Більжа. За освітою він психіатр, працював за спеціальністю, тому може оцінювати світ навколо себе ще й за медичними критеріями.

Для поціновувачів влучного візуального гумору і талановитих вдумливих текстів приїзд Андрія Георгійовича на Форум книговидавців був справжнім подарунком. На форумі він презентував книгу власних текстів і карикатур «П’ять моїх класиків», яка побачила світ у київському видавництві «Laurus». Про те, як вберегтися від масової пропаганди, геополітику і рейтинги у «розстрільних списках» Андрій Більжо розповів журналісту «ВЗ».

— Пане Андрію, як вас зустрів Львів?

— Дуже радий знову бути у Львові, адже останній раз я був тут у 1982 році. Тоді гостював у свого друга Олеся Фільца (Олександр Фільц — президент Української спілки психотерапевтів, головний лікар Львівської обласної психіатричної лікарні. — Авт.). Ми разом вчилися у Москві в ординатурі, паралельно писали дисертації. Останній раз, як бачилися, разом їздили в Карпати, у нас було багато різних тем для розмови — філософських, літературних, психіатричних. Привіз з тієї поїздки багато малюнків.

Відчув у Львові до себе чудове ставлення. Не було жодних проблем — від паспортного контролю, де з нами ввічливо спілкувалися, до готелю і людей на вулицях. Гостинно, нормально. Ми пішли в ресторан — з нами дівчата-офіціантки розмовляли українською, я відповідав російською. Жодних проблем. Навіть було дивно. Думав, зустріну косі погляди. З огляду на мою російську мову, причому нетутешню, без акценту. Але усі були дуже доброзичливі.

Певній частині росіян, які зараз приїжджають в Украї­ну, притаманне відчуття якоїсь провини, певної незручності. І я належу до цих людей. На цьому закінчу «вибачальну» частину. Як це було у Галича, — дурні залишаться дурнями, а розумний все зрозуміє…

— Як оцінюєте сам факт війни Росії з Україною?

— Це безглузда, кривава історія, де багато лежить на совісті пропагандистів, які працюють на телебаченні, радіо, в газетах, які відверто брешуть. Це жахлива трагедія, котра, боюся, пройде розломом між двома нашими суспільствами, чого би мені не хотілося. З початку року я не вилажу з «Фейсбука», переживаю до сліз.

Цей значок — Губка Боб (показує жовто-синій значок-смайлик на лацкані. — Авт.). Це персонаж дитячого мульт­фільму. Мій одинадцятирічний онук, коли я їхав у Львів, надяг мені цей значок. Там є жовтий і блакитний кольори. Мені це було приємно. Мене не цікавить геополітика. Життя людське настільки коротке! У геополітиці воно займає маленьке місце. Мабуть, Петро Перший дуже багато зробив для Росії. Але якби ми були в середині цієї ситуації, коли людину соломкою надувають через задницю і її на твоїх очах розриває, а це твій дядько чи батько — то це зовсім не смішно. І ти вже не думаєш, що як здорово, що Петро Перший побудував Санкт-Петербург.

Або коли Сталін будує країну і заводи, мабуть, це здорово для геополітики. Але коли розстріляли двох твоїх дідусів, то ти думаєш — та пішов він в дупу, цей Сталін! Нехай геополітикою займаються політологи, нехай вони глобально мислять у масштабах Земної кулі. Але коли я знаю, що загинуло 28 чоловік і могили їхні невідомі, то мені геополітика на фіг не потрібна.

— Чи відчуваєте тиск з боку російської влади?

— Сказати, що особисто мене сильно пресували — то ні. Тиск стосується незначної моральної частини — в Інтернеті, в якихось коментарях. Я не друкуюся у багатьох виданнях, знаю, що немає сенсу себе туди пропонувати. На телебаченні також не присутній. Якусь роботу для себе знаходжу — книжки виходять. На «Ехо Москви», де пишу блог, не отримую грошей.

Зверніть увагу — у блогах на «Ехо Москви» пишуть відверто, що це війна. Там називають речі своїми іменами, пишуть не «ополченцы», а «сепаратисты». Я Стрєлкова називаю Гіркіним. Це нечесна, брудна, жахлива вій­на, і всі, хто може, про це говорять відверто. Але маємо розуміти, що ситуація досить складна. Складають так звані «розстрільні списки», ми віднесені до «п’ятої колони». Я також є у цьому списку і навіть піднявся у «рейтингу» — з 55-го на 52-е місце.

Це якась маячня. Забороняють концерт то одного артиста з цього «списку», то іншого. Це все досить серйозно. Хтось боїться, хтось відступається… Мені пропонували виступити в диспуті щодо України на Першому каналі російського ТБ. Я відмовився, тому що працював на телебаченні і знаю, як це все робиться. Вони записуватимуть мене три години, а що з цього виріжуть, а що залишать — я не знаю. Контролювати це не можу. У суспільстві стався кривавий розкол. Багато друзів, близьких людей розійшлися саме з причини цієї війни.

— Ви особисто з багатьма людьми перестали спілкуватися?

— З трьома людьми — так, перестав. Прірва між нами пролягла дуже глибока. Звичайно, ми не б’ємо одне одному писків. Але перестаєш дзвонити, перестаєш розмовляти з близькою колись людиною на якісь важливі теми, перестаєш бачитися. Росіянам мислячим, особливо у Москві, насправді дуже важко. Гноблять катастрофічно. Відкрити рот і щось сказати — це подвиг…

— Як мислячій людині в Росії вберегтися від шаленої пропаганди, яка наступає звідусіль?

— Треба вміти аналізувати, думати, бути незалежним від пропаганди. З лютого я не дивлюся телевізор взагалі. Іноді в Інтернеті переглядаю якісь одіозні програми — щоби бути в курсі. Більше трьох хвилин не витримую. Я розумію людей пересічних, тих, хто дивиться телевізор і підпадає під вплив пропаганди. Але зрозуміти людей нашого кола, людей, котрі думають, читають, намагаються аналізувати, чому у них відбувається розлом в голові, чому говорять відверту маячню, — неможливо. Це якийсь масовий психоз, який був при Сталіні, при Гітлері, індукована маячня, близька до колективного божевілля.

І що ви від такої людини хочете? Йому сказали по телевізору, що у Слов’янську розіп’яли маленького хлопчика на очах у цілого міста — і йому цього достатньо. А де люди, які це бачили, а де фото, чи хтось про це написав, сказав? Це нікого не цікавить. Сказали по телевізору — і цього вистачить. Пропагандисти вміло намацали цю слабеньку ниточку, потягнули за неї, і їм вдалося. Біда у тім, що в Росії народу безліч. Якщо в маленькій країні, як-от Люксембург, є 90% ідіотів, то це лише близько 10 тисяч, а якщо 90% ідіотів у Росії — порахуйте самі, скільки це буде!